Андрий Ксенич ■ ЛЕМКІВСЬКА СТОРІНКА ■ №32, 2018-08-12

Фото Йосипа Марухняка

Не хотіл бым, жебы выглядало то на якысе незадоволіня з мойой стороны, бо в двох великых частинах тексту п. Романа («НС» № 10 за 11 березня ц.р. – ред.) не нашол єм свого назвиска, прізвища, же ся поправлю. Чекал єм чогоси іншого, свойого на «ЛС», бо юж яысий час тому послал єм штоси до друку. З тым векшым інтересом чытал єм о нашых поетах, письменниках, якы жыют думками о Лемковині, о трагедії выгнаня. Автор прикликал пару прізвищ, якы переважні знают читаче «ЛС», а добрі тоты люде, котрым близкє є наше минуле, наша колишня «Аркадія», маленька вітчызна. Взял єм слово «Аrkadia» в лапкы, бо николи не забуду, же нашы баба та и іншы старшы люде повідали, же жыло ся ім в горах  дос, жебы не речы барз бідно. Бідно, але на своїм, тай и весело.

Не буду шырше односил ся до статті, бо згаджам ся, но праві, во вшыткім з Автором, а иде мі ту о деякє доповніня його допису. Історичны факты сут такы, як іх показує п. Кабачій, прізвища приведены в нім тіж сут з тых важніщых, але дос далеко не вшыткы. Тото само тычыт ся и тых, хто пробувал опрацьовувати тему лемківской творчости, особливо тему выгнаня. Все можна повісти, же немож навет в такых двох частинах помістити вшыток материял на дану тему. З тым тіж ся згаджам. А може дашто ищы буде? Спосеред авторів спомнены сут м.ін. І. Русенко, В. Барна, П. Стефановский, В. Хомик, В. Грабан, І. Желем ци О. Пеик. Є тіж П. Мурянка и А. Демчар, лем не знам ци тота, котру я добрі знал, бо она по мужу мала інше прізвище. Серед тых, хто пише о наші літературі сут М. Мушынка, В. Ярчук, С. Андрусів ци О. Дуць-Файфер.

Втрачене, забране, запамятане в дитинстві все є якысе краще и близше, як тото, што было пізніще. Заваруй Боже!
– жебы дахто не подумал, же я хочу применьшыти біль тых, котры споминают минуле, котрым в такы минуты сызы
заливают очы. Я такый самый біль відчувам. Дос, же возму єден з трьох томиків вершы мойой краянки Євы МлинарикГыры, жебы мі на очы сіла гмла. Не споминат п. Кабачій о тых вершах и їх авторци. Не мусит, або може о них просто не чул. Не знам ци-зме з паном Романом даґде ся не минули, не знам ци был на нашых конференциях: «Łemkowie. Bojkowie, Rusini – historia, współczesność, kultura materialna i duchowa», котры організуєме раз в Польщы, раз на Словакох, а приіжджают на них історикы, літературознавці, мовознавці, соціологы и ищы
іншы вчены, заінтересуваны темом, яка так є сформулювана. Презентувана на них є м.ін. наша література. Остатня
мала місце на Словакох, а наступну плянуєме в Сербії.

Най мі буде даруване, же хочу пару слів повісти о тых и о тім, чого мі забракло в дописі. Міг бым на початок
повісти, же забракло там мене, а преціж кус єм пописал о авторах-Лемках. А разом з тым додати, же бракує тіж деякых іншых дослідників як з Польщы, так и Україны. Як юж єм зачал од себе, то спомну, же моє писаня о Лемках зачало ся дос давно и кус припадково. А так конкретно, то перший науковий текст о Лемках вказал ся в 1995 р. Скорше были популярно-науковы и такы оказйональны, м.ін. в «Загороді» ци на «ЛС». Потім были тексты, де нашло
ся місце для В. Хиляка, Б. І. Антонича и іншых, аж єм дішол до сучасной літературы. Повісте мі ту, же в статті п. Кабачія бесіда иде о конкретні темі. Юж доходжу до того. Писал єм о Я. Дудрі и о цілім ряді сучасных, тых жывых и тых, што одышли. В «Slavii Orientalis» был текст, в якім вказувал єм «jak dojmująco brzmi nuta żalu i nostalgii» в вершах В. Хомика, В. Барны, П. Стефанівского ци В. Грабана. Не буду пошырял ту аналіз, які там єм проводил. Не буду тіж робил того и в выпадку іншых статей, такых як, наприклад, «Możliwości wykorzystania elementów literatury łemkowskiej w polskiej szkole». Акурат тот текст выкорыстали товарише зо «Стоваришыня». Пригадую тото лем так при оказиї. Кус пізніще была стаття «Wychodzenie z niszy – czyli sami o sobie», и ищы «Literatura jako forma zachowania odrębności grupowej i etnicznej Łemków». Не подаю бібліографічного адресу, бо то юж и так за дуже «kryptoreklamy». Прошу мі то дарувати. Я розумію, же автор статті може не чытати польскых выдань, але прошу прияти до відома, же я в першу чергу пишу для чытача в Польшы и польскомовного.

Барз цікаво и на високому рівні о лемківскій літературі друкувала и думам же друкує дале п. Н. Костяк. Докторску пиала в Празі, знає польску мову и дуже добрі лемківску бесіду. Мі тым більше приємно пригадувати ту п. Наталку, бо писала про споминану юж мою краянку Є. Млинарик-Гыру. Єй розвагы сут шыршы и торкают ся темы лемківской літературы и нашой бесіды, вказує она при тім, як близко часами наші говірці до літературной мовы. Конкретно до проблемы, яка ту є для нас ведуча звертає ся Авторка в дуже змістовні статті «Дві версії наративу Лемківщини в творах лемківських авторів Польщі». И в Україні, и в Польщы є більше авторів, якы може не так конкретно досліджуют той аспект, який підняв п. Кабачій, але близка ім є лемківска тематика. Верну юж на конец до віршів Є. Млинарик-Гыры. Є кус в них и мого вкладу як редактора и коректора, а вказали ся они в трьох книжках: «Туга за тобом, Зароснены стежкы, Проминуло…». Як хотіл бым найкоротше передати зміст поетичного думаня Авторкы, то повіл бым, же містит ся оно в слові туга.

То вцалі не зато, же слово тото стоіт в заголовку єдной з тых книжок, бо то глубокі жаль за минулым, за тым, што загынуло проходит як головний мотив через десяткы віршів. Неє хыж, неє люди, неє села, або лем дакы остаткы по них. Горы поросли лісом, а по Лемках остали там лем здичавілы сады, забыты цментері, часом капличка. Поля не тоты, лукы тіж ні, а Євка памятат іх сперед 1947 р. Наша Конечна тепер інша и маленька. Але стоіт в ні церков, котру вдало ся вратувати и пару новых хыж. Пише Авторка о тім в ряді віршів. Буде то Конечна, але в уяві Авторкы, разом тота сперед выгнаня и нова, бо стоїт в ній церков, але старой хыжы, в котрі она ся вродила, юж неє. То болит, то дратує душу. А в споминах будут діти и школа, поля и квіты, потічок и лука. Жебы лем перелічыти тоты артефакты, то треба бы ту дуже місця на то. Є «Акція „Wisła”, Вигнаня, Спомин з 1947 року», ци ищы «14 червень 1947 р.». То далеко не вшыткы віршы, в котрых Євка повертат до трагічных днів, до незагоєной
раны в памяти. Не буду глубше вникал, неє ту місця на аналіз текстів, але зацитую пару стрічок, жебы зілюструвати образне думаня п. Млинарик.

«Горы нашы, горы,
Наша Лемковина,
Жыли ту колиси Лемкы
Як єдна родина,
З превеликым жальом
Люде домы лишали,
Цілий свій добыток
На єден віз брали.
Як привезли нас на Захід –
Бандитами звали
І по дві, по три родины
Зо стациї заберали.
Прото певно нас выгнали
І про то нищыли,
Жебы-зме свою мову
Навікы забыли».

● ● ●
«Три дни в Ґладышові
Мусіли-зме кочувати,
По загатах під стріхами
Змордуваны спати.
На четверитй ден під вечер
На Маґуру нас погнали,
Над раном в Ропици
До воды попхали.
Уці ся топили,
Коровы рычали,
А люде безрадно
На березі плакали.
Вода коломутна
Страшну силу мала,
Мало нашы возы
Не поперевертала».
Тоты кускы з віршів «Спомин и
Выгнаня». З вірша «Остала ся Лемкови-
на» ищы такы два.
«Хто єй не памятат,
Тот єй не згадує,
Бо за Лемковином
Він юж не банує.
Проминули рокы,
Проминула краса,
Юж пропала нам на вікы
Вітчызнина наша».

В другі частині «Поезії туги», остатні єй фрагмент, зачынат п. Кабачій словами «Біль у генах». То справді біль, але, на жаль, не вшыткы переняли го в генах. Дуже, дуже люди погодило ся зо втратом рідного гнізда. Але, дай Боже, же ищы немало є такых, котры памятают, де оно остало! Ци мы покынули наш край, п. Романе? Ні, нам його забрали.

Поділитися:

Категорії : Bez kategorii, Лемки

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*