Роман КабачійЛЕМКІВСКА СТОРІНКА№10, 2018-03-11

Частина ІI. Покинутий край

Якось лемка старого я малою спитала, чого голову завжди до землі прихиляє.
А тому, що, дитино, я живу на чужині. Гордо голову свою я носив на Лемківщині.
Чуже поле тут сію і чуже споживаю, навіть словом чужим я вже тут розмовляю.
Нема наших Карпат і рідної хати, а до них недалеко, лиш рукою подати.
Та нам дротом колючим всім дорогу закрили, це неначе його нам у серце встромили.
І напевно в землі цій ми будем спочивати, лише душі на хмарах будуть там вже літати.
(Степанія Хома, м. Надвірна)

▲ Автор Мар’ян Пирожок, Львів.
▲ Автор Мар’ян Пирожок, Львів.

Північна (галицька) Лемківщина до того часу, як у 1950-1960 роки повернулася незначна частина депортованих у рамках Акції «Вісла», втратила все, що становило основу її існування. Представник Львівського товариства «Лемківщина» Іван Щерба свого часу говорив: «Знищено етнографічну цілісність карпатської гілки української нації, зруйновано її духовну і матеріальну культуру». Народжена у Мшаній коло Дуклі Марія Старчак-Вавричин (львівський історик) у спогадах писала: «Протягом кількох десятиліть загублено культуру гірського землеробства, культивовану віками». На конференції до 50-річчя виселення доповідь проф. Степана Макарчука промовисто називалася «Згуба Лемківщини як злочин проти українського народу». У цій назві – глибока ностальгія, котру нині виказують лемки, які протягом майже 70 років намагаються довести, що і вони мають свою історичну батьківщину. Після Акції «Вісла» закінчився період у їхній історії, який для теперішніх лемків фактично став міфом про Золоту добу. Все це знайшло своє відображення в переселенській літературі.

Втрачена Аркадія
Луцький дослідник Віктор Яручик у розвідці «Українська література в Польщі», у присвяченому поетичній творчості поетів-лемків розділі пише, що нурт ностальгії за втраченим першого «поствиселенського» покоління цікавий тим, що «вони уникають образів Лемківщини їхнього дитинства або їхніх предків. Давню Лемківщину вони втратили ще у проекціях дитячих мрій, як ідеалізованого аркадійського міфу та візій „втраченого раю”». Їх творчість, а йдеться в даному випадку Яручикові про трьох представників – Меланію Собин, Івана Головчака та Івана Желема (двоє останніх жили в УРСР), вписується у тріаду «вигнання-спогади-ідеалізація».
Ностальгія, передусім туга за вітчизною, часто уречевлена в елементах ландшафту і предметній сфері та, без сумніву, переселенська література подає якнайбільше власне таких прикладів. Анна Демчар сповідується: «Мисльом все собі летиме / В помірки і млаки / І глядаме тої стежки / Де ходила Мати». Подібно говорить про це Нестор Репела, виселений на Донбас: «Сниют ся мі нашы горы, / Дежбы ся не снили / Мене Мама там малого / Бавили пестили…» У Романа Вархола (Львів) є вірш «Ностальгія лемків», у якому їхня мала вітчизна названа «гірською Візантією». Автор не соромиться ані «ностальгувати», ані ідеалізувати Лемківщину: має на це повне право.
Натомість за класифікацією Олени Дуць-Файфер, у післявоєнній літературі лемків найбільш наближений до невигаданих подій «народний» напрямок, його зразки – це «перенесення, утвердження у новій реальності образу утраченого світу, перевезеного безпосередньо у серцях і пам’яті тих осіб, котрі у ньому виросли і для яких давня Лемковина була чимось живим, що залишається у них самих». Одним з найяскравіших представників цього напрямку вона називає Івана Горощака, якому вдалося лишитись у Польщі. Його «тисячорядкова епопея» «Прощай моя Лемковино» надрукована у трьох книжках 2011 р.
Лемківщина у творах постає як почорніла з горя Мати-Великомучениця (у Володимира Барни та інших), що немов вибігла на гору під час виселення своїх дітей-лемків і просила їх повернутися; або як велика церква (у Володислава Грабана), де іконостас лісу підносить молитви за людей, де вже їх нема. У Нестора Репели бескидські верхи – мов цісарська корона. Ще один лемківський архетип – хата (хыжа): автори використовують його, щоб виразити через цей образ поняття малої вітчизни (pars pro toto); у лемків, за В. Грабаном, є «з деревяного болю / штоденна хыжа». Подібно побивається над чорним незнанням про долю прадідівської хати В. Барна: «Що залишилось від тебе / на скронях Лемківщини? / Не знаю, і запитати / ні в кого!». Н. Репела тільки може сто разів повторювати: «Моя Отчызна далеко, / Там – во сивій гмлі…».
Ольга Петик у цьому контексті писала: «зробили з нас не цупку / губчасту масу здібну вбирати по дорозі все / і прирекли на це щоб стати / безликими і безіменними / громадянами усього світу […] КОЛИ / будуть засудженими / і переможеними / і злоба їхня перестане існувати? / Коли?!». В. Грабан, походжаючи по лемківському цвинтарі, «мов по власному дому», стиха радіє, що хоч у мертвих цієї землі ніхто не забере. Щодо так і не відсуджених у польської держави лісів він риторично питає: «Чому Боже […] / пожертвував чужым / нашы ялиці / што стояли лемкам святиньом?». І не хоче вірити, ніби руське коріння цієї землі знищено назавжди. Він болісно сприймає знищення своєї малої батьківщини, зелена ялиця в його поезіях, немов шовковиста ковдра, що вкриває Карпати.

Рідні гори без рідних людей
Характерною особливістю Грабанового прагнення бачити свою малу вітчизну такою, якою вона була, є ностальгія за лемками. Він сподівається, що «może przyjdą Łemkowie / zdołają dostrzec / puste ścieżki / w zamglonym tysiącleciu». В. Грабан ображається на тих, хто не хоче вернутись, бо не вернутись може лиш дід і батько, які відійшли, та поступово розчаровується у своєму народі, котрому нібито треба тільки уявну пляшку для розваги: «…вы молоды / не знате смаку полону / привикли / до кока-колі / до простору / отвореного рівнином / неборакы / діти Лемковины».
Крайньою стороною ностальгійної творчості є песимістичне мислення, яке розповсюджується не лише щодо розуміння безповоротності і неможливості відродження краю своєї мрії, але твердить про неминучі здебільшого деградуючі зміни рис характеру в тих, хто пережив депортацію. Друга тенденція вражає більше, однак про неї згодом: «Не ожыют нашы горы / поляни, соснини / Як не будут там сьпівати / діти Лемковини» (Ярослав Мерена, вірш «Дольо моя»).
Деякі автори намагалися заспокоїти себе й адресатів своїх творів, мовляв, і після переїзду життя триватиме, хоча вже ніколи не буде таким, як раніше: «Всьо пропало, моі сте-вы, / Не будеме там вертати, / Ту мусиме, в Уересер / віку свого дожывати…» (Іван Русенко, «замішанець» з Короснянщини, депортований на Тернопільщину, де вчителював і помер 1960 р.); «Неє жытя мі без Карпат, / Нич мя не радує гдес. / Серце стогне, гризе, шарпат / Душу мою, совіст, чест» (Нестор Репела). Останній був одним із тих лемків, виселених в УРСР, хто активно боронив їхньої окремішності. Народився у Білцаревій на Новосанчівщині 1923 р., тобто час депортації запам’ятав досить добре. Помер 2002 р. в Амвросіївці Донецької області, це райцентр, нині окупований російськими терористами т.зв. «Донецької народної республіки». Навіть опис процесу скитання по Україні виходить у нього дуже лірично, а що казати вже про ностальгію за горами. Судіть самі з його слів: «…найгірше то юж тым ся мало, котры ся вшыткого позбывали надійом того, же домів ся доберут, а милы Горы их свойом теплотом і ласкавістю обогріют, обмилуют та и погостят своіма гірскыма дарами, приймут як отец свого блудного сына и будут си зас дома жыти, го своій рідности. О, тоты то бідакы, подібно як мухы го слоту, тиняли ся по тий Украіні, обнищавілы, голы, босы и голодны […] О, долго, долго ходили тоты люде з понуреныма, похнюпленыма головами. Не виділи ни неба, ни сонця».

Біль у генах

«Лемко носить біль у генах», – говорить Петро Мурянка. «З цим погодяться, – пише Віктор Яручик, – і повторюватимуть за ним ціла генерація народжених після виселення лемків. Не уникне його ані по-жіночному лірична Стефанія Трохановська, ані Олена Дуць-Файфер, котра говорить про віднайдену пам’ять – перший синдром болю». Яручик розповідає про одного з поетів, який є прямим виразником цього болю, оскільки свою збірку назвав словом «Туга». Це Іван Фуджак. «Фуджак був свідком винищення лемків, моральних і матеріальних кривд, про що згодом напише у своїх творах», – зауважує Яручик і цитує укладача збірки «Туга», котрим став Володислав Грабан. Останній називає вірші Фуджака документом «тамтого страшного часу, якій перекотив ся през нашу землю – зеленокрылу Лемківщыну. Зроджены з потребы серця, з потребы выкричаня болю перед світом і людми, котры повидны тот біль зрозуміти, коли ні, то в цивілізуваний спосіб прийняти го до відомости». Цікавим є факт, що Фуджак вважав лемківську мову однаково цінною для всіх українців, а відтак і викричану нею тугу депортації та втрати малої вітчизни також. ■

Категорії : Лемки

Схожі статті

Леся Українка: «Найінтересніші пісні – лемківські!»

ЛЕМКІВСЬКА СТОРІНКА ■ №35, 2018-09-02 У пантеоні найвидатніших творців культури Леся Українка своє особливе місце зайняла як письменниця. Однак, «палка виразниця українського національного духу», «найславніша...

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*