Оля Соляр ■ КУЛЬТУРА ■ 2010-04-02

{mosimage}

В українській традиції останній тиждень перед Великоднем називається Білим, Чистим, Вербним або Страсним. Білим або Чистим його називали, бо протягом того тижня люди білили хати, прибирали та чистили все господарство. Отож, хата, хліви, стайні, клуні, обори – все мало бути очищене від лихого, всякої нечисті, від зимового бруду. Хата мала бути вибілена, лавки, столи, начиння вимиті, білизна випрана.

У цей період люди дотримувалися посту так само суворо, як і на першому тижні Великого посту. Відомий український етнограф Микола Сумцов, досліджуючи на початку ХХ століття Слобожанщину, писав: “На страшнім роблять писанки, крашанки, додержують суворого посту, гримотять сокирою в садку по деревах, щоб не було черви, і печуть паски та іншу святкову страву к Великодню”. Усі дні Великого тижня були зайняті, робота так розподілена, щоб до Великодня все найважливіше в полі та городі було зроблене.

У четвер перед обідом
Хоча початок великодніх свят рахувався саме з Чистого четверга, то все таки господар та господиня того дня мали таки вдосталь роботи. Ще вдосвіта чистили в стайнях, хлівах та оборах. Опісля господар згрібав у саду та на городі сухе листя і підпалював його зі спеціальним закликанням: “Смерте, смерте, іди на ліси, іди на безвість, іди на моря. І ти, Морозе великий і лисий, не приходь до нас зі своєї комори. Смерть з Морозом танцювала, танцювала і співала, і за море почвалала!”.
У Чистий четвер вранці господарі сіяли пшеницю. Засівали тоді, коли вже не видно було диму з коминів, розсипаючи у той бік, куди віяв вітер на Євдокії. Посіявши пшеницю, звичайно натщесерце, хазяїн сідав на полі та з’їдав пшеничний хрест з маком, що був спечений на Середохрестя.
Господиня виконувала інші обрядові дії – ще перед світанком сідала на порозі і виводила навпаки нитку з кужеля, крутячи веретеном пальцем від себе. Цю нитку змотувала в клубок і зберігала на випадок, якби комусь в сім’ї “розійшлася” рука чи нога і треба було б перев’язати нею хворе місце.
Іншим її завданням було викупати до схід сонця малих дітей. Існувало повір’я, що перед світанком ворон носить своїх дітей купати в річці, а хто встигне скупатися раніше від воронячих дітей, той буде здоровий протягом цілого року. Тому того дня купалися також хворі, які, щоб позбутися недуги, набирали відро води зі своєї купелі та несли на перехрестя, де виливали зі словами: “Господи, Ісусе Христе! Перехресна дорого! Дай, Боже, здоров’я в ручки, ніжки і в живіт трішки”. Зате обережні, здорові люди ранком не виходили, а як були в дорозі, то обминали перехресні шляхи – “щоб хвороба не вчепилася”.
У Чистий четвер господиня готувала сіль на великодній стіл. Брала грудку солі, загортала в шматок тканини та клала в піч. Коли матерія обгоріла, збирала сіль та зберігала до Великодня. В неділю, після літургії, господар сипав сіль на хліб і, тримаючи його в руці, промовляв першу молитву лицем до ікон. Цю сіль пізніше зберігали і давали худобі при шлункових захворюваннях.

Паски
У четвер жінки закінчували писати писанки і починали пекти паски. Протягом усього посту кожного четверга господиня або господар відкладали на окрему купку по одному поліну. А в Чистий четвер саме ці дрова клали в піч разом з галузкою минулорічної свяченої верби і підпалювали, щоб спекти першу паску.
У давнину пекли три різновиди пасок – у четвер так звані баби, в п’ятницю білі паски, а в суботу чорні, себто разові паляниці. У четвер піч розпалювали живим вогнем (самі кресали), а в п’ятницю та суботу – від страсної свічки. Коли тісто підходило, в хаті мала бути цілковита тиша, тому в хаті залишалася тільки господиня та малі діти, яким приказувала не розмовляти і до пасок не заглядати. Баби господиня саджала у піч дуже обережно, щоб не струсити тіста та проговорювала при цьому спеціальні молитви. Промовляла також, коли виймала їх із печі, а на кінець оздоблювала квітами, хрестами та різними орнаментами.

Страсті
Увечері в церкві відправлялися Страсті Господні, а люди несли на цю відправу свічки трійці. Їх в окремих реґіонах готували в різний час: або перед Водохрещем, або перед Спасом, але найчастіше все таки в Страсний четвер. Цю роботу господар з господинею виконували разом. Розігрівали віск, господиня тримала ґніт, а господар руками викачував свічку. Для трійці викачували найбільші та найдовші свічки. Вважалося, що коли свічка горіла три роки підряд на Страстях під час читання Євангелія, то вона має силу вберегти хату від усього злого.
Отже, три великі свічки прикрашали сухим зіллям, свяченим на Маковея, Купала або Зелені свята, і з ними господар стояв на Страстях, потім під час винесення Плащаниці і на Великодній утрені. Остерігали, що, стоячи в церкві, не можна куняти, бо “нечиста сила занесе в пекло”.
У деяких реґіонах України був звичай робити дерев’яні калатала, якими хлопці стукали під час читання Євангелія. Це стукання повторювалося кожного разу, як тільки починали бити у дзвони. На Бойківщині розповідали мені, що у Великий четвер можна вилікувати бородавки. Отож, коли в церкві б’ють у дзвони, треба підійти до найближчого потічка і набрати води, а далі цією водою натирати бородавки, аж щезнуть. Зате Олекса Воропай у книжці “Звичаї нашого народу” пише: “В Живний четвер приносять поєдні невісти на Страсть фляшки з сметаною і коли дзвонять на євангелію, вони ковтають фляшкою, роблять масло, аби через цілий рік робилося”.
Коли люди поверталися з церкви, то старалися так нести свічку, щоб не згасла. Полум’ям страсної свічки викопчували хрест на сволоку (головна балка під стелею) та на воротах – щоб лихо в хату не зайшло. Хворі на пропасницю шкребли сажу з того “страсного хреста”, розводили у свяченій воді і пили її як ліки. Отже, страсна свічка мала велику магічну силу. Народ вірив, що вона в скрутний час стає у пригоді: відганяє грозу, помагає під час тяжкої хвороби або тяжких пологів, її давали також у руки вмираючому.

Страсна вечеря
Увечері родина сідала до урочистої вечері. У минулому “страсна вечеря” була подібна до “святої вечері”. Степан Килимник у розвідці “Український рік у народних звичаях” пише: “Які саме були традиційні страви трудно нині назвати, але чимало стареньких бабусь оповідали, що традиційними стравами на страсній вечері були близько такі: кутя з медом і маком, узвар, вареники з сушеними сливами, вишнями-черешнями, капусняк, риба. Судячи з урочистості страв, припускаємо, що вечеря на пошану покійників вживалася з покійниками разом, що справляли саме в цей день свій Великдень”. Валерій Войнович в “Українській міфології” також стверджує, що “страсну вечерю влаштовували на пошану покійників, які, за віруваннями, справляли тоді свій Великдень”.
Підтвердженням цієї теорії є факт споживання куті, яка є стравою, що поєднує два світи – світ живих та померлих. Компонент куті, тобто мак, який символізує долання меж різних просторів, відомий у багатьох реґіонах світу. Отже, страви, у яких мак, стають, по суті, почастунком для душ предків. Тому в українській традиції під час тризни споживають коливо, а під час різдвяної вечері, на яку запрошуються душі покійників, – кутю. Зрештою, чимало українських леґенд та переказів розповідає про те, що в Чистий четвер мерці відправляють своє богослужіння, яке зветься Навським Великоднем.

Навський Великдень
За стародавнім народним віруванням, Бог тричі на рік відпускає мерців з “того світу”: перший раз у Великий четвер, другий – коли цвіте збіжжя, а втретє на Спаса. Люди уявляли собі, що у четвер опівночі мерці встають з могил і приходять під церкву на звук дзвонів, що б’ють лише три рази. Виходить священик, теж мрець, промовляє молитву і двері до церкви самі відчиняються. Тоді мерці входять до церкви і починається літургія. Перед вівтарем стоять діти і тримають у руках крашанки, наповнені клоччям. Після богослужіння померлі виходять, двері зачиняються і всі повертаються на цвинтар до своїх могил. У цей день вони не бояться ні хреста, ні молитви, а як побачать живу людину, то душать.
На основі цих вірувань Григорій Квітка Основ’яненко написав оповідання “Мертвецький Великдень”, у якому герой випадково потрапив на Навську літургію, але перехитрив померлих і залишився живим:
Ніч була темна, а церква не так далеко. Дивиться Ничипір, а у церкві світиться і на дзвіниці дзвонять у скликанчик, що на коромислі, звичайно як у піст. Він став поспішати до церкви.
Увійшовши в цвинтар, аж дітвори дітвори… видимо-невидимо! Манюсінькі та усе в білих сорочечках бігають круг церкви, та просяться у двері, та щебечуть як тії циганчата, та лящать, кричать, порощать: “Пусти, мамо, пусти, мамо, і мене на празник! Зачим мене породила, нехрещену схоронила, під порогом положила, та й до себе не приньмаєш!”
– Тю! На вашу голову, – сказав Ничипір, та не розглядаючи – швидко до дверей. Постукав, йому відчинили, він ввійшов… Повнісінька церква людей! Він, не розглядаючи нічого, помоливсь, поклонивсь, як довг велить, на усі сторони, положив шапку у куток, де завсегда клав, та й став біля крилоса і прислухається, що дяк чита. Понуривши голову, стоїть і слуха, та й дума: “Що за недобра мати сталася з нашим дяком, паном Степаном? У нього був цапиний голосок, а се вже звівся, мов собака мурниче та ще й гугнявіє”. Звернув на нього збоку… носа нема, тільки сама ямка. Став пильніш придивлятися… “Господи, Твоя воля! Та се не пан Степан… се ще пан Олексій, що ще вмер тоді, як я ще підпарубочим був, та я ж і на похоронах його був і труну ніс”.
Навдивовижу йому, що людей в церкві багацько, а ніхто не догадається, що чита мертвець: та й самому попові, мабуть, нужди мало, бо, чути, він у вівтарі щось собі мурниче з паламарем.
От Ничипір тому, що біля нього стоїть, хотів про се казати, аж зирк! Що за недобра мати! То стоїть біля нього Охрім Супоня, що ще торік вмер… Озирнувсь на другого – Юхим Кандзюбенко; з ним у купі паробкували і він після побоїв на вечорницях при ньому і вмер… Оглянеться туди і там мертвець, озирнеться сюди – і тут мертвець, куди не гляне, усе мертвеці, усе мертвеці…
Далі Ничипора почало трясти і він переляканий пробував втекти з церкви. І зміг це врешті зробити завдяки розмовам з покійниками приятелями, яких розговорив аж до третіх півнів: Кукуріку! Заспівав півень… Шарасть! Розсипалися наші мертвеці і кістки забряжчали, неначе хто мішок п’ятаків висипав!!! Дивиться Ничипір: нема ні отця Микити, ні пана дяка, ні старих, ні молодих… зосталися самі гроби на кладовищі…
* * *
Це лише жменька великодніх звичаїв, більшість з них уже призабуті. Тому варто, час від часу, стерти пилюку з пам’яті і хоч такою коротенькою статтею віддати шану нашим дідам прадідам. Щоб не стали тінями забутих предків…

“Наше слово” №14, 4 квітня 2010 року {moscomment}

Поділитися: