Наталя Кравчук ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №43, 2012-10-21
Мирослав Трухан, Наче вчора, Сполом, Львів 2012, 172 с
Книжка «Наче вчора» Мирослава Трухана – це особисті спогади доктора права і суспільних наук, який жив і творив серед нас. Вони – незвичайні, бо глибоко аналізують складні історичні події спочатку очима дитини, потім гімназиста, солдата, полоненого, студента і дозрілої людини, котра заснувала сім’ю та, працюючи, чи не найбільше часу присвячувала українським питанням у щецинському середовищі українців. У споминах доля М. Трухана переплітається з батьковою, бо саме Григорій Трухан своєю патріотичною поставою, життєвою мудрістю й благородністю сформував сина – українця, громадського діяча. Рідна молитва і молитовник – пам’ятка І причастя – йшли крізь життя з Мирославом, ставши нерозлучними супутниками в різних жахливих моментах долі. «…Крізь купол старого костела оо. францисканців пливе до неба, між сотнями польських, одна українська молитва. Водночас цей учень чомусь мовчить, коли інші набожно співають патріотичні слова польського релігійного гімну». Так поводився 12-літній хлопчина 1937 р., будучи учнем польської гімназії у Вільнюсі. Був це М. Трухан, якого доля змалку кидала по різних країнах, бо життя його тісно сплелося з батьковим вчителюванням. У Вільнюсі батько вивчав філософію і вчителював. Тут формувалася свідомість юного Мирослава, а сприяла цьому хатня атмосфера. Батьків дім – повний книжок і журналів, серед них місячників «Рідна мова» й «Наша культура», які видавав Іван Огієнко у Варшаві, для юного Мирослава був джерелом знань і пошани до книжок.
Треба зважити, що Мирослав, зростаючи в польському оточенні, не сполонізувався й тому, що батько посилав його на пластунські табори або возив у рідні сторони – до Вільшан, Перемишля чи Стебника; під дбайливим оком батька хлопець вчився й пізнавав факти з бурхливих 30–40-х років, у вир яких і його самого втягнула воєнна махина. Включно з тим, що коли родина була переселена з Вільнюса на Силезію, примушено його в німецькому мундирі йти на східний фронт. Там потрапив у полон, урятувався – і восени 1945 р. повернувся до Польщі, як польський репатріант з СРСР. Подався на Закерзоння до дідівського села Лукового коло Ліська, де проходили тяжкі оперативні дії УПА, йшла боротьба сотенного «Хріна» з польським військом. На його очах гинули повстанці – близькі йому з дитинства, бо там після смерті матері він провів напівсирітське життя в баби й діда. «Неспокійні думки шарпали мозок, охоплювало почуття безпорадності – що далі?» – питав себе М. Трухан. Лист від вуйка-поляка з Нової Руди, щоб леґалізувати своє життя, підказує йому на початку квітня 1947 р. попрощатися зі селом рідної матері. Село, яке нараховувало близько 250 господарств, віддало 60 хлопців до Червоної армії (живими, але покаліченими повернулася з них третина), 5 хлопців пішло до дивізії «Галичина» і 12 – в ряди УПА, під час виселення 10 селян запроторили в концтабір у Явожні.
Ранній виїзд зі села на Нижню Силезію врятував М. Трухана та його батька від виселення в рамках Акції «Вісла», а може й від колючих дротів чи тюрми… Потім вони разом вирушають на північ Польщі, до Каменя-Поморського, де батько керує педагогічним ліцеєм, а син навчається у Вищій економічній школі у Щецині. Там на приватних квартирах гуртується щораз більше української молоді. Не тільки співають українських пісень, але й слухають розповідей тих, хто був краще ознайомлений з історією України. Степан Заброварний – щецинсько-перемиський діяч – так згадує той час: «Мирослав Трухан, найбільш досвідчений в цьому гурті, приваблював своїм знанням і вродженим інтелектом. Він з відразою ставився до неправди й фальсифікації історії, до розпалювання ворожнечі й ненависті між народами».
Зачином для чергових українських осередків студентства у Польщі був саме Щецин, а відтак молода інтеліґенція сприяла заснуванню УСКТ. І тут М. Трухан знайшов собі місце – організувати «літературні п’ятниці», які викликали велике зацікавлення. Другою площиною його громадської діяльності були радіопередачі УСКТ у щецинському радіо. І третьою – організування зустрічей з українськими та польськими істориками, літераторами й діячами культури. Донині щециняни пам’ятають зустріч у домівці з поетесою Ліною Костенко та іншими світочами культури. Сам М. Трухан був активним письменником і мав легке журналістське перо, дописуючи до «Нашого слова», «Нашої культури» й «Українського календаря» – під псевдонімом «Юрко Кучерявий», а пізніше «Юрій Крилатий».
У момент розставання з батьком 1965 р. син зрозумів, що «жодний батько не інвестував у свого сина так багато, як це зробив Григорій Трухан, жоден стільки не зробив, щоб його син не відщепився від свого роду». І коли 1994 р. М. Трухан готував матеріал до книжки, чи не найбільше слів присвятив споминам про отчий дім. Розділ «Мій батько» син завершив сумним роздумом: «У некролозі, поміщеному на сторінках варшавського тижневика „Наше слово”, не можна було повністю подати правдивої біографії померлого, а з тексту редакція викинула слова: „Колишній вояк УГА”. Жах! Спрацювала цензура чи редакторська запобігливість? Це був 1965 рік».
Активність лідера студентів і молодої інтеліґенції у Щецині приковувала увагу Служби безпеки. Були обшуки, конфіскація книжок і листування з еміґраційними організаціями, «призбирування» матеріалів від донощиків та арешт М. Трухана. Прокурорські обвинувачення вимагали 8 років ув’язнення. Дістав вирок одного року тюрми. В очах молодої української інтеліґенції він виріс до постаті національного героя. Про деталі з судового процесу в розділі «Пам’яті друга» пише проф. С. Заброварний. Натомість сам автор біографії про свій щецинський період активності й «опіку» наглядачів згадує кількома загальними реченнями. Спокою від спецслужб М. Трухан не зазнав аж до виїзду 1976 р. до Англії, а потім до Німеччини. Звідти надіслав нам у подарунок дві книжки: «Українці у Польщі після Другої світової війни (1944–1984)» та «Неґативний стереотип українця в польській післявоєнній літературі».
Мемуарну книжку «Наче вчора» повинен прочитати кожний українець, – відтак вдасться зрозуміти всі обставини, нюанси боротьби за державну незалежність. Найважливіше – Мирослав нам підказує, що робити, щоб не сполонізуватися. Всі факти, події, відчуття, подані у споминах, є настільки кольоровими, наче сценарій документального фільму.
Вартість видання, яке складається з п’яти розділів, сімейних знімок та гарних слів друзів автора – Я. Грицков’яна і С. Заброварного, – не применшать орфографічні помилки в польських словах. Це звичайний недогляд львівського видавця і незнання правопису польської мови. Однак вистачило б тільки заглянути у словник.
Шкода, що споминів не побачив уже М. Трухан (помер 2011 р.), але дружина Софія подбала про те, щоб останнє діло чоловіка побачило світ і наблизило нам велику українську постать. Щециняни пам’ятають про свого приятеля й продовжують традицію літературних вечорів, започаткованих Мирославом. Отже, він залишив нам тривалий слід у формі книжок та патріотичної постави, бо ж бути тоді активним і відважним українцем – справа непроста. Він просто вчив нас, як не втратити духовної батьківщини. Чи всі це збагнули? ■
