Юрій Гаврилюк ■ ПОДІЇ ■ №36, 2019-09-08

Починається історія Жеґестова в 1575 році, коли краківський єпископ дав Гаврилові Юрашкові з Андріївки привілей на осадження села на пустому полі, яке звали Довгим Лугом.

Два сторіччя пізніше село нараховувало близько 650 мешканців, а в середині ХІХ ст. почала розвиватися на його околиці курортна здравниця. З незапам’ятних часів мешканцям Жеґестова було добре відоме джерело зі щавою (кислою мінеральною водою), розташоване на схід від села, у вузькій долині з потоком, звісно, Щавним. Жеґестівські лемки цією джерелицею не лише лікувалися самі, але й мали в бочках сплавляти Попрадом, а далі везти до ближчих і дальніх міст, навіть до Кракова. Однак сухопутна дорога до Жеґестова була справжньою смугою перешкод, тому здравниця виникла тут на півстоліття пізніше, ніж у легше доступній Криниці.

Перетворення Жеґестова на курорт стало наслідком ініціативності підприємця з Мушини Ігнатія Медвецького, який про тутешнє джерело щави дізнався в 1846 році, в той час, коли криницький курорт опинився у глибокій кризі. Медвецький відкупив ґрунт навколо джерела, який використовувався як пасовище, за свій кошт поправив дорогу та почав організовувати й рекламувати свій заклад. Уже в 1849 році з’явилася в пресі перша публікація про джерело «на горі понад Попрадом, що змійкою в’ється у приємній, дико-романтичній околиці Жеґестова» з водою, котра лікує широкий спектр захворювань. Завдяки високій якості жеґестівської джерелиці, яку навіть проголошено найміцнішою залізистою щавою Європи, та дуже гарному розташуванню в закритій від вітрів долині з мікрокліматом, наближеним до субальпійського, курорт почав досить швидко розвиватися, зокрема, після того, як у 1876 році берегом Попраду була прокладена залізнична лінія з Тарнова до Лелюхова.

Це мало вплив і на економічну сторону життя жеґестівських лемків. З’явилася можливість додаткового заробітку – налагоджено продаж харчових продуктів, серед яких молоко та жентиця, що використовувалися також у лікувальних процедурах. А хто в господарстві тримав не лише волів, але й коней, міг підробляти, підвозячи курортників, які розважалися прогулянками по околиці. Частина жеґестів’ян здавала в оренду житло для менш грошовитих гостей курорту, а вже в перших десятиріччях ХХ ст. багатші з них почали споруджувати будинки, призначені виключно для курортників; інші просто продавали свою землю під забудову. Відбувалося це передусім у південній частині села, поряд із залізничною станцією, на так званих Попрадах, котрі первісно були в підпорядкуванні жеґестівських солтисів. Розташувався тут і ресторан «Японка», який належав греко-католицькій парафії (у 1950-х будинок знищила повінь).

На початку 1930-х років, на так званій Лопаті – своєрідному півострові, утвореному петлею мандруючого Попраду, – свій відпочинковий дім побудувало Запомогове товариство греко-католицьких священиків «Єпархіальна поміч Перемиської єпархії». З 2007 року Лопата адміністративно належить Жеґестову, однак тоді була у складі земель села Андріївка, церква у якій була філією парафії у Милику. Отже, будівництвом керував милицький парох, о. Іван Бугера, автор цікавих книжкових публікацій з етнографії Лемківщини, а будівельна ділянка була отримана від місцевого селянина шляхом обміну за землю яка була приписаний до андріївської церкви.

Як згадував Степан Шах, директор української гімназії у Перемишлі, автором ідеї створення такого дому при «кисловодах» був лемко, професор теології Львівського і Ягеллонського університетів та перемиський крилошанин, о. Йосиф Черлюнчакевич (1829–1911). Саме він, коли організували в Перемишлі українську гімназію, «подарував природничому кабінетові гарно випханого “лемківського лиса”, якого колись зловлено в жеґестівському лісі над Попрадом, з написом на бляшці – Лис Микита». (Цього лиса, котрий, як легко здогадатися, ім’я отримав від героя казки Івана Франка, хтось викрав; але до кінця існування школи зберігався випханий ведмідь, дар іншого лемка – митрополита Сильвестра Сембратовича, також колишнього учня перемиської гімназії та сестринця єпископа Івана Снігурського). Крім священиків, у жеґестівському пансіоні квартирували також «світські літники». Степан Шах відпочивав там у 1935–1936 роках та разом із «духовним літником», одруженим із лемкинею, гімназійним катехитом, о. Петром Голинським влаштовував прогулянки по селах, щоб розшукати учнів для своєї гімназії.

Будівництво, зокрема, в міжвоєнний період, великих лікувальних і відпочинкових об’єктів призвело до виникнення курортної оселі Жеґестів-Живець (Żegiestów-Zdrój), постійними мешканцями якої стали передусім поляки. Наприкінці 1930-х вона уже мала свою римо-католицьку парафію та власну школу, але, на відміну від Криниці, залишалася невеликою. За австрійським переписом 1900 року, в Жеґестові проживало 822 особи (764 греко-католиків, 38 римо-католиків і 20 євреїв). За даними польського перепису 1921 року, кількість населення та його релігійна структура практично ідентичні. Дещо іншу картину відображає обрахунок, зроблений В. Кубійовичем, за яким на початку 1939 року в Жеґестові проживало 1130 осіб, серед яких 930 українців, 190 поляків і 10 євреїв. (Для порівняння, «Річник» римо-католицької Тарнівської єпархії подає такі дані: 180 римо-католиків, з яких 87 проживало у Жеґестові-Живці, а 103 – у селі, як можна здогадуватися, перш за все на Попрадах).

Жеґестівські лемки мали тоді в селі нещодавно збудовану велику парафіяльну церкву, при якій діяло братство. У 1936 році існувало також Товариство «Русскій дом», отже, «старорусинське». Діти вчилися у двокласній школі: у 1920-х – ще утраквістичній (з українською і польською мовами навчання), у 1936 році – повністю польськомовній (українська мова повернулася до неї у 1940 році – керівником школи став тоді лемко Любомир Островський, ймовірно, зі східної частини Лемківщини).

Розвиток здравниці в Жеґестові, який почався майже точно за сто років до виселень його первісних мешканців, вніс до їхнього життя чимало нового. Тутешня околиця навіть донині зберегла свій «дико-романтичний» характер. Великою мірою завдяки тому, що на цих теренах є багато місця для природної краси, а для людського «рукотворства» залишені лише невеликі частинки того, що в гір відкусив Попрад. А доїхати сюди зараз уже зовсім не важко…

Звісно, читачам «Нашого слова» найцікавіше буде саме село, в якому збереглося декілька колишніх лемківських хиж. Знайдемо тут і залишки однієї з найдавніших мурованих церков Лемківщини, треба лише звернути в бічну вуличку біля будинку № 92. За інформацією у єпархіальному «Шематизмі» за 1879 рік, вона була «мурована з каменя 1777 року» після пожежі більш давньої дерев’яної споруди. Зараз це вже тільки руїна вівтарної частини храму, поряд з якою збереглося кілька надмогильних пам’ятників. Ще кілька пам’ятників знайдемо на кладовищі, якщо підемо від цього місця стежинкою під гору. Повністю збереглася новіша жеґестівська церква св. Архангела Михаїла, зведена близько 1920 року, причому дуже оригінально, адже стіни змуровані з каменю та цегли.

Треба ще згадати, що в Жеґестові має родинне коріння по матері Ганні з Братичаків Богдан Тихий – поет, митець та збирач фольклору, народжений у 1950 році в Бережанах Тернопільської області. Він є ініціатором побудови в цьому місті пам’ятного знаку до 50-річчя депортації українців із Польщі.

Фото автора статті

Поділитися: