пл, гс ■ ГРОМАДА ■ 2011-03-11
–Марія Рижик, вчителька, депутат міської ради Більська-Підляського
Треба завжди бути собою. Якщо ми так почуваємося й відкрито про це говоримо, то не треба буде вдавати когось іншого. Теперішні польсько-українські відносини в міру добрі, тож немає чого боятися, мовляв, щось нам закидатимуть чи будемо мати проблеми в щоденному житті тільки тому, що ми заявили про свою українську національність.
Якщо ми не потрапимо до числа тих вибраних 20%, до яких прийдуть рахівники, то нам необхідно це зробити самим через Інтернет. Українська меншина повинна якнайбільшою мірою сама себе переписати за допомогою все світньої мережі, бо коли статистичне управління візьме до уваги лише 20% населення, то можуть бути помилки в кінцевому підрахунку – і результати будуть необ’єктив ними. Треба, щоб усі мобілізувалися й заповнили анкету за допомогою Інтернету. (пл)
–Володимир Мокрий, професор, колишній депутат Сейму РП
Колись, під час одної дискусії в парламенті, довелося мені почути, що “справа меншин у Польщі не є проблемою, бо це питання малозначуще”. Наша байдужість до перепису населення, мабуть, підсилить арґументами цю думку. Проте варто пам’ятати, що часи змінилися. Нині виявлення української ідентичності в переписі не потрапляє в списки Служби безпеки, після чого колись можна було мати неприємності. Не хочу давити на чиєсь сумління чи простувати людські дороги, однак утікаючи від своєї національності, ми підтверджуємо таким чином, що акція “Вісла” вдалася.
Якщо кількість українців дійсно впаде- таки до малозначущого рівня, то ніхто, мабуть, уже не буде перейматися дотаціями чи підтримкою нашої культури й освіти в Польщі. Тому думаю, що не варто тікати від самого себе, а тим більш – боятися своєї “національної тіні”. Ті, хто добровільно тратить свою ідентичність, розчиняються в безвиразній масі, зрікаються прагнень своїх батьків та ориґінального, береженого поколіннями обличчя. (гс)
“Наше слово” №11, 13 березня 2011 року {moscomment}
