Павло Лоза ■ ГРОМАДА ■ №4, 2021-01-24

Про підсумки проведення попередніх ремонтних робіт на православному кладовищі на варшавській Волі, де знаходяться могили воїнів Української Народної Республіки та перспективи на майбутнє говоримо з Юрієм Рейтом, лідером Громадської ініціативи з догляду за могилами воїнів УНР у Варшаві.

Павло Лоза: Ми відзначаємо 102 річницю Дня Соборності України. Традиційно святкові заходи проводяться на православному кладовищі на варшавській Волі, де знаходяться могили воїнів Української Народної Республіки. Їх уже завершили ремонтувати?

Юрій Рейт: Ще не до кінця. Роботи треба продовжити, бо йдеться не лише про Варшаву – ситуація по-різному виглядає у Каліші, Вадовицях, Стшалкові чи Тухолі. І, як ви згадали, у польській столиці у 2019-2020 роках відновили, по суті, два козацькі квартали, де розташовані понад дев’яносто поховань. Але біля них ми знайшли ще дві могили, які потребують ремонту. Є також кілька увічнень, над якими треба працювати, зокрема ті, де за комуністичних часів потрощили надгробні дошки. Це буде останній етап ремонту у Варшаві. Звичайно, усе залежатиме від того, чи будуть на це кошти.

Чому ви так активно долучилися до цієї справи?

Я бачив, як отець мітрат Анатоль Шидловський, доктор Микола Сивіцький, архітектор Богдан Боберський та інші українці ходили цвинтарем на Волі та журилися: що зробити, аби зберегти та гідно вшанувати місце, де спочили петлюрівці? Хрести там були розбиті, понищені, з них повідривали тризуби, деякі стояли під огорожею цвинтаря, а деякі лежали на землі. Я тоді був іще школярем, але вже відчув, що справу цих старших людей, які зайнялися відновленням кладовищ, треба продовжувати. 

Це був початок. Опісля з’явилася документація докторів Олександра Колянчука та Романа Шагали, яка дала можливість познайомитися з деталями цих увічнень. Ремонт меморіалів, згідно з проєктами Богдана Боберського, почався під кінець 80-х років, і я бачив проблеми, з цим пов’язані. Це був кінець епохи комунізму у Польщі. Знайти цемент та інші будівельні матеріали було важко. А головне – постійно бракувало коштів. Рятував ситуацію доктор Микола Сивіцький, який здобував кошти серед української діаспори; з часом почала допомагати українська громада Варшави. 

Через три десятиліття виявилося, що хрести починають руйнуватися. Для людини, яка раз на рік приходить на кладовище, щоби поставити свічку, цей процес не дуже помітний. Але коли після Революції гідності українці з Варшави почали кілька разів на рік разом ходити на цвинтар та прибирати могили, стало помітно, у якому вони стані. Деякі хрести потріскалися, шматки бетону відпадали від пам’ятників, бракувало тризубів, надгробні дошки поіржавіли, написи постиралися. Мені стало зрозуміло, що за наступні 10-20 років бетонна обрамівка могил зовсім розтріскається, частина хрестів перевернеться, а прізвища похованих тут воїнів стане важко читати. Це була головна моя мотивація почати ремонт.

…який стартував не відразу.

Питання відновлення могил польських союзників у війні з більшовиками 1920 року було складовою міждержавних переговорів між Україною та Польщею. Я брав участь у кількох зустрічах щодо цього у 2015-2018 роках. Чув багато заяв з боку польських державних установ. Були сигнали від міністерств оборони, культури та національної спадщини, від польських підприємств, які були готові фінансувати відновлення кладовищ. Коли я за майже три роки наслухався таких заяв, то зрозумів, що вони, певно, залишаться просто словами.

Тоді з’явився концепція: говорити з місцевою владою у Варшаві, з людьми, які «політично сильні» у місті та мають помітну позицію. Це був стимул, аби ми – й українці, і поляки – почали радитися, що робити далі. Виникла ідея використати документацію, опрацьовану викладачем Академії образотворчих мистецтв у Варшаві, професором Янушом Смазою. Також треба було знайти фонд, який би зміг провести ці роботи. Наступна проблема – це гроші. Думаю, дуже важливими у цьому контексті були розмови та поради моєї доброї приятельки Боґуміли Бердиховської, спілкування з депутатом міської ради Варшави Ярославом Шостаковським та зі згаданим професором Смазою. Сам проєкт, виконання якого коштувало 520 тисяч золотих, вдалося втілити у життя передусім завдяки рішенню депутатів варшавської міської ради виділити з бюджету кошти на ремонт; також до фінансування долучився варшавський реставратор пам’яток та банк PKO BP. Також Міністерство культури на національної спадщини в останній момент долучилося до фінансування – ці гроші ми використали на земельні роботи. Невеликі кошти передав формальний реалізатор проєкту – Фонд культурної спадщини під керівництвом доктора Міхала Лащковського, Громадська ініціатива з догляду за могилами воїнів Української Народної Республіки у Варшаві, Посольство України та Вольська православна парафія, яка фінансувала ремонт доріжок навколо двох кварталів українських поховань.

Що вдалося зробити на ці кошти?

У 2018 році, ще до початку ремонтних робіт на цвинтарі, завдяки зібраним серед українців у Варшаві грошам ми обрізали гілки у кронах старих дерев, які оточують два квартали українських поховань, – аби місця, де збираються люди і де ми мали проводити роботи, були безпечними. 

Самою роботою зайнялася професійна фірма, яка ремонтує цвинтарі у різних країнах Європи. У Варшаві кожну могилу вичистили гарячою водою. Деякі хрести та бетонні частини могил відлили заново, деякі – полагодили на місці та обробили необхідними хімічними речовинами. Кожну могилу відкрили з обох боків, аби перевірити фундамент. Після ремонту завезли свіжу землю та посадили барвінок. На завершення – виготовили нові інформаційні дошки та тризуби для тих поховань, де їх не було. 

Протягом 8 місяців я бував на цьому кладовищі 1-2 рази на тиждень. Я бачив весь процес і можу порівняти його з ремонтом, який відбувся тридцять років тому. Тут хочу додати, що у фірмі, яка виконувала роботи, є хлопці з України – вони мають досвід подібної праці в Україні, Польщі, Білорусі та Італії. Коли вони побачили, що саме будуть ремонтувати, я боявся, що залишатимуться там і вночі. Ми багато говорили, я показував їм історичні книжки. Вони починали роботу з самого ранку, а закінчували – коли сонце сідало за обрій; усвідомлювали, наскільки це важливо. Тому я вважаю, що після відновлення 2019-2020 років хрести простоять ще сто років.

Скажу з сімейного досвіду. Члени моєї родини опікуються могилою прадіда, який був інтернований у Вадовицях. Він похований на Помор’ї, де живе велика частина моїх родичів. Але більшість могил бійців, які у 1920 році були союзниками Польщі, розкидані по країні та лишилися без опіки. Хто доглядатиме за увічненнями, які відновили у Варшаві?

Весь ремонт був частиною ідеї збереження пам’яті про цих людей як нашого обов’язку. На жаль, на початку ХХ століття національно-визвольна боротьба не принесла успіху. Але вона започаткувала процес формування модерної нації, відродження традиції української державності. Почуття обов’язку пам’яті про петлюрівців сформувалося у мене ще тоді, коли я підлітком слухав розмови варшавських українців про кладовище. Коли у Польщі почали говорити про вшанування 100-ї річниці Варшавської битви, ми мусили використати цей момент. Від 2016 року члени Громадської ініціативи з догляду за могилами воїнів УНР почали покладати квіти на місцях поховань: аби вшанувати боротьбу за українську державу та водночас – нагадати полякам, що ми спільно воювали за вільну Європу. За рік ми повторили цю акцію, а у 2019 році вона вже перетворилася у загальнопольську ініціативу «Полум’я братерства». Тепер я бачу, що з’явилося нове покоління поляків та українців, які нагадують про цю співпрацю і спільну боротьбу з більшовиками – символічно, своєю присутністю на кладовищах. Гадаю, що молодь, залучена у скаутський рух, продовжить роботу, започатковану поколінням Сивіцького та Боберського у Варшаві та в інших місцях Польщі.

Українці, які віднедавна проживають у Польщі, часто запитують, чому представники нацменшини так сильно зосереджуються на минулому, а не живуть сучасними проблемами?

Я думаю, що це влучне питання, бо не всі займаються і не будуть займатися питаннями минувшини. До цього долучаються люди, які особливо цікавляться історією та відчувають, що ми, українці у Польщі, є частиною українського народу, який налічує, може, кілька десятків мільйонів людей. Сорок чи п’ятдесят мільйонів живуть в Україні, а решта розкидані по світу – від Канади до Америки, Австралії та Європи. Для мене автохтонне українське населення у Польщі та мігранти, які прибули сюди після 1920 року, – це один народ. Тому ми зобов’язані пам’ятати про людей, які боролися за українську державність, і дбати про місця, де вони спочили. Сьогодні ми знаємо про тих, хто захищає Україну та її європейський вибір на Сході – так само мусимо говорити і про воїнів, які боролися із цим самим агресором, тобто Росією, сто років тому.

Іще один аргумент — це польсько-українські відносини. Вони складні і мають трагічні і для українців, і для поляків сторінки. Але були часи, які показують, що спільні шлях і боротьба з противником – важливіші. Сто років тому усе закінчилося успіхом для Польщі та поразкою для України, яку покинули напризволяще – тож ми тим більше маємо наголошувати на тих подіях. До того ж, наша діяльність допомагає відроджувати пам’ять не лише у Польщі, а й в Україні. Свідчення цього – присутність родичів генерала Марка Безручка на відкритті скверу його імені у Варшаві та на інших подіях, пов’язаних із відзначенням 100-річчя Варшавської битви у серпні минулого року. Це був особливий момент. Я вважаю, що тоді Україна отримала сигнал: сусіди шануватимуть тебе тоді, коли ти пам’ятаєш про свою історію.

Зараз триває ремонт могил петлюрівців, які спочили на православному кладовищі у Любліні. Зокрема, збирають кошти на його відновлення. Ви думаєте, що це стало можливим завдяки тому, що вже відбулося у Варшаві?

Суть кожного проєкту – це джерела його фінансування. Я вже пояснив, як це відбувалося у столиці – основою успіху була підтримка місцевої влади. У Ланцуті на Підкарпатті відновлення кладовища воїнів УГА і УНР фінансувало Міністерство закордонних справ України. У Любліні вирішили ремонтувати могили в основному на зібрані серед громадськості кошти. Як бачите, треба шукати рішення відповідно до ситуації на місці. І Варшава, і відновлений паралельно цвинтар у Ланцуті, а з часом і роботи на кладовищі у Любліні — це все результат привернення уваги до річниць, про які я згадав. Спершу ми покладали сподівання на успіх перемовин на урядовому рівні, але цього не сталося, тож це питання взяла на себе українська громада у Польщі, маючи підтримку посольства України. Можна сказати, що цей етап уже завершився.

Тепер треба думати, що далі. Мусимо оцінити наші сили й можливості, розраховуючи також на фінансове сприяння з боку України. Часи зараз складні. Я відчув, як пандемія вплинула на роботи на варшавському цвинтарі. Проте, попри всі перепони, процес відновлення поховань петлюрівців у Польщі треба продовжувати. Я вірю, що так воно і буде.

Фото автора статті

Поділитися: