Кася Комар-Мацинська ■ РЕПОРТАЖ ■ №13, 2020-03-29

Так могло бути

Чи вона поспішала, коли несла все це по сходах? Спакувала ці речі, загорнула пакунок у тканину, взяла мішок або коробку? А може, це не вона, тобто не сестра. Може, це був він? Якийсь двірник, або майстер, якому доручили винести ці речі на горище? Або священик, той самий, чий підпис стоїть на першій сторінці однієї з книжок. А може, це все-таки була жінка, але інша. Вирішила прибрати після українок? Винести непотріб, щоб не валявся під ногами? Покласти де-небудь – і так він нікому не знадобиться?

Або це були три монахині влітку 1946 року. Стояли трохи згорблені на горищі, під невисоким дахом будівлі, яку через кілька днів їм наказали залишити. Перша тримала молоток, друга – пакунок, третя піднімала дошки з дерев’яного покриття підлоги.

Цінна знахідка

«У лютому цього року під час ремонту дерев’яного будинку на вулиці Міцкевича, 90 у Любачеві виявили цікаву знахідку. Коли робітники демонтували стелю в одному з приміщень, з неї випало кільканадцять книжок і декілька паперових згортків. З’ясувалося, що це – публікації українською та німецькою мовами, а також малюнки. Більшість із них походить з часів ІІ Світової війни. Завдяки пану Збіґнєву Ґассу, чиє будівельне підприємство веде роботи у цьому будинку, знахідка потрапила до Музею кресів (креси – польська назва території нинішньої Західної України, Західної Білорусі та Литви, що входили колись до складу Польщі – ред.) в Любачеві. Тут все почистили та інвентаризували». Це – скорочений зміст повідомлення, яке з’явилося на Facebook-сторінці Музею кресів у Любачеві 28 лютого. Його без особливих уточнень поширили місцеві інформаційні сайти. Фотографія зі стосом старого паперу та декількох кольорових малюнків – плюс кілька речень про українські та німецькі книжки. От і все.

Любачівщина – суцільне прикордоння

Любачів – це невелике повітове місто, розташоване на північному сході підкарпатського воєводства. З одного боку повіт межує з Україною (Грушів – за 16 кілометрів від Любачева), з іншого – з Люблінським воєводством. Тут закінчується історична Галичина та знаходяться крайні точки колишньої Австро-Угорської імперії. Вже за двадцять кілометрів на північ починається колишня «Конгресівка», Королівство Польське (пол. Królewstwo Polskie Kongresowe) – колишня зона впливів Російської імперії. Та попри понад сто років, які минули з часу остаточного руйнування великих імперій, попри ІІ Світову війну, яка вдруге перекроїла всю цю територію, кмітливий спостерігач весь час помічатиме тут залишки мультикультурного, проблемного прикордоння.

2700 українців (та 500 українців-латинників), 2150 євреїв та 1300 поляків – такі статистичні дані щодо населення Любачева 1939 року наводять автори путівника Любачівщиною «Стежками предків». Українці-латинники – це, мабуть, представники змішаних родин, які перейшли на католицьке віросповідання. Ті, кого протягом декількох років не зачіпатиме виселення.

Як і в більшості галицьких містечок на зламі ХІХ і ХХ століть, тут зростала чисельність єврейської спільноти. До війни в Любачеві діяло п’ять синагог: стара, нова, мала, західна і східна. Сьогодні немає жодної. Якимось чудом зберігся великий кіркут (єврейський цвинтар), що межує із комунальним кладовищем, на якому, до речі, знаходяться також залишки українських довоєнних поховань із характерними брусненськими камінними хрестами.

Національна мозаїка

Кіркут впадає в око. По-перше, тому, що мур, який відгороджує його від решти міста, вищий за огорожу католицького кладовища. По-друге – він руйнується. По-третє – залізна брама закрита на замок, а по-четверте – попри це все – задерши голову, на невеликому пагорбі можна побачити близько двох тисяч мацев (єврейських надгробків). Найстарший належить доньці Якова, яка померла 6 нісан 5488 року (16 березня 1728 року).

Те, що колись у Любачеві жили представники різних національностей і релігій, видно неозброєним оком. Хоча б тому, що біля одної з головних вулиць поруч стоять дві великі, сірі будівлі: греко-католицька церква з 1883 року, зведена за проектом Василя Нагірного, та римо-католицький костел з 1899 року, який внаслідок історичних подій після завершення останньої війни досягнув рівня сокафедрального собору (пол. konkatedra) апостольського адміністратора Львівської латинської архієпархії (зараз – сокафедральний Замойсько-любачівський собор). Саме тут улітку 1946 року поселився єпископ Євгенюш Базяк, львівський митрополит, який тікав від совєтських переслідувань. Для єпископської палати він вибрав віллу на вулиці Міцкевича, 85, яка належала, ймовірно, українцям і розташована навпроти будинку, у якому під час ремонту знайшли українські книжки.

Архівні світлини з Любачева 1942-1943 років з родинних архівів Дарії Мартинів з товариства «Любачівщина», отримані за сприяння директора Музею кресів Томаша Роґа.

Що нам відомо?

Будинок на вулиці Міцкевича, 90 побудований у 1930 році. Його власником був доктор, юрист Ігнатій Бардах – представник місцевої єврейської інтелігенції. Бардах був адвокатом та асесором (у Речі Посполитій – учасник сеймику, який був радником маршалка – ред.) в адміністрації ґміни Любачів, активним діячем в органах місцевої влади у міжвоєнний період –  у 1927 році, коли в раді ґміни було рівно по 16 представників українців, поляків та євреїв, та, мабуть, також 1939 року, коли раду скоротили до 9 поляків, 4 євреїв та 3 українців. У старих телефонних списках 1932 та 1938 року зберігся також домашній номер Ігнатія Бардаха – щоб подзвонити йому, треба було набрати цифру 7.

Коли у вересні 1939 року, після укладення пакту Молотова-Ріббентропа, Любачів зайняли радянські війська, євреї прийняли їх дуже прихильно. Ситуація змінилася 22 червня 1941 року, коли почалася німецька окупація, яка викликала неабияку тривогу серед євреїв та… наївну надію серед українців.

Невідомо, коли і за яких обставин Ігнатій Бардах втратив свою хату. Греко-католицькі монахині влаштували там так звану захоронку (тобто дитячий садок) для українських дітей. Вона активно діяла приблизно до другого приходу совєтів, тобто до липня 1944 року. Восени почалися «добровільні переселення до УРСР», які тривали до грудня 1945 року. В Любачеві залишилися близько 80 українських родин. Серед цих людей – три українські сестри йосифітки (жіночий чернечий орден Йосифа Обручника Пречистої Діви Марії – ред.), які жили разом із польськими монахинями.

«Німецьке, але схоже на українське»

– Будівлю захоронки ми хотіли внести до списку пам’яток архітектури Любачева, але не встигли. Місто нещодавно її продало. Вона була в дуже поганому стані, приватний інвестор вирішив повністю її перебудувати. Від первісної споруди залишиться тільки зовнішній вигляд, а приміщення всередині будуть уже зовсім сучасними.

Українською знахідною в любачівському Музеї кресів займається історик мистецтва, що опікується архівом – Януш Мазур. Колекція нараховує кільканадцять видань на релігійну, освітню та патріотичну тематику. Найстарше серед них датоване 1891 роком –  «Чиннотси й рішення руского провінціяльного Собора в Галичині». В архіві є також ілюстровані підручники з німецької мови для учнів першого та другого класу початкової школи. Два з них підписані: один належав Орестику, другий – Ярославці. Втім, під підписом дівчинки знаходиться низка інших імен, мабуть, наступних власників книжечки. Видання починається з латинського алфавіту та кирилиці, бо, хоч це «німецьке, але схоже на українське».

Підручники «Deutsches Lesenbuch für ukrainische Kinder» («Німецька книжка для читання для українських дітей») надрукувало «Ukrainische Verlag» (найбільше українське видавництво часів ІІ Світової війни) у Кракові 1940 року. Серед інших знахідок цього видавництва: підручник для дорослих (з підписом: Krakau-Lemberg 1943), а також книжечка «28 Lustige Geschichten von till Eulenspiegel» («28 кумедних історій з совиного дзеркала»), видана у Львові 1941 року.

Підпис власника

У релігійній колекції знайшли, серед інших, «Пастирський лист Андрея Шептицького до духовенства галицької провінції про обрядові справи» з 1931 року, молитовники «Українського краю Заступниця і Мати» та «Апостольство молитви».

Також колекція містить одну книжечку, видану товариством «Просвіта» у 1934 році – «На Подільських ланах – оповідання з часів визвольних змагань», у якій є особистий підпис отця Юліана Горницького – вікарія в Любачеві та катехита в приватній гімназій, де під час окупації навчалося кільканадцять українських учнів. Отець Горницький був також парохом у Коровиці та Олешицях, проте саме в Любачеві охоче займався громадською діяльністю. Організовував різні заходи в будинку «Просвіти» (який згорів під час війни), його жінка Меланія була членкинею Марійської молитовної дружини.

У липні 1944 року отець Горницький з дружиною та двома дітьми переїхав на Львівщину. На любачівському кладовищі він залишив після себе єдиний слід – могилу донечки Дарії, яка померла ще дитиною в 1931 році.

Перемиський акцент

У найгіршому стані з усіх знахідок – «Український декламатор на релігійні та національні торжества», самвидав, зроблений у Науковому товаристві українських богословів в Перемишлі у 1930-х роках. Це – освітнє видання, надруковане непрофесійно, але на дуже якісному папері з водним знаком фірми «Merkur».

Окрім книжок, у колекції опинилося близько тридцяти паперових згортків, частина з яких – це навчальні малюнки, а частина – узори українських народних вишивок. Усі намальовані вручну, олівцями або гуашшю, на фірмовому папері з емблемами крамниць «GLIMERYKA» та «PAPIER CH. HELLER KOŁOMYJA».

Чого ми досі не знаємо

Василіянки, йосифітки, служебниці – до якого ордену належали сестри, які вели захоронку, нам невідомо. Українські джерела згадують про трьох йосифіток, які після війни отримали наказ звільнити будинок на вулиці Міцкевича нібито для єпископа Базяка. Однак ієрарх ніколи не поселився у захоронці – там жили польські монахині. Українки знайшли прихисток у Кракові.

Не знаємо також, як склалася доля Ігнатія Бардаха. Бентежить той факт, що зберігся номер його телефону, але не дата смерті. Імовірно, він загинув, як тисячі любачівських євреїв, під час одного з погромів. Можливо – у лісі Нивки в липні 1941 року, на полі біля Дахнова; може, потрапив до любачівського гетто. Його могли також вивезти до трудових таборів, розстріляти на кіркуті у жовтні 1942 року чи на площі Ринок у січні 1943. У погромах, окрім нацистів, брали також участь колабораційні формування – єврейська та українська допоміжна поліція. Ігнатій Бардах міг все це й пережити – і потрапити просто до концтабору смерті в Белжеці чи Собіборі.

Те, що він вижив – менш імовірно. Втік до Америки, Ізраїля, Австралії або хоча до СРСР у 1940 році, коли це ще було можливо. Всі ці теорії лишаються припущеннями без доказів.

Іронія історії сплела єврейські, українські і польські долі, як це робила не раз, у захопливий сценарій з багатьма білими плямами. Усе – в стінах одного будинку, в одному невеличкому містечку, яке на карті затиснуте в кутку невеликої держави.

На фото знахідки з будинку на вулиці Міцкевича, 90 у Любачеві. Фото авторки статті.

Поділитися:

Схожі статті

Частина наживо, частина онлайн: як пройшла українська наукова конференція у Перемишлі

Кася Комар-Мацинськак ■ ПОДІЇ ■ №38, 2020-09-20 У Перемишлі в українському Народному домі пройшла ІІ Міжнародна наукова конференція «Українці та їхні сусіди протягом віків: політика,...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*