Особа покійного заслуговує на ширшу інформацію, пам’ять і пошану. Передусім видозміни вимагає і саме прізвище, а навіть ім’я. Дату народження теж варто скориґувати. Пан Володимир офіційно функціонував як “Владислав Мрочко”, українці звали його “Володимир” або “Володко”, а теж “Мрочко”.

Тимчасом його справжнє прізвище – то Морочко. Цей факт фіксує Богдан Гук у першому томі “Закерзоння” (с. 163). Особисто вважаю собі за велику честь, що доля дозволила нам зустрітись – я був першим українцем, з яким зустрівся Володимир після виходу з в’язниці.
У грудні 1968 р. до секретаріату Воєвідського правління Українського суспільно культурного товариства (ВП УСКТ) у Вроцлаві зайшов незнаний чоловік. У приміщенні я був один. Прибулий підходив до мене поволі, обережно, хитаючись, наче моряк. Видавалося, що він сподівається якоїсь загрози чи нападу на свою особу й зосереджує внутрішні сили до оборони. Почуття загрози й небезпеки наскрізь пронизувало його єство. Незнайомий скидався на прибульця з іншої планети. Не було сумніву, що маю перед собою вельми нетипову й незвичну людину. І так дійсно було. Сказавши “dzień dobry”, мій гість представився й відверто признався, що його умовно звільнили з в’язниці, та він весь час перебуває під постійним наглядом міліції. Я остовпів, а він пояснював далі:
– Я українець, мене звуть Володимир Морочко, від 1955 р. сидів я у в’язниці за УПА. Мене умовно звільнили, навіть працю дали, але помешкання мушу собі сам знайти. Саме в тій справі приходжу до вас: допоможіть мені пошукати якусь спокійну квартиру в наших людей, – сказав він
– Родини не маєте? – запитав я. Володко витягнув з кишені якусь медичну посвідку і подав мені. Там було написане, що громадянка (тут ім’я і прізвище) лікувалася в лікарні (здається, у Ряшеві) й там же померла.
– Це про мою сестру, її молоденьку закатували у в’язниці, а перед смертю завезли до лікарні, щоб там померла. Як бачите, українку намагалися вилікувати в лікарні – і там вона померла. Маємо урядовий документ, доказ, що польська влада турбується про долю своїх українських громадян. Фальшивий гуманізм має маскувати справжнє варварство і цинічність влади. Я самітний. Усю мою сім’ю поляки вимордували: батько загинув першим, матір замучили ще молодою в ґрудзьондзькій тюрмі, про сестру я щойно згадував, а мені єдиному вдалося врятуватись. Неповнолітнім юнаком я втік від погромів до лісу – і там знайшли мене партизани з УПА. Від 1944 р. до часу мого арешту лише ліс був справжнім моїм домом, опікуном і – сховищем. Від 1955 р. донині я не чув рідного слова й повністю забув свою мову, – сказав Володко.
– Спробуймо її пригадати, – запропонував я.
Ми стали розмовляти по-українськи: мій гість досить скоро пригадав рідну мову й безперешкодно нею почав розмовляти. Добре сталося, що про минуле Володка не довідалися “діячі” з міського правління УСКТ. Вони б не проґавили нагоди “поправити собі репутацію у влади” атакою на чергового упівця (саме тоді йшла в українському клубі кампанія знеславлення українського патріотичного підпілля). З уваги на ситуацію, Володимир до клубу заходив інкоґніто або в товаристві надійних людей. Особисто і я піклувався, щоб жоден провокатор не втягнув Морочка в якусь спеціально спровоковану авантюру, щоб анулювати йому умовне засудження й відновити ув’язнення. Привид незаслуженої кари постійно тривожив його чутливу душу. Через знайомих мені вдалося досить швидко знайти квартиру для мого гостя. Володко жив у подружжя Базарників – і там себе добре почував. Шукаючи прихильної атмосфери, Морочко все-таки заходив до клубу УСКТ.
Інколи заходив і на мої заняття з української мови, щоб ознайомитися з тематикою занять, а може й з товариством свідомої української молоді. З Володимиром ми заприязнилися, часто спільно проводили вільний час. Нас єднали подібні погляди й однакова оцінка минулого. Бувало, заходимо до ресторану, балакаємо про різні справи, а найбільше про його партизанські пригоди й перипетії. Колись Володко признався, що трапилася йому в праці дивна пригода. Керівник наказав йому виробити собі “книжечку здоров’я”.
– Заходжу до кабінету, розмовляю з лікарем – і ніяк не розумію його професійних запитань. На кінець кажу: “Пане докторе, ви є першим лікарем, якого я бачу на свої очі. Досі мені ніколи лікар не був потрібний”.
Дійсно, Володко мав залізне здоров’я, завдяки якому він пережив усі ті страшні часи. Тож на ділі від 1944 р. до 1968 р. в нього не було нормального життя, а були постійні втечі, сховища, криваві бої, пошук поживи, а згодом – убецькі тортури і знущання в тюрмі. Видавалося, всі пекельні сили змовилися проти нього. А він все те переніс – пережив. Людина з таким незвичним баґажем досвіду інакше спостерігає життя й бачить більше. Тоді Володкові було 42, а може 43 роки. Був це гарний темноволосий чоловік, середній на зріст – і тільки проникливий сумний погляд відрізняв його від інших. Дівчатам він подобався, навіть студентки виявляли своє зацікавлення його особою. Але Морочко не реаґував на прикраси і заманливість цього світу. Він іще не міг увільнитися від психічних травм минулого. Та не міг відірватися від казково прегарного світу свого дитинства, який вперто оволодів його пристрастями й уявою… Ось раз ми сиділи в кав’ярні при каві, а тут раптово вривається група мандрівних циган з музичними інструментами. Роми прекрасно заграли, а солістка заспівала. Виконавці представляли художню майстерність найвищого рівня. Зал замовк, усі з приємністю спухали незвичного концерту. Тоді Володимир підійшов до музикантів, дав їм якусь банкноту – і через момент увесь зал задрижав від звуків української пісні. Ох, чого ж там не було: “Запрягайте хлопці коні”, “Ой на горі цигани стояли”, “Ой волошки, волошки”, “Стоїть дівча над бистрою водою”, “Їхали козаки”, “Скажи, нащо тебе я полюбила”. Були там іще українські пісні нашого Закарпаття, Буковини, а навіть зі Східної України, які в нас на заході маловідомі або взагалі незнані. Зал мовчав, а цигани грали все, хоч найкраще сприймалися пісні любовні, тужливі й пристрасно-сумні. Морочко сидів непорушно, був сильно зворушений, а з очей мимовільно котилися сльози. Він переживав стан якогось релігійного екстазу. Саме так виявляється благородне “чуття батьківщини”. Він думками поринав у свою ранню молодість, яку згодом так брутально знівечили польські сусіди. Отямившись, Володимир сказав: “Нам відібрано навіть право на життя. Ми, недобитки Акції “Вісла”, як скитальники блукаємо на околиці громадського життя в сусідів. 3а що Господь так нас карає?” – риторичним запитанням закінчив він свої сумні роздуми й запропонував вийти. І я відчував таку потребу, бо думалося мені тоді, що Володкове серце розірветься.
Хтозна, чи Морочко не був останнім свідком, спроможним розказати про героїчні дії хороброго “Бурлаки”. Не раз вони разом приймали рискові бої з польськими військами. Володимир Морочко мав партизанський псевдонім “Сум”. Будучи кур’єром сотенного “Бурлаки”, він добре знав, що діялося в його та інших сотнях. А закони партизанської боротьби вимагали постійного руху. Рухлива тактика партизанів породжувала різні непередбачені загрози і небезпеки. Від “Сума” довідуємося про те, що “Бурлака” був не тільки грізним противником для війська, але й гуманним джентльменом для полонених. “Бандитів і зрадників – на гілляку”, але невинних полонених жовнірів “Бурлака” завжди пускав на волю. Щоправда, виявляючи добрий гумор, полоненим жовнірам, казав віддати зброю і мундири. Іноді підрозділ польських військ, що їх “Бурлака” випустив на волю, повертався до своєї казарми в самій білизні, босоніж і зі співом глумливої пісні: “До Бомбаю яко-тако, а з Бомбаса без…”.
В. Морочко народився над прикордонним Сяном, у селі Холовичах Перемиського повіту. Він дуже добре пізнав польсько-українські взаємини в цьому районі. Дуже співчував тим українським автохтонам, які проживали у Кривчі, Бірчі, Динові. Там діяли численні загони польського аківського й післяаківського підпілля, які безжалісно винищували українські села.
Надзвичайно тяжким було партизанське життя під час Акції “Вісла”. У безпощадній боротьбі танули ряди останніх оборонців Закерзоння. У безнастанних боях гинули найкращі друзі. Пробиваючись з оточення, Володимир утратив п’ятьох побратимів, а йому з двома бійцями вдалося втекти. Не обійшлось без поранень, але життя було врятоване. Самотня трійка “останніх могікан” залишилася єдиною на згарищах безлюдних Бескидів. Треба було влаштувати собі якісь умови для життя, і наші хлопці з тим справилися. Вони побудували вигідну криївку біля ручаю. М’ясо, ягоди й гриби постачав ліс (вірний друг партизанського життя), а хліб і пресу треба було якось придбати. І в таких неймовірно важких умовах Морочко та його побратими пережили вісім літ, до часу, коли убецька розвідка їх викрила й підступно арештувала. А було це під кінець 1955 р. Після довгих допитів винесено пекельний вирок – кара смерті. її звичайно виконують після 100 днів від присуду. “І на свою смерть я чекав аж 9 місяців, бо трикратно її відкладали. Скільки ж психічних тортур довелося мені пережити, дожидаючись свого кінця!” – сказав Володко. – “І хто ж спроможний зрозуміти страждання такого в’язня!” – додав він. З уваги на відвідини міжнародної комісії у в’язниці (у Вронках) відкрили технікум для охочих. Морочко туди записався – і через п’ять років одержав атестаційне свідоцтво. Факт цей також мав вплив на його передтермінове звільнення. Влада доглянула успішність “ресоціалізації в’язня”.
Надійшов 1969 р. Треба було відсвяткувати традиційно Шевченкові роковини. І ми (ВП УСКТ) це зробили. Відбулися вони в будинку філармонії. Прийшло багато людей, приїхали навіть українці з Верхньої Силезії. Домовлений актор не прийшов – і мені особисто довелося вести конферанс. Лікарка, п. Марія з Люблинця, захотіла зі мною поділитися своїми враженнями від концерту. Тоді я цю пані познайомив зі своїм другом В. Морочком. І Шевченко поєднав цих людей. Вони невдовзі знайшли спільну мову – і побралися. Володимир переселився у містечко Люблинець (Катовицьке воєвідство), де проживала його дружина. З подружжям Морочків нас єднала щира дружба і часті відвідини. Володимир по змозі відвідував українські фестивалі. Востаннє бачилися ми на торжествах, присвячених вшануванню пам’яті загиблих воїнів УГА на військовому цвинтарі в Пикуличах. Було це на початку XXI ст. Були гарні промови, хтось прочитав зворушливий вірш Мілі Лучак. Володко був дуже розчулений.
Дружина Марія померла 2006 р. – і Володко залишився один. Він планував переселитися до українського Дому суспільної опіки в Пралківцях біля Перемишля, бо прагнув спочити в рідній землиці. Однак присуд долі був інший: його серце зупинилося в кінці грудня 2011 р. Хоч упав вірний син України на чужині, проте любові до своєї батьківщини він не зрадив ніколи!

“Наше слово” №25, 17 червня 2012 року