ІСТОРІЯ ■ №12, 2019-03-24

У дискусіях, чи можна приїхати «із батьківщини в батьківщину», розкривалася тотожність українців Закерзоння: і тих, хто в Україні, і тих, хто на понімецьких землях.

Ґжеґож Мотика. Фото Ірини Середи

Вночі скриплять вози. Переселенці їдуть.

Світ за очі, покидавши своє.

Шукати Україну в Україні.

Десь має ж бути, десь вона та є!

Ліна Костенко, «Берестечко»

У Львові 6–7 березня відбулася низка публічних і вузькоспеціалізованих дискусій, котра ознаменувала завершення кількарічного дослідницького проекту, що проводився Інститутом політичних досліджень Польської Академії Наук  (ІПД ПАН) і був присвячений історичним і сучасним аспектам операції «Вісла». Співорганізаторами заходів виступив Український католицький університет (УКУ) та Центр міської історії у Львові. До публічних належала лекція проф. Ґжеґожа Мотики «Місце операції “Вісла” в історії Польщі ХХ ст.», презентація польськомовної книги д-ра Даміана Марковського «Анатомія страху. Совєтизація Львівської області 1944–1953» та дискусія «В дорозі з батьківщини і до батьківщини. Примусові переселення та міграції у Східній Європі у контексті Другої світової війни і тепер». У рамках вузьких дискусій учасники обговорили контекст дослідження ІПД ПАН, присвяченого історичним обставинам, медійному, літературно-культурному образу та публічним дебатам щодо акції «Вісла», а також глобальніші речі, що зачепили єврейський аспект міграцій, питання дітей війни «без батьків» – яким чином вирішувалася доля їхнього громадянства, пам’ять дітей про виселення українців із Польщі в 1944–1946 роках. Для проведення львівських заходів «висадився» цілий польський «десант» із Варшави, Любліна, Ряшева, Щеціна.

«Вісла»: чий злочин?

Найбільше зацікавлення очікувано викликала лекція професора Мотики 6 березня. Директор ІПД ПАН не боїться їздити в Україну і відповідати на гострі питання, вважаючи, що краще діалог, ніж самоізоляція у власній позиції та мовчанка. Мотика розповів учасникам, а серед них були історики, представники товариств депортованих українців, студенти, духовенство, що акція «Вісла» становить певну дилему для польської історії та розуміння її у суспільстві. Про те, що досі точиться дискусія навколо трьох різних думок: вважати «Віслу» злочином «польським» (табір лібералів), злочином «комуністичним» (націоналісти) чи злочином «польських комуністів» (умовно соціал-демократи). Історик запевнив присутніх, що як мінімум – попри існування цих опцій – у польському суспільстві переважає думка, що цей злочин таки вартий засудження і що обґрунтування збірної депортації необхідністю знищення українського підпілля в Польщі не витримує аргументації. Сказав це, так чи інакше спираючись на свою дослідницьку позицію, чого окремим присутнім не було достатньо і вони допитувалися в Мотики про «його власне бачення» (зокрема, проф. Микола Литвин з Інституту українознавства ім. Крип’якевича).

Ґжеґож Мотика. Фото Ірини Середи

У доповіді варшавського професора мене зацікавили його роздуми над ситуацією українців у Польщі після депортації. На думку Мотики, саме узасаднення поголовного виселення українців через нібито боротьбу із УПА ставило їх у глухий кут: якщо ти проти депортації, то вносиш себе у список підозрюваних у лояльності до УПА. Проте доля виселених унаслідок акції «В» на північ і захід Польщі вочевидь не дуже цікавила нащадків виселених в УРСР. Приміром, попри виразну назву лекції про акцію «Вісла» пані Надія Халак звинуватила Мотику, що він «переводить акценти і що виселення в Україну – це набагато серйозніша подія». Що ж, своя сорочка ближча до тіла – можна зрозуміти, що «закерзонцям» в Україні болить те, що українське вигнання в УРСР не знаходить поважного місця в дискусії в Польщі. Проте варто теж прийняти до уваги, що акція «Вісла» для 1947 року – це вже внутрішньопольська подія, рішення й наслідки, саме тому вона більше непокоїть владу й суспільство. Ректор УКУ, о. Богдан Прах, виступаючи в ролі учасника дискусії з Ґ. Мотикою, зазначив, що так чи інакше після виселення в Україну на землях Закерзоння існувала критична маса населення [я би сказав, окрім Холмщини], здатна зберегти й понести далі українську культурно-історичну тяглість на цих землях. Акція «В» унеможливила це. «Ми втратили 95% архівних матеріалів з цих теренів», – зазначив о. Богдан.

Чому «Вісла» була темою табу?

Наступного дня в презентації результатів дослідження ІПД ПАН прозвучали доповіді, котрі – маю надію – будуть опубліковані, й читач у Польщі ознайомиться з ними детально. Зокрема, Ґжеґож Мотика розповів про історичні обставини підготовки до акції «Вісла» в контексті стосунків Польщі з СРСР та Чехословаччиною, Маріуш Зайончковський – про акцію «Вісла» в публіцистиці, літературі та кіно СРСР і Чехословаччини, Томаш Стриєк – про міжнародну дискусію щодо акції «Вісла» після 1991 року, передусім між Польщею та Україною. Якщо коротко, то перші дві доповіді зводилися до того, що: а) Польща діждалася того, аби СРСР умив руки і віддав рішення щодо решти українців Закерзоння до компетенції Варшави; б) дочекалася того, щоб у Празі зрозуміли необхідність блокування кордону від УПА, яка переходила гори «як ніж крізь масло», попри те що стосунки між повоєнними Польщею та Чехословаччиною були «на межі війни за [Клодзьку западину», – за словами Мотики; в) у газетах та літературі в СРСР доля українців у Польщі була фактично темою табу й прочитувалася між рядків, у Чехословаччині ж увійшла в літературу й кіно як «героїчна» ділянка історії чехословацького війська. Томаш Стриєк означив практично всі віхи польсько-українського діалогу на вістрі «Вісла–Волинь», і його основний висновок такий, що час для так званого «поєднання» сплив – спершу в 1990-х, потім у 2012-му році. Тому головна думка його доповіді – потрібно відповідати за власні дії. Оптимістичним у даному контексті  видавалося переконання про «другий президентський строк Петра Порошенка».

Фото Ірини Середи

Досить цікавою в наступній панелі була доповідь д-ра Юлії Артимишин з Інституту українознавства ім. Крип’якевича під назвою «Пам’ять свідка та/або дитини: особливості пригадування польсько-українського конфлікту та депортації українців із Польщі у 1940-х роках». Я б назвав її новаторською. Доповідачка зосередилася на тому, що пам’ять людей, які нині згадують конфлікт і виселення, – це передусім дитячі спогади, або спогади, спроектовані через розповіді батьків, або навіть думки, зкоректовані героїчним дискурсом про повстанців, про яких «не можна» було говорити погано, чи позицією товариств депортованих українців. Це стосується навіть спогадів, записаних із початку 1990-х, оскільки в СРСР щодо цієї проблематики протягом цілих десятиліть існував інформаційний вакуум (поширювалася напівправда). Тому найбільше довіряти пані Юлія схильна старшим респондентам: для прикладу, про нападників «польської банди» молодша переселенка однозначно говорить як про поляків, бо «говорили польською», а старша пані з того самого села не настільки в цьому впевнена, адже мова – це ще не все. Також вона зазначає, що в різних регіонах по-різному пам’ятають найгостріші моменти. Для мешканців середньої Лемківщини – це фронт і війна, для Надсяння і Холмщини – польсько-український конфлікт, тому виселення на цьому тлі нерідко виглядало приглушено – або як наслідок конфлікту (врятувати життя), або як «подорож» («Чому мама плаче, я ж уперше поїду потягом»), або як якісь зміни («Після виселення я побачила фрукти й овочі, які у нас не росли чи були дивиною»). Юлія говорить, що велике значення має особа інтерв’юера: комусь така старша людина може довіритися, комусь сказати не все, а іноді не варто про все питати. Фактично, висновок Юлії, за твердженням польської соціологині Анни Велегали, про те, що спогади дітей можна порівнювати з багатоголоссям, цілком накладається на картину пам’яті про виселення до УРСР в 1944–1946 роках. У дискусії після доповіді Юлії звучали терміни «пост-пам’ять», «пам’ять пост-свідка», котру все ж варто деконструювати й допасувати до властивого контексту, що б свідок, навіть переконаний у своїй правоті на 100%, не говорив.

Де батьківщина?

У останній дискусії щодо парадоксального шукання «батьківщини в батьківщині» йшла мова про розуміння пам’яті про землі Закерзоння в Україні і в середовищі українців у Польщі. Це досить різні досвіди, котрі не дуже чітко, але взаємодоповнюються. Носіями пам’яті в Україні передусім є виселені в 1946–1946-х та 1951 роках та їхні нащадки, але оскільки це дуже різні люди – лишень пригадаємо, що це було півмільйона українців з 22 повітів Польщі від Білої на Підляшші до Нового Торгу на Лемківщині, православних і греко-католиків, з колишніх двох дуже різних за формою стосунків із населенням імперій, то їхнє розуміння малої батьківщини теж різниться. Для когось, більш розчиненого в українському морі, – це лише конкретне село, де народився дід/баба/мама/тато, без розуміння того, скільки таких сіл було залишено за Бугом і Сяном, для когось – це втрачена Атлантида, як для лемків Лемковина, для когось це інша Україна, якої не повернути (тут мені на думку приходять передусім Надсяння й Холмщина). Окрім того, є люди, котрі можуть вважати, що «батьківщина там, де лежать твої предки», або навпаки – «батьківщина там, де живуть твої діти».

Щодо «закерзонців» із акції «Вісла», то їхній підхід базується на переконанні «ми такі самі громадяни Польщі [читай: політичні поляки], як і поляки за національністю, бо наша мала батьківщина лежить у межах цієї держави». І це частково переймають окремі «закерзонці» з України, виробляючи карту поляка і приїжджаючи до Польщі жити, не маючи внутрішніх перепон, «бо це земля їхніх предків». І тут неможливо оминути дифузії, котра існує поміж новими українцями в Польщі і, як останнім часом її називають, «меншиною». Чимало українців з України не мають жодного поняття про українську тяглість у Польщі, а люди з меншини  – часто часу й натхнення це пояснювати кожному новоприбулому таксисту чи сантехніку зі Сходу. Тому плекання пам’яті про терени Закерзоння відбувається на дуже нерівномірних пластах: у когось – «у душі», у когось – завдяки передплаті «Нашого Слова», у когось – в організації етнофестивалів на пограниччі, у когось – в участі в ремонті церков чи цвинтарів. Головне, що це таки відбувається, і в цьому беруть участь як «вісляни», так і «ваковані» (термін прозвучав у доповіді пані Артимишин і означає кальку зі слова «евакуйовані», яким прозивали переселенців із Польщі в УРСР). Роберт Траба, відомий своєю активною участю в процесі польсько-німецького єднання і присутній на львівських зустрічах, сказав: «Першими українцями, яких я побачив, були депортовані внаслідок акції «Вісла», а першими поляками – виселені з Волині. І одні, й інші, мислили один про одного стереотипами, які я теж переймав. Ці розмови у Львові мені відкрили, що є чимало роботи і тепер, у ХХІ столітті».


Може, тут має бути “за”?

Поділитися:

Категорії : Історія

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*