Юлія Боєчко ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №8, 2017-02-19
«Я виріс у лемківському дусі: у нас вдома не було іншої бесіди, ніж по-лемківськи. І коли я пішов до сільської школи, то мав великі проблеми з мовою: неправильний наголос був аж до 9-го класу. Коли був малим, то думав, що все село – це лемки, а коли виріс, то зрозумів, що лише – третина. В селі нас дразнили „лємками”. У 60-ті рр. в селі було багато людей, а тепер залишилося всього 70 хат».
Василь Репела народився 21 січня 1962 р. Тоді був дуже сильний мороз, а «швидкої допомоги» не було, отже матір Василя і ще одну вагітну жінку везли на санях 7 км через ліс аж до Отинії. Там немовлята й народилися цього дня. А жила родина Репелів після виселення з Лемківщини спочатку на Полтавщині, а з часом у Терновиці на Прикарпатті. Василь був третьою дитиною. Так Господь поблагословив, що в Івана (с. Ростока-Велика, повіту Новий Санч, Краківського воєвідства) та Єлизавети (з дому Гиря, сусіднє с. Крижівка) народилося п’ятеро дітей (три сини і дві доньки).
Батьки малому Василькові завжди здавалися втомленими, бо від ранку до вечора працювали в колгоспі. Спочатку купили хату з землею в 50 соток, а потім радянська влада забрала 25. На цих 25-ти арах, що залишились, були і хата, і стайня, і подвір’я. То ж на город мало що залишилося. А годувати дітей треба було. І коли вже дали землю, то не було кому на ній працювати. Батьки завжди казали: «Діти, вчіться, бо з села ви не виживете. Треба тікати в місто».
І діти Репелів училися. Четверо були відмінниками, після восьмого класу вступали без екзаменів у технікуми, спеціальні училища. Пан Василь говорить, що разом з татом вирішив, що він залишиться вдома. Батько працював механізатором у колгоспі, брав з собою Василя на комбайн, щоб син допомагав і вчився від нього. Тому єдиний Василь закінчив 10 класів. Нещодавно він переглянув свій атестат і побачив, що там було всього чотири «четвірки», все решта – «п’ятірки». «Але ж не відмінник, – сміється мій співрозмовник, – як брати і сестри».
Все, що батьки мали вдома, було привезене з Лемківщини. Василь пригадує одяг, речі побуту, машинку «Зінґер», яка є донині. «Хоча скільки там того маєтку!», – зітхає.
Пізніше було навчання на реґулювальника радіоапаратури в училищі. А далі – пряма дорога на радіозавод, де виготовляв магнітофони «Карпати». Пропрацював п. Василь усього два місяці, потім його забрали в армію. Каже, що тоді всі хлопці хотіли служити в армії. Василя забрали 1981 р. в Самарканд (Узбекистан), а звідти – в Афганістан. Ця тема настільки болюча ще й нині, хоч пройшло понад 30 років, що п. Василь не міг вимовити й слова. Сльози так рясно котилися по його обличчі і він ніяк не міг себе опанувати. Ми довго мовчали, а тоді він сказав: «В Україні тепер набагато гірше».
Отча земля
Брати і сестри п. Василя давно вже відвідували Лемківщину, мають світлини рідної хати, церкви, цвинтаря, могил прадідів. А він ніяк не міг вибратися на отчі терени. Але чотири роки тому вперше з дружиною Галиною поїхав на «Лемківську ватру». Враження отримав неймовірні. Люди різних національностей (американці, австралійці, хорвати, канадці), не всі знали українську, проте співали лемківські пісні. Наступного року п. Василь з більшою родиною знову поїхав у Ждиню. Там зустрів групу поляків із Ґданська, з якими познайомився ще торік. Тільки один з них мав лемківське коріння, а решта – ні. Але вони щороку приїздять за 500 кілометрів, щоб відчути єдність, один дух, цю атмосферу, особливу ауру, радість, яка переповнює всіх ватрян. Отже, «Лемківська ватра» об’єднує не лише лемків, але й людей різних національностей.
Двоюрідна сестра п. Василя, письменниця Ярослава Галик, повела родину Репелів на рідне обійстя в с. Ростоку-Велику та на цвинтар, де поховані прадід і прабаба. Відвідали лемківську церкву Святого Димитрія, яка, на щастя, збереглася. Тепер вона як костел діє, служить у ній польський ксьондз. Батьківську хату, яка ще кілька років тому була на своєму місці, нещодавно поляки зрівняли з землею. А прадідів пам’ятник зберігся тільки завдяки священикам о. Іванові Репелі (рідний брат п. Василя), о. Романові Шафрану (двоюрідний брат) та ще одному братові Дмитру Репелі зі Словаччини. Вони просили польського ксьондза захистити цю могилу, домовилися про догляд за нею. Завдяки тому вона й збереглася. Решта лемківських пам’ятників навколо храму в Ростоці знищена, а поруч постають нові, польські.
З дитинства Василь пригадує розповіді батьків про їхні села, про те, як вони руками ловили пстругів (форель). А, приїхавши на ті місця, чоловік побачив маленький потічок – річка пересохла. На місці лемківських хат виросли польські великі кам’яниці. Не змінилися тільки гори. Вони м’які, легенькі, пологі. «Якби зараз комусь запропонували переїздити, навіть безкоштовно, не знаю, чи хтось би поїхав. Сьогодні там – інший край, чужина, Польща», – каже лемко Василь.
Виживали мешканці Ростоки за рахунок того, що за три кілометри від села було курортне місто Криниця. Туди на ярмарок люди возили продукти. Було розвинуте конярство, тому селяни возили на екскурсії панів. Жили з лісу, мали багато гектарів.
Усі брати і сестри В. Репели улаштували своє життя за Божими законами, бо з дитинства батьки їх виховували у великій вірі до Бога. Всі підпільно молилися, ходили на Служби Божі, таємно вінчались, хрестили дітей.
Найстарший брат Василя Іван став відомим у країні священиком, деканом, обслуговує велику парафію, має повагу та авторитет у людей. Сестра Ярослава закінчила медучилище, працювала медичною сестрою. Одружена, має двох синів. Василь одружився з лемкинею Галиною Логазою. Їхні батьки з одного села – Ростоки. Василь з дружиною – приватні підприємці. Двоє синів та четверо онуків є найбільшою радістю.
Сестра Ольга навчалась у Вінницькому технікумі, працювала на радіозаводі, тепер – підприємець. Одружена, має двоє дітей. Брат Павло навчався у Львові та Польщі, довгий час був у монастирі. Тепер живе разом з братом о. Іваном.
У родині Репелів так було заведене, що кожного року на Святий вечір усі діти, онуки, правнуки їхали до батьків у Терновицю. Тепер, відколи їх не стало, всі їдуть до о. Івана на околицю Івано-Франківська, де батьки жили в останні роки.
У Петра й Теодори, діда і баби п. Василя, було дев’ятеро дітей, тож у нього по батьківській лінії – понад 40 двоюрідних братів та сестер. А кілька років тому в Івано-Франківську була зустріч двоюрідних братів і сестер Репелів, яких доля порозкидала по Україні та світі. Приїхало понад 200 людей – брати і сестри зі своїми сім’ями. Кожний розповідав, де живе, як склалася його доля після того, як він залишив Терновицю. На згадку про таку визначну зустріч цей великий рід має відео-фільм.
А нещодавно, 13 січня, у день св. Василія, до п. Василя приїхали гості – найближчі родичі (були навіть з Польщі та Словаччини), щоб привітати з іменинами і ювілеєм. Їх було зовсім небагато, усього 60. Були й такі, що гостювали чотири дні.
Василь пригадує, як відродилася Незалежна Україна. Як усі раділи, а його батько Іван казав: «Нич з того не буде!» Дуже йому боляче, що молодь виїздить за кордон. Чоловік відвідує по черзі то лемківську церкву, то рідну – у Терновиці, у якій служить брат Іван, та у своєму мікрорайоні «Пасічна». В рідному селі тримає пасіку. Його батько утримував пасіку в Терновиці і передав синові любов до бджіл.
«З великого роду залишилася тільки татова наймолодша сестра Ярослава. Вона живе в Терновиці. Коли настане весна, я покажу вам свою пасіку. І свою Терновицю, і хати, де жили лемки», – говорить на прощання мій співбесідник. І я йому вірю, бо лемки, якщо дають слово, то назад не забирають. ■
