УКРАЇНЦІ в ІІ Речіпосполиті були приречені поляками на загибель

Розмовляв Богдан ГукІСТОРІЯ2008-11-27

{mosimage}

Розмова з Євгеном СТАХІВИМ, учасником українського національного підпілля в роки ІІ Світової війни (зберігаємо особливості Його галицької вимови – ред.)

2. частина, №48

Пане Євгене, складається так, що Ви маєте 90 років, і майже всі вони – це також історія Ваших стосунків з поляками. Змінювалися історичні обставини, а з ними, мабуть, відбувалася трансформація Ваших поглядів. Читаючи книжку споминів „Крізь тюрми, підпілля й кордони”, яку Ви видали 1995 р., я відзначив, що полякам – відвічним сусідам і політичним ворогам або партнерам українців та їхніх політичних і національних змагань, присвячено в ній напрочуд мало місця. Ваша розповідь про Польщу та поляків закінчується у той момент, коли Ви наприкінці грудня 1938 р. покинули Перемишль та пішли на Закарпаття воювати за Карпатську Україну.

Потім є довга перерва, окремі прізвища появляються в повоєнний час, але польське питання як таке в цих споминах узагалі не існує. Тимчасом, як на мене, „польська розповідь” надто важлива, щоб її не доповнити. Усе почалося в Перемишлі, який 1918 р., якраз коли Ви народилися, став одним з міст ІІ Речі Посполитої.
-Мої наймолодші роки минули в сильно антипольській атмосфері, яка панувала в середовищі українських політичних та військових емігрантів з Галичини та Української галицької армії після краху боротьби за Західно -Українську Народну Республіку. Антипольська атмосфера панувала серед людей, які воювали з поляками за свою батьківщину зі зброєю в руках від 1 листопада 1918 р. до 1919 р., програли, перейшли Збруч та знайшлися на території Чехословаччини, скиталися по різних таборах, нарешті в 1921-1926 рр. опинилися в Йозефові. Знайшовся там також мій батько, який був вояком УГА, мати, мої сестри та брати.
Йозефів (Josefov) – це містечко в північній Чехії, а в ньому величезна, стара австрійська твердиня Йозефштад. Цісар Йосиф вибудував її проти Німеччини тоді, коли Німеччина й Австрія ворогували. У твердині в дерев’яних бараках австріяки тримали під час І Світової війни полонених вояків російської армії. Потім бараки вичистили та дали в розпорядження колишнім воякам Української галицької армії. Опинилися там дві українські військові частини. Одна – бригада полковника Антона Вариводи, прийшла з території ЗУНР, тому що після боїв під Хировом була витіснена в Карпати і нарешті перейшла в Чехію.
Друга група прийшла після укладення варшавського договору Піл судський-Петлюра та після того, як Захід віддав Галичину полякам. УГА не мала тоді де подітися і вона перейшла на радянську сторону, стала Червоною українською галицькою армією (ЧУГА). Однак Херсонська бригада, в якій служив мій батько, а командував нею генерал Антін Кравс, не пішла ні до ЧУГА, ні до Петлюри, а військовим походом пішла через Карпати та здала зброю чехам.
Наші військові еміґранти, десь 4000 чоловік, при сприянні чехів створили там школи, гімназії, театри й хори, таку маленьку республіку. Лідером згаданого антипольського напрямку був президент ЗУНР Євген Петрушевич, він мав клич „З чортом проти Польщі!”. Я ще ніде не писав про те, що антипольська політична лінія в нашій „республіці” призвела до виникнення радянофільства. Між іншим,
у нашій хаті мали місце дискусії: куди йти? Вертатися в Україну? Залишатися в Чехословаччині? Еміґранти довго переконували один одного, що ліпше: польська неволя чи українізована Україна. Мав місце виразний поділ серед таборовиків. І от кількасот вояків УГА вирішило вернутися в Україну, бо там було щось наче українська держава, а насправді – НЕП і поверхова українізація. Ясна справа, радянофільство серед військової еміграцї було інше, ніж пізніше радянофільство в Польщі. Радянофільство в перші роки після краху ЗУНР було в усій Галичині, навіть УНДО і газета „Діло” були радянофільські, але це не був погляд, стерований комунізмом і впливами радянської пропаґанди.
Далі, ще ніде не написано, що вже тоді в Йозефові між колишніми офіцерами УГА були зорганізовані члени Української військової організації і звідти виходили малі походи бойовників УВО через Карпати в Галичину. У Долинщині, наприклад, мали місце вбивства поляків, напади, підпали. Зрозуміло, що на хвилі радянофільства УВО пхала в Україну також своїх людей цілком нерадянофільської орієнтації…

Чому не став радянофілом Ваш батько?
-До нашого дому кілька гарних років на початку 20-х років приходили деякі з тих, які вже вирішили їхати в Україну. І намовляли, але не мого батька, тільки мого найстаршого брата, щоб з ними їхав, тому що в Україні нове українське життя, а в Польщі є полонізація, у Польщу краще не їхати. Яка була в Україні українізація, Сталін показав уже після кількох років.

Радянська Україна на початку 20-их років здавалася кращою від Галичини?
-Галичина була під окупацією Польщі, там був терор, а на Великій Україні мав місце розвиток української культури, шкільництва і всього іншого. Я маю добру пам’ять, тому пригадую, хоч мав років з шість, як у нашій хаті вирішили: ми не їдемо на радянську Україну.

Ваш батько воював проти Польщі, однак, кінець кінцем, вернувся до Польщі, докладніше – до Перемишля. Яке було його ставлення до польської держави, до польськості?
-Батько як у Йозефові, так і в Перемишлі ставився до всього польського дуже вороже. По -перше, не міг дістати жодної роботи, у хаті була біда. По друге, належалася йому якась пенсія за 20-річну службу в австрійській армії – поляки, що в ній служили, діставали державні пенсії, а батько не дістав нічого.
У середині 20-их років у Перемишлі були різні українські інституції, був банк „Віра”, був банк „Щадниця” і банк „Міщанська каса”, який знаходився в будинку, де містився Маслосоюз і де мешкав Загайкевич. На щастя, батько мав бухгалтерійський вишкіл і десь у 1927 чи в 1928 р. дістав працю в „Міщанській касі”. Він розбудував її до того, що стала добре зорганізованою фінансовою установою, об’єднувала українців – добрих перемиських купців і промисловців.

І що ж: попри напружену працю батько мав час виховувати Вас в антипольському дусі?..
-О так, він мав на це час, виховував мене в сильно антипольський спосіб, так сильно, що Ви навіть не можете собі уявити. Згадував Польщу найгіршими словами…

Чи те, що Ви винесли з дому і з тодішніх українсько-польських стосунків у Перемишлі, впливало пізніше на Ваш спосіб думання про польську проблему в українській політиці?
-Абсолютно так, абсолютно так. Однак це не було виховання тільки мого батька, так було в усьому Йозефові. Там такі були всі концерти, усі декламації, які нам, дітям, давали – мені, моїм сестрам і братам. Я, маючи сім років, декламував, наприклад: „Ми прилинем на рідні села і міста, ми ярмо народу скинем і матір здіймемо з хреста!”. Мій брат на концерті на честь Шевченка декламував „Ґонту в Умані”. Ціле виховання в школі, у кожній школі в Йозефові, було антипольське, по суті удома не треба було цьому помагати.

Антипольська школа знаходилася в Чехословаччині, тобто далеко від реальної Польщі. А після приїзду до Польщі батькова та шкільна наука пасували до того, що Ви застали і в чому зростали?
-Я не цілком собі пригадую, але думаю, що вже після того, як ми вернулися до Перемишля, батько або хто інший сказав: тут не треба пискувати, бо ми під контролем. Дотеперішнє виховання і погляди треба було сильно стримувати. Моя родина пристосувалася до того, що застала в Польщі і в Перемишлі, але мені змінити своє думання після „виховання типу Йозефів” на „виховання типу Перемишль” було неможливо. Я почав ходити до засянської школи св. Миколая, але там виховували майже в повному лоялізмі – і я став шкільним бунтівником.

2. частина, №49

Перемишль був аж занадто лоялістичний?
-Перемиське українство не було лоялістичне. Наші вчителі в гімназії були переважно добрі патріоти, хоч не всі. Вони нас вчили в інший спосіб, бо не могли вчити так, як в Юзефові, не могли виховувати нас в антипольському дусі, однак давали, так би мовити, сильні сиґнали. Наприклад, як ми вчилися латини, то професор Поповський давав нам читати фраґменти про геройство римлян. Я добре пригадую, як ми „перекладали на наше” поставу Самсона. Отже, це не був лоялізм – вони вчили нас мовчати, але хотіли, щоб ми були всередині патріоти і не говорили про це явно, аби не провокувати польської влади.
Коли мені було 15 років, на українській мові ми вчили вірш, де були слова „Нехай гнеться лоза, а ти, дубе, кріпись!”. Учитель тоді зробив дискусію про те, чи бути як лоза, чи як дуб.
І майже всі сказали: ми хочемо бути, як дуб. Але було двох, які сказали – ні, лоза важливіша, покірне теля дві корови ссе… Потім ми довідалися, що саме ці хлопці були донощиками польської поліції. Учитель не міг нічого говорити, бо Перемиська чоловіча гімназія була державною школою, але він нас виховував на стійких дубів, а не на гнучку лозу.

Яка була б доля українців у Польщі, якби не напад ІІІ Рейху та її кінець як держави?
-Українська політика в ІІ Речі Посполитій була двоторова. Одна леґальна, яку провадило УНДО, і друга – нелеґальна та радикальна заразом, яку провадила ОУН. При чому, як я думаю, на самій горі між цими середовищами існувало порозуміння, адже УНДО в леґальний спосіб воювало за права українців у Польщі й за те ж саме ОУН воювала з пістолетом у руці. Євген Коновалець мав співпрацю з ундистами, як була пацифікація 1930 р. в Галичині й польська влада при помочі війська била українських селян. Тоді відбувся протест членів польського парламенту – ундистів, у Женеві в Лізі націй, а матеріали до нього дав їм Коновалець.
Другий приклад співпраці такий, що головою УНДО в той час був Дмитро Левицький – адвокат, багатий чоловік. Він мав дім у Берліні, який надав до послуг Коновальцеві, отож там і містилося бюро ОУН. А як Коновальця не стало, 1934 р. відбулася зміна політики УНДО. Левицького зняли, на його місце прийшов Василь Мудрий. Він сказав, що треба змінити політику щодо поляків з ворожості на нормалізацію. Ми, радикали, назвали це хрунівством, навіть усередині УНДО наступив розкол. Серед тих, що далі підтримували Левицького, був лідер перемиських ундистів Володимир Загайкевич. На його місце прийшов Навроцький, якого ми вважали за дурака і хруня.

Що ж, хруні, можливо, мали б довшу перспективу в передвоєнній Польщі?…
-Не думаю, тому що перспективу української нації в передвоєнній Польщі визначив договір 1934 р. „Юзеф Пілсудський – Адольф Гітлер”. Пакт про ненапад. Нині ніхто про це не говорить, але в договорі було записано, що Німеччина й Польща будуть спільно воювати проти більшовизму та… українського націоналізму. Як поляки отримали від Гітлера той договір, то зрозуміли, що можуть робити з українцями, що завгодно. Треба також зрозуміти, що майбутньому винищенню українців у Польщі помагали німці, бо той договір дав Польщі вільну руку щодо українців не тільки в рамках тодішньої ІІ Речі Посполитої, а й також, після розгрому Радянського Союзу, на решті української етнічної території.
Результат договору був, зокрема, такий, що Вільгельм Канаріс, шеф німецької розвідки, який співпрацював з Коновальцем, сказав останньому: ми більше не можемо з вами співпрацювати на базі антипольської боротьби, бо Гітлер це заборонив. І додав: ми можемо з вами співпрацювати далі тільки проти совєтів. Після смерті Коновальця були думки, що він став жертвою німецької розвідки… Я думаю, що він нею став в інший спосіб: вона запхала його не туди, куди треба.
Другий український результат договору „Пілсудський – Гітлер” такий, що збудовано концентраційний табір Береза-Картузька, куди масово саджали українців. У такому контексті мало відбуватися здійснення концепції В. Мудрого про нормалізацію українсько-польських стосунків. Тоді ми його проклинали… Нормалізація означала ж концентраційний табір.

Чому в таких умовах здійснювався такий ненормальний курс української політики?
-Мудрий та інші ундисти пішли на нормалізацію, щоб рятувати українців перед знищенням, адже українці в ІІ Речі Посполитій були приречені поляками на загибель. У 30-х роках проходила полонізаційна акція на Волині, ліквідація українського шкільництва та вчительства, знесення церков на Холмщині і т.д. Українців чекала цілковита загибель, нам залишилося тоді 20-25 років, і знали про це ундисти з Мудрим на чолі, звідси й взялася нормалізація. Нормалізація, інакше кажучи, була сервілізмом, дехто називав це просто: сраколизтво… Однак справа йшла набагато далі: хочеш жити і мати працю, хочеш бути членом суспільства, то зміни свою національність, зміни своє віросповідання, зміни місце проживання…
З перспективи майже 70 років я нині кажу: українцям у ІІ РП також загрожувала смерть з голоду (здається, ця думка Є. Стахіва йшла в напрямку порівняння з Великим голодом в Україні 1933 р. – Б. Г.), а щоб не вмирати з голоду, один за одним змінювали метрики, ставали ніким. Українське село бідніло, польські дідичі банкрутували, парцелювалися маєтки, а греко-католик не міг купити землі. Українські селяни не могли купити землі, щоб вижити самому та утримати свою родину, а в той же час уряд Польщі почав масову польську колонізацію Волині. Мій підсумок ситуації та перспективи українців у ІІ Речі Посполитій був такий: ще 25 років – і нас нема.

3. частина №50
Політика передвоєнної Польщі щодо українців уподібнювалася до передвоєнної політики ІІІ Рейху щодо жидів?
-У далекій перспективі можна робити таке порівняння, але зарано було б це робити щодо конкретної ситуації в 30-х роках ХХ ст., тому що тоді жиди в ІІІ Рейху вже були призначені на фізичну ліквідацію, натомість поляки не планували призначити українців на фізичне винищення, вони українців призначили на денаціоналізацію. Мала відбутися поголовна полонізація. Конструкцію цієї політики було видно неозброєним оком.

Чи, на Ваш погляд, політика передвоєнної Польщі щодо українців прямувала до тоталітаризму?
-Пілсудський був диктатор, Польща була країною напівдиктаторською, ціла система пілсудщини була напівдиктатурою. Поляки тільки забороняли нам носити револьвери, але не забороняли співати „Ще не вмерла Україна”, не забороняли робити свята Шевченка чи свята проголошення самостійності України 1 листопада.

У яких ситуаціях можна було співати „Ще не вмерла Україна”?
-Не публічно, не привселюдно. Наприклад, як ми в Перемишлі відзначали 1 листопада, то влада на це дозволяла, але імпреза мала відбуватися в спе ціальний спосіб: у закритому приміщенні, за запрошеннями. Там говорили про українсько польську війну, там можна було співати „Ще не вмерла Україна”.

А як українці йшли вулицею, то також могли співати цю пісню?
-Тоді співали інші пісні… Однак мені здається, що ви фальшиво підходите до справи. Як ви є ворог Польщі, то ваша справа. Я не є ворог, я вважаю, що ми мусимо з Польщею жити в згоді, бо як не будемо жити в згоді, то ми будемо служити росіянам. Історія була історією, а нині Україні потрібна Польща, а Польщі потрібна Україна.

Я не є антипольський і Ви не є антипольські – я, однак, хочу зрозуміти передвоєнну Польщу. Наскільки та як польська передвоєнна політика щодо українців змінилася або не змінилася під час окупації?
-Закінчімо справи передвоєнні, коли була ендецька, украй антиукраїнська, по-фашистському антиукраїнська Польща і була Польща пілсудчиків. УНДО пішло на співпрацю з пілсудчиками, тому що вони свою антиукраїнську в суті політику все таки розкладали на довші роки, ніж ендеки, які планували вирішити українське питання набагато скоріше, прямо вже, у найближчі роки.
Треба пам’ятати і про те, що інакше ставилися до українців поляки в Варшаві, Познані та Кракові, а інакше поляки в Перемишлі, Львові чи Станіславові. Я не знаю, як ставилися поляки до українців на Волині, але знаю, що там не було УНДО, а навпаки – були полонофільські партії і полонізація проходила набагато скоріше, ніж у Галичині.
Мушу додати одне: ендеки були шалені. Як я дивлюся на ендеків у Перемишлі, то через вулицю, де були Бєляни, там жили ендеки, і коло них важко було спокійно пройти вулицею, так само на Кременець, де мешкали польські батяри чи просто польська голота, настроєна ендеками найбільш антиукраїнськи. Натомість у моїм домі мешкали полякинеендеки, нормальні поляки, і ми могли мирно жити як друзі, дуже великі друзі.

Перед війною існувала велика напруга в українсько-польських стосунках, однак під час війни почалася відкрита боротьба польських підпільних політичних та мілітарних формувань з українцями. Чи це було продовження старої передвоєнної політики в нових умовах, чи нова політика як відповідь на умови, створені окупацією?
-Польська політика прореагувала на цілком нові умови, якими були німецька політика, адміністрація, діяльність ґестапо. Прореагувала також на бажання німців за всяку ціну штовхати українців проти поляків.

В Армії крайовій, у склад якої мали б входити передвоєнні польські громадяни різних національностей, не було ані одного українського відділу. Чому?
-Тут є вина українців, які про це зовсім не старалися. Німці перші відкрили українцям дорогу до різних формувань, наприклад, у поліційних відділах використовували українців проти поляків. Відкрили також можливість політичної антипольської діяльності, хоч ундисти, які ще перед війною були за нормалізацією, дальше старалися мати добрі контакти з поляками. Німці зорганізували Український центральний комітет, такий же зорганізували й для поляків, але ундисти мали весь час контакти з польською Головною опікунською радою. УНДО далі діяло сильно, була в той час між розумними таємна акція, щоб Василь Мудрий поїхав до Лондону і робив проанглійську лінію як аґент польського парламенту.

Лондонський уряд хотів досягти порозуміння з українцями?
-Лондонський уряд не хотів порозуміння з українцями, він і далі трактував Галичину та Волинь інтеґральною частиною Польщі. Це була засаднича причина неможливості договоритися, хоч відбувалися зустрічі та йшли розмови між представниками лондонського уряду та ОУН. Від 1944 р. переговори вела УГВР і все можна було узгодити, крім кордонів, які для поляків мали бути кордонами з перед 1939 р.

Чи наслідком такого становища польської сторони було те, що ОУН була пронімецька?
-ОУН була пронімецька, коли існувала Польща Пілсудського, натомість ОУН перестала бути пронімецькою власне в умовах війни, тобто після того, як гітлерівці в 1941 р. розігнали створений нею український уряд у Львові, а 15 вересня 1941 р. арештували 500 членів похідних груп у Києві, Дніпропетровську, Львові, студентів у Берліні, Відні і Празі. Існує чітка границя в орієнтації ОУН щодо німців: перед і після 15 вересня 1941 р. Пронімецьку політику ОУН замінила антинімецькою політикою.

Деякі польські історики й частина польських політичних сил під час війни і дотепер не хочуть бачити перелому 15 вересня 1941 р. в політиці й стратегії ОУН. Вони переконують, що ОУН весь час була пронімецька. Чому частині польських істориків і політиків так залежить на тому, щоб підтримувати погляд про пронімецькість ОУН?
-Ви вжили слово „частина” і це добре, бо треба весь час говорити навіть не про частину, а про деякі елементи польської політики чи науки. А ті „деякі елементи” – це продовження старої ендеції. На мій погляд, вони є в меншості. У нас є такі самі, в Україні є більше таких „деяких”. Багато в чому ми самі винні, бо донині наші хлопаки в Канаді, Америці та у Львові кажуть, що дивізія СС „Галичина” воювала за Україну. Я ставлю питання: за яку Україну? За німецьку колонію? Ми самі провокуємо погляди про нашу пронімецькість, що не є правдою. Подивімося: на 40 млн. українців існувала лише одна СС „Галичина”, а на кілька мільйонів латишів припадали аж 3 дивізії СС!!! Чи вони кричать, як галицькі дивізійники, що мали дивізію?! Росіяни також мали – і скільки!!! – але вони взагалі не признаються, кажуть – ми нічого такого не мали. Отож, між нами є дурні, які дуже помагають ворогам України.

Наслідком саме таких, а не інших українсько-польських відносин перед війною та в час війни була акція „Вісла”. Чи на акцію „Вісла” мала вплив передвоєнна і воєнна політика Польщі щодо українців, чи це було нове явище в політиці польського уряду щодо українців?
-Це справа незаперечна: акцію „Вісла” зробили сталіністи, а не поляки. Тоді живий був Сталін і була акція, щоб при помочі НКВД та УБ зліквідувати УПА. Це зробила Москва, акція „Вісла” не має нічого спільного з польським народом, окупованим тоді більшовиками. Чи то була польська влада? Та влада була так само „польська”, як в УРСР була влада „українська”. Треба дивитися глибоко: Сталін і Бєрут, крім акції „Вісла”, чинили в Польщі інші злочини, напр. нищення куркулів та колективізацію. Помагали їм українці в СРСР та поляки в підсовітській Польщі. А ми про це забуваємо. Як так далі піде, то ще трохи і будемо говорити, що це робили жиди.

Ви запропонували, щоб аналізувати історичні явища глибоко. Як проаналізувати вбивства поляків на Волині та в Галичині 1943-1944 р.?
-Я вже говорив про переговори проводу ОУН з проводом АК 1943 р. у Львові та польську пропозицію „угоди” типу: ми можемо співпрацювати, але Галичина і Волинь належать до Польщі… Керівництво волинської ОУН не зовсім погоджувало свої позиції з центральним проводом, були розходження, дуже сильні розходження, за ними може скриватися частина правди про причини убивств на Волині. Микола Лебедь не підтримував розширення повстанської акції УПА і не хотів допустити, щоб УПА була перекинена на територію Галичини. Є документальні докази, що Лебедь не відповідає за те, що сталося з поляками на Волині.
Я стою на засаді, що ми – українці – мусимо полякам говорити, що за волинську акцію відповідає польський лондонський уряд, тому що він стояв на позиції, що це не українська, а польська територія. Тимчасом українська сторона вважала Україною землю аж до Сяну. У договорі Ріббентроп-Молотов Сян також став кордонною річкою і радянська Україна сягнула по Сян. Хтось може критикувати цей договір, однак він був після невеликих змін затверджений на мирних конференціях в Ялті та Потсдамі, а Рузвельт і Черчілль – це не Адольф Гітлер.

4. частина № 51

Усе ж таки маємо проблему лінії Керзона і Закерзоння…
-Рада амбасадорів віддала Галичину під тимчасовий контроль Польщі до 1923 р. Так само, як на мирній конференції в Парижі Керзон та Рада амбасадорів, так потім і на конференціях у Ялті та Потсдамі Рузвельт, Черчілль та Сталін визнали, що українці мали право воювати за права для нашого народу на власній землі.
Перша акція ОУН була така, щоб поляки добровільно забралися з Волині. Маленька частина пішла геть, але більшість не хотіла. Українські формування почали їх силою виганяти, поляки чинили спротив і почалася, відверто кажучи, гайдамаччина, різня. Мала б мати місце збройна війна УПА проти АК, але вона набрала нелюдського, негуманного вигляду, що нас, українців, компрометує. Нас компрометує не те, що ми їх виганяли, а те, що ми використали для того негуманні методи.

При такому підході можна сказати, що поляків не компрометує те, що нас виселяли під час акції „Вісла”…
-Акцію „Вісла” робив Сталін. Акція „Вісла” – це сталінська акція, проведена для того, щоб скінчити з УПА, тому що УПА в Польщі була сильніша, як в Україні. Поляки не могли собі дати з УПА ради. В Україні, коли НКВД сильніше прикрутило, Шухевич дав розказ, щоб припинити відкриту боротьбу. Тимчасом у Закерзонні вона успішно існувала й далі. Отже Сталін сказав: нам треба знищити тих сукинсинів-закерзонців.

Ви сказали, що винуватцем або співвинуватцем трагедії поляків на Волині був лондонський уряд. Однак є питання, чому ОУН пішла на цю провокацію або стала наче виконавцем шаленої політики лондонського уряду? Чи конечно треба було проти поляків воювати?
-За гайдамаччину на Волині відповідає не центральний провід ОУН на чолі з Лебедем, а провід ОУН на Волині, конкретно – Клим Савур. Слід додати, що не все робила УПА, що багато робили самі селяни, незалежно від ОУН чи УПА, що то була власне коліївщина. Я думаю, що дійшло до того, що ОУН та УПА не змогли стримати селянства. Я не дуже вірю в роботу самої УПА, бо там була велика дисципліна, хоч напевно були й мародери. А решта – це стихійна робота селян, політична гайдамаччина. Надужиттями були тоді стихійність селян та брак контролю з боку ОУН і УПА. Причому, є ще один фактор: совітські партизани на Волині. Вони відіграли велику роль у подіях стосовно поляків, вони воювали проти УПА, і мали „непорозуміння” з нашими селянами.
І наступна справа: після того як українська порядкова поліція відмовилася від служби німцям і пішла в ліс, на Волині настала польська поліція. Це була дурість поляків, що погодилися робити для німців те, на що не дала згоди українська поліція. Разом з цим поляки масово пішли в загони совітської партизанки, коло 7000 акістів було в рядах червоних партизанів на Волині. Як німці, так і червоні партизани прийшли на Україну нас бити і в цьому помагали їм поляки.

Чому ОУН-Б не могла собі уявити поляків як національну меншість у майбутній українській державі?
-Я згідний з вашою думкою. Так, у політичній уяві волинського проводу ОУН поляки не містилися як майбутня національна меншість у майбутній українській державі.

Якщо не було „польського місця” в голові проводу ОУН Волині, то значить, що не було також політичної програми, яка дала б полякам якесь нормальне місце в майбутній Україні…
-Це добрий, дуже добрий погляд. Тоталітарна, монопартійна і націоналістична програма ОУН, яка була затверджена на ІІ зборі в Кракові 1941 р., була змінена на ІІІ надзвичайному зборі в серпні 1943 р. Чому вона була змінена? Тому що підпілля, яке поширилося на Східній Україні, в її індустріальних центрах, між іншим на Донбасі чи в Дніпропетровську, під впливом тамтешніх обставин та постулатів почало вимагати в нас і в мене особисто відкинути гасло „Україна для українців!”. Тому ІІІ надзвичайний збір
1943 р. справді відкинув це гасло і додав, що всі національності в Україні рівні з українцями і будуть користуватися національними правами.

То що, програма була гарна, але на Волині не задіяла?..
-Не встигла, тому що ІІІ надзвичайний збір відбувся в Галичині, а не на Волині, а крім того, відбувся в серпні 1943 р., натомість убивства поляків почалися вже в червні 1943 р.

Трансформації у ставленні проводу ОУН бандерівської фракції до неукраїнських національностей – це непогана справа, але чи після ІІІ великого збору Україна далі мала сягати по Ряшів?
-Про Україну по Ряшів, я думаю, нічого нема записаного в жодному документі ОУН, границя мала пролягати по лінії Керзона, подібно до границі радянської України. Я це кажу, хоч я з Перемишля. І все-таки вважаю, що нині жоден українець не може починати війни з Польщею за те, що Україна не починається в Перемишлі. Ми визнали статус кво, як зробив увесь світ. Я кажу всім про Перемишль, але я кажу і про Лемківщину, за яку також уже не треба сперечатися. Перемишль подарував Польщі Сталін, тому що в 1939-1941 рр. границя УРСР була на Сяні, а не в Медиці. Я не розумію, що то була за причина, що СРСР віддав Польщі 60 км української території, але це була якась висока політична гра Сталіна.

Ви кажете, що також для ОУН лінія Керзона була важливіша від кордону України по Ряшів, про що часто забувають польські історики та антиукраїнські ідеологи. Однак, якщо було так, як Ви кажете, то чому в Польщі після війни були створені ОУН і УПА та навіщо вони діяли тут аж по серпень 1947 р.?
-Добре питання, добре питання… ОУН і УПА не воювали за прилучення території Закерзоння до України. Вони воювали в обороні українського населення, якого різню почали різні польські відділи.

Убивства цивільних українців тривали від лютого по липень 1945 р., потім масових убивств українців майже не було, однак ОУН і УПА тривали в Польщі ще два роки, аж до 47-го. Яка була цього причина?
-УГВР вважала, що українці мали право жити далі на своїй давній території, хоч вона була національно мішана. Однак коли Польща уклала договір про виселення, УПА боронила українців перед виселенням, яке замість добровільного ставало примусовим.

Навіть примусове переселення, тобто депортація, скінчилося в 1946 р., натомість УПА трималася ще рік довше.
-Мені тяжко відповісти про причини цього стану, у мене про це ніхто досі не питався і я сам про це ніколи не думав. Я зараз не маю на це відповіді, можу тільки сказати, що, мабуть, ОУН та УПА продовжували боротьбу тому, що вже не знали, як її закінчити, так би мовити, не було виходу з ситуації.

Як УГВР в 1944-1947 рр. займалася польською проблемою та проблемою українців у Польщі? Я знаю про Ваше „шмуглювання” Стемповського через кордон, але які є політичні документи УГВР з польського питання в ІІ половині 40-х рр., тобто тоді, коли йшла боротьба на Закерзонні?
-Якщо йдеться про політичні документи, а не про контакти і співпрацю з різними польськими середовищами на Заході, то, я думаю, що дещо є, але можу сказати, що політичних документів за цей період майже нема або їх дуже мало.

Чи Бандера перед війною, під час війни та після неї був антипольський?
-Степан Бандера перед війною сидів у польській в’язниці, то можна сподіватися, що тоді пропольський він не був. Під час війни сидів у німецькому концентраційному таборі, без жодних контактів зі світом. Після виходу на волю він перебував у Мюнхені та мав контакти зі світом тільки при допомозі окремих людей зі свого штабу. Отож говорити про тодішні погляди самого Бандери не можна, це були тільки погляди, які передавали його люди.

А чи Ви самі мали будь-коли розмову з Бандерою з польського питання?
-Ніколи, жодної. Був однак такий час, коли мій брат Володимир (хоч був бандерівцем, а потім членом УГВР) мав контакти з Новаком-Єзьоранським з польської редакції Радіо „Вільна Європа”. І він мав контакти з Бандерою. Я думаю, що в той час Бандера зрозумів, що треба забути те, що було з поляками, бо важніший є Совітський Союз з більшовиками, ніж Польща з поляками. Зміна поглядів Бандери (і не тільки його) щодо польського питання доки він жив видна була також в еміґраційних виданнях, контрольованих бандерівцями. Я про це ніколи не думав, але нині здається мені, що С. Бандера по війні змінив свою думку щодо поляків.

Дякую за розмову.

Текст розмови не авторизований


Євген С Т А Х І В (15.10.1918 р., Перемишль) – політичний діяч націоналістичної орієнтації, публіцист; випускник Української державної чоловічої гімназії в Перемишлі (матурист 1936 р.). Член ОУН (від 1935 р.), перемиських суспільно-культурних установ „Просвіта” й „Рідна школа”, голова „Студентської громади”, студент Львівської політехніки.
У 1939 р. член Карпатської січі – збройних сил Карпатської України, редактор газети „Нова свобода” у Хусті, полонений угорською армією. Після втечі – у ІІІ Рейху, в 1939-1940 рр. співробітник „Української пресової служби” в Берліні, у 1939-1941 р. навчався там у Політехнічному інституті. У серпні 1941 р. як член Південної похідної групи ОУН бандерівської фракції опинився на Великій Україні. Діяв
в антигітлерівському підпіллі в Бердичеві, Горлівці, Дніпропетровську, Кременчуці, Кривому Розі, Маріуполі. Улітку 1942 р. організовував районний провід ОУН-Б у Краматорську на території колишніх Слов’янського, Краматорського, Андріївського районів, у 1942-1943 рр. обласний провідник ОУН-Б на Донбасі. У 1944 р. еміґрував до Австрії, у 1944-1948 рр. член Закордонного представництва УГВР від імені ОУН-Б, працівник Референтури зовнішніх зв’язків УГВР, після розколу в ОУН-Б – у демократичному середовищі націоналістичного руху; організатор Спілки української молоді; 1944 р. відбув короткотривалий арешт у Швейцарії. Від імені УГВР співпрацював з польськими політичними середовищами Західної Європи. Від 1946 р. проживав у Німеччині, 1949 р. еміґрував у США. Учасник українських еміграційних товариств і установ у США, зокрема, Американської координаційної ради, Українського народного дому, Товариства українсько єврейських зв’язків, голова президії Середовища УГВР. Співзасновник дискусійного Клубу круглого столу. Співорганізатор українсько жидівських конференцій у США 1961, 1962, 1964 рр. Автор критичних статей з питань ідеології українського націоналізму, його динаміки та визвольної боротьби періоду ІІ Світової війни – публікувався зокрема у „Сучасній Україні”, „Сучасній українській літературній газеті”, „Українському самостійнику” та „Сучасності”. У різні періоди діяльності послуговувався псевдонімами: „Борис”, „Євген”, „Кравс”, „Макольондар”, „Павлюк”, „Стах”. Автор книги споминів „Крізь тюрми, підпілля й кордони”, вид. „Рада”: Київ, 1995.

Д ж е р е л а:
Олександр Панченко, Організація українських націоналістів за кордоном в контексті українського державотворення (науково популярний нарис), „Гадяч”: Гадяч, 2003, с.256-257;
Євген Стахів, Крізь тюрми, підпілля й кордони. Рада: Київ, 1995;
Jewhen Stachiw, O Ukrainie, i o tym, jak się stałem polonofilem // Biuletyn Ukrainoznawczy. PWIN w Przemyślu: Przemyśl, 2001, с. 193-210;
Ukraina w Nowym Jorku. Rozmowa z Jewhenem Stachiwem // Wiele twarzy Ukrainy. Lublin, 2005, с. 193-207;
http://oun-upa.org.ua/articles/stakhiw_spomyny.html
http://www.utr.tv/news/?id=17089.

„Наше слово” №48, 30 листопада 2008 року, „Наше слово” №49, 7 грудня 2008 року, „Наше слово” №50, 14 грудня 2008 року, „Наше слово” №51, 21 грудня 2008 року

Поділитися:

Категорії : Історія

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*