Український літературний провулок

Тетяна ГомонРЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ2011-12-29

{mosimage}Український літературний провулок, Т. 11/2011. Люблин: Товариство любителів скансену матеріальної культури Холмщини та Підляшшя в Голі, 2011, С. 256

Додому я поверталася в передчутті тамування свого літературного голоду – адже сьогодні отримала „Український літературний провулок”. Для мене це було чимось надзвичайним: тут, у Варшаві, далеко від України й української книжки в мої руки потрапляє українськомовний альманах – аж 256 сторінок поезії, прози, літературознавчих оглядів і критичних матеріалів. „Смачного!” – побажала я собі, діставши ще в автобусі, який віз мене додому, книжечку у стильній сучасній палітурці з написом кольору яскравої помаранчі. Якою ж на смак виявиться „цукерка”, схована в цій привабливій обгортці? Одне знаю напевно – особливою, незвичною, іншою.
Із перших доторків моїх до написаного (а написаного до мене) вражає надзвичайна чуттєвість, світла енергетика, духовна змістовність та висока образність поезії: у той час, коли сучасна поезія в Україні частково втратила такі ціннісні критерії, подеколи стала поверхневою, цинічною і навіть вульґарною. Тож для мене було справжньою естетичною насолодою, мандруючи „Провулком…”, вишукувати і закарбовувати в пам’яті й записниках захопливі образи („яблуня вітрова любовниця роздягнута до останнього листка”, „…розбрунене сонце пори…” Івана Златокудра; „…А ключ до нашої душі Знайдеться у вашій кишені…” Мілі Лучак; „В тиші Осінній Вилапую ниточки білі Бабиного літа…” Івана Киризюка). Особливі умови й обставини, за яких творили письменники, є визначниками ключових понять і тематики творів. Вони глибоко насичені тугою за рідним краєм, самотністю, пошуками свого місця на землі та ролі в цьому світі.
Ще раніше я мала нагоду познайомитися з „Хронологіоном” Юрія Гаврилюка. Враження були найліпшими. Такими ж лишаються й після ґрунтовнішого ознайомлення з особливостями стилю авторського письма. Легко. Гостро. По-філософськи. Художньо. „Ключ до брами життя отримуємо від наших батьків, ключ до брами смерті виковуємо вже самі” (с.183) – хіба можна сказати краще?..
Щодо перекладів поезій зі збірки Ерика Островського авторства Тадея Карабовича, то видалися вони мені надто буквальними, прямолінійними і, разом з тим, не завжди точними. Мова цих творів сполонізована, як на мене, вона звучить дещо неприродно. Перекладач переносить з ориґінального тексту чужі для української мови синтаксичні конструкції. Наприклад, фразу „ucz się go na pamięć” перекладено як „вчуся його на пам’ять” (с. 14). „Вчитися на пам’ять” – це калька з польської, а в українській мові існує сталий вираз „вчити (вивчати) напам’ять”. Дієслово „Ucz” в ориґіналі стоїть у наказовому способі, звідки ж у перекладі береться „вчуся”? До того ж „напам’ять” в цьому випадку – прислівник, тому пишеться разом. Здивувало й те, що в перекладі не збережена авторська розстановка розділових знаків, через що інколи втрачається зміст („Ja, Moskwa, dla ciebie Trzeci Rzym” – „Я Москва, для тебе Третій Рим”, с. 13). Навіть у перекладі назви збірки є русизм („Daremne piękna” – „Даремні прекрасності”).
Тож дійсно шкода, що видавці альманаху забули (або просто не мали змоги) подбати про належну редакторську й коректорську підготовку авторських текстів. Тому й з’являються на сторінках описки („волсся”, с. 33), полонізми („przed cieniem” – „перед тінням”, с. 11 (правильно – „перед тінню”); „perfumy” – перфуми, с. 64 (правильно – „парфуми”), неправильне відмінювання слів („…любов… лиш раз цвіту”, с. 32 (правильно – „любов лиш раз цвіте”); „тікай до ліса”, с. 165 (правильно – „до лісу”). Що ж до пунктуації – здається мені, що тут вона особлива, якась „своя”, знаки зникають там, де мусили би бути, і виринають у зовсім несподіваних місцях… Не подумайте, що кажу про навмисну безпунктуаційність, коли автор грається з читачем у таке собі „трактування”.
Можливо, це всього-на-всього моя хвороблива манія „знайти та виправити”, однак, як на мене, саме деталі творять повний образ цілого, а грамотний продукт передовсім є виявом поваги до читачів. Здавалося б, ці „мушки” є такими незначними й непомітними, що можна просто „закрити очі”, пропустити повз… Проте саме вони відкладаються в головах людей, для яких „Провулок…” та інші видання в Польщі є, по суті, основним і часто єдиним джерелом культури й багатства мовлення. Слід усвідомлювати, що відповідальність за те, як говоритимуть і чи говоритимуть українською взагалі за кордоном завтра, лежить на тих, хто творить український літературний образ Польщі сьогодні. Водночас постає питання: чи може бути цей образ іншим, ніж є зараз, у середовищі, далекому від літературної мови та її норм, хорошого навчання української мови і якісних книжок? І чи те, що тут, на чужині, таки виходить повноцінний україномовний альманах, не є свідченням високої національної свідомості українців у Польщі, їхніх ВЕЛИКИХ прагнень, ВЕЛИКИХ старань, ВЕЛИКИХ зусиль і ВЕЛИКИХ досягнень?..


„Наше слово” №1, 1 січня 2012 року {moscomment}

Поділитися:

Категорії : Рецензії та огляди

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*