ПОДІЇ ■ №39, 2018-09-30

З 1947 року до Центрального табору праці у Явожні потрапило понад три тисячі українців. У кожного – своя непроста доля. Ув’язненим – іноді без жодного слідства і вироку – довелося пережити голод, приниження, знущання. Дехто з табору так і не повернувся живим.

Як щороку, у вересні в Явожні вшановують пам’ять українських жертв концтабору. За словами організаторів, щороку приїжджає все менше тих, хто вижив. Але те, що відбулося, пам’ятають їх діти, внуки, правнуки.

Священики проводять службу, під час якої всі разом моляться за живих і мертвих. Згадати жертв Явожна приїхали українці з різних міст. Тут і маленькі діти, яким важко встояти на місці, вони із зацікавленням розглядають різнокольорові лампадки. І дорослі, які моляться. Є і представники місцевої влади. Вони також щороку приходять до пам’ятника, відкритого двадцять років тому, щоби вшанувати жертви табору праці.

Після завершення служби і панахиди учасники покладають квіти, потім для присутніх виступають учні Комплексу шкіл з українською мовою навчання в Ґурові-Ілавецькому.

Багато хто з присутніх витирає сльози. Діти читають спогади в’язнів, зібрані Богданом Гуком та Мирославом Іваником. Розповіді ніби оживають. Запам’ятався уривок Богдана Лепкого про квітку.

«…виходимо з возів, щоб розпростувати ноги. Ноги непевно доторкаються чужої землі. Квітки здивовано дивляться на нас, ворони стадами злітаються з піль. Кричать на нас: „Пощо прийшли?!” За полями, на обрію, високий синій мур… Карпати. За ними наша земля, а на ній – ворог. Всім нам це одно на гадці: що він там робить? Наслухуємо, чи вітер не наднесе голосу якого.

Нема. Тільки гадки біжать. Так їх багато, як тих ворон на полі, і такі ж вони чорні, тії гадки. В купе лишається тільки одна жінка. Сидить у кутку і на колінах тримає з квіткою глечик. Квітка червоно цвіте. На ній щось блищить, – роса чи сльози? Жінка очей з тої квітки не зводить. Що вона бачить у ній?.. Мабуть, усе, що лишила дома. Усе…».

Поділитися: