Проте любов до рідного давала їм силу та надію, що колись повернуться і стануть на порозі своєї церкви, своєї хати. Тому відразу після депортації, після поселення в розпорошенні на західних і північних землях Польщі, вони мріяли про повернення. Дехто чекав на відповідний час, інший просив згоди в різних державних установ, а ще хтось, не чекаючи, повертався на свою улюблену землю. Прикладом може бути Степан Михалюк з громади Лехово Браневського повіту, який запряг коня й на возі поїхав у родинне село. Або всім відомий Епіфаній Дровняк, якого три рази виселяли на західні землі, а він за кожним разом повертався до своєї улюбленої Криниці.
Стремління і спроби повернутися можна сміливо оцінювати як спротив проти Акції “Вісла”, як намагання ліквідувати її наслідки. За державними даними, до 1952 р. близько 3 тис. осіб повернулися в рідні краї. Однак приїзд у родинну місцевість не означав кінця клопотів. Можна було стати ще раз депортованим: останній транспорт відійшов з Холмщини 1952 р., в ньому були 34 родини, яких раніше не депортовано, та ще 34 родини, які вже встигли самовільно повернутися додому. Того ж року був опрацьований план депортації з Холмщини ще понад 20 тис. осіб. Однак його не виконано – з огляду на послаблення політики щодо українців та інших національних меншин у Польщі.
Однак українці, крім спроб повернутися, не мали тоді змоги офіційно ставити державній і партійній владі вимоги про засудження Акції “Вісла” та ліквідації її наслідків. Така можливість настала враз із політичною відлигою 1956 р. та утворенням Українського суспільно-культурного товариства. На І З’їзді УСКТ і після з’їзду українське населення домагалося згоди на своє повернення та надання допомоги родинам, які поверталися, відновлення діяльності Греко-католицької церкви, вільного доступу до православних богослужінь, анулювання опублікованого 27 липня 1949 р. декрету, згідно з яким майно, що залишилося після виселення українців, було націоналізоване, та декрету, виданого 28 вересня 1949 р., який націоналізував майно церковне та українських організацій. Однак партійна і державна влада була далека від реалізації таких вимог. Для влади не мали жодного реального значення слова міністра освіти і члена Центрального комітету Польської об’єднаної робітничої партії, який на І З’їзді УСКТ сказав: “walka z UPA żadną miarą nie może usprawiedliwiać metod i form, w jakich przesiedlenie zostało dokonane. Żadną miarą nie można usprawiedliwiać krzywd, wyrządzonych niewinnej ludności w toku Аkcji “Wisła””. Українські делеґати бурхливими оплесками підтримали ці слова, які давали надію на ліквідацію наслідків Акції “Вісла”, проте для влади вони нічого не значили: мета і далі була та сама – денаціоналізація українського населення.
Проти повернення українців була також місцева влада і польське населення, яке побоювалося втратити колишні українські господарства. У свою чергу, локальна влада інформувала Варшаву, що в терені нема вільних господарств, які могли б зайняти українці, що поверталися. Однак це була звичайнісінька брехня. Міністерство державного контролю констатувало: “Z analizy sytuacji (…) wynika, że możliwości powrotu ludności ukraińskiej na dawne miejsca zamieszkania nie są jednak wyczerpane. Istnieją bowiem poważne ilości wolnych gospodarstw i ziemi leżącej odłogiem, nie uwzględnia się możliwości przekazania pewnej ilości gospodarstw w drodze dobrowolnej zamiany, nie zainteresowano się gospodarstwami poszczególnych osadników, które są w ich posiadaniu jako gospodarstwa podwójne”. Мало цього: 1958 р. воєвідська влада Кракова і Ряшева вирішила поселити на примусово залишених українських господарствах 2,5 тис. ґуралів з Краківського воєвідства.
Квітнева ухвала секретаріату ЦК ПОРП 1957 р., яка мала уможливити повернення, фактично це обмежила. Кінець кінцем 12 березня 1958 р. Сейм ухвалив закон, який майже повністю унеможливлював українським сім’ям повернення на прабатьківські землі. До того часу мало повернутися біля 20 тис. осіб. Можна прийняти, що до 1989 р. повернулося лише 20% депортованих українців.
Політичні зміни 1956 р. дали змогу голосно домагатися ліквідації наслідків Акції “Вісла” в конфесійному питанні. Духівництво і вірні, в душах яких дзвеніло “Господи, помилуй”, почали домагатися своїх прав. Греко католики стали вимагати відновлення діяльності своєї Церкви, покликання єпископа, повернення Церкві майна, парафій, а особливо кафедри в Перемишлі. Однак влада була далека від здійснення таких стремлінь. Для неї відновлення структур Греко-католицької церкви означало не тільки потребу повернення майна, виплати компенсацій. Це також заважало б асиміляційному процесові. Тому дозволено лише на відправи греко-католицьких богослужінь у рамках Римо-католицької церкви. Остаточно кафедра була передана оо. кармелітам, які почали змінювати її внутрішній вигляд, що греко-католики сприйняли як ліквідацію українських слідів. Так само і греко-католики, і православні сприйняли нищення їхніх залишених церков, цвинтарів, придорожніх капличок і хрестів. У свою чергу, Православній церкві та її віруючим не дозволяли відкривати парафій на Холмщині, але дозволяли в обмежених розмірах у Бескидах, що, на думку влади, мало довести до конфлікту між католиками і православними.
Також у наступні роки духівництво і вірні домагалися повернення майна – не тільки кафедри, але й колишньої церкви оо. василіан на Засянні в Перемишлі, де знаходився державний архів. На початку 70-х рр. ХХ ст. греко католики по всій Польщі підписувалися під вимогою леґалізації Греко-католицької церкви, повернення їй 23-х сакральних будинків, серед них кафедри в Перемишлі. У 80-ті рр ХХ ст. це повторено черговий раз. І могло б здаватися, що з огляду на політичні зворушення буде можливим здійснення тих вимог, однак довелося на це чекати аж до 1989 р., але неможливим стало повернення кафедри.
Утворення 1956 р. УСКТ дало змогу не тільки ставити питання про повернення українців на рідні землі, повернення Народного дому в Перемишлі, ведення культурно-освітньої діяльності, але також уможливило українцям домагатися об’єктивної оцінки Акції “Вісла”. Учасники воєвідської конференції УСКТ у Вроцлаві у листі до політбюро ПОРП 1956 р. домагалися визнання депортації українців при застосуванні збірної відповідальності незгідною з “ленінськими нормами національної політики”. У свою чергу, українці Зеленогірщини вимагали не тільки повернення, але також реабілітації невинно переслідуваних та ув’язнених осіб. Учасники воєвідської конференції УСКТ в Ольштині 1957 р. домагалися повторного проведення судових процесів ув’язнених осіб та реабілітації невинно покараних. Подібну вимогу ставило Воєвідське правління УСКТ у Щецині, а президія ГП УСКТ зверталася до політбюро ПОРП з проханням прийняти позицію у справі реабілітації осіб, які не співпрацювали з УПА. Ішлося про колишніх в’язнів табору в Явожні, про який офіційно не можна було згадувати. Однак те, що українцям видавалося природним (на хвилі критики сталінського режиму та ревізії засуджень учасників польського підпілля), для влади означало спробу засудження Акції “Вісла” та реабілітацію УПА. Разом з відходом партії від політичної відлиги почалося обмеження українського життя в Польщі під гаслом боротьби з “українським націоналізмом”. Крапки над і поставив віце-міністр внутрішніх справ Зиґфрид Шнек, який з трибуни ІІ З’їзду УСКТ 1960 р. гримів до делеґатів словами: “Wy, towarzysze delegaci, w nacjonalistach ukraińskich powinniście widzieć przeklętych, zapiekłych wrogów narodu ukraińskiego […] waszym ważnym zadaniem jest dostrzec wroga na własnym podwórzu i to własne podwórze wyczyścić ze śmieci żelazną miotłą”.
Дальші політичні зрушення в Польщі дали змогу українцям черговий раз домагатися ліквідації наслідків Акції “Вісла”. Представники української громади, особливо з Лемківщини, 1968 і 1971 р. вимагали від найвищого партійного керівництва виправлення заподіяних Акцією “Вісла” кривд, анулювання парламентського закону, виданого 12 березня 1958 р., повернення майна, наприклад Руської бурси в Горлицях, та реалізації вимог, винесених 1956 р.
Особливо чітко вимоги ліквідації наслідків Акції “Вісла” прозвучали у 80-ті рр. ХХ ст. Утворення “Солідарності” дало змогу українцям черговий раз пригадати владі про своє незадоволення з приводу національної політики, зокрема браку ліквідації наслідків Акції “Вісла”. Українська спільнота домагалася зміни інформаційної політики щодо українців, а саме вилучення зі шкіл книжки Яна Ґергарда “Łuny w Bieszczadach” та об’єктивного висвітлення українськопольського конфлікту; українці просилинадати можливість і допомогу особам, які вирішили повернутися на рідні землі, анулювати видану 24 квітня 1947 р. постанову і засудити Акцію “Вісла” в Сеймі РП, повернути майно та ліси. Проте реалізація таких вимог була неможливою – навіть в останні роки існування комуністичної Польщі. Щойно демократизація життя в державі після 1989 р. дозволила Сенатові засудити Акцію “Вісла” 3 серпня 1990 р. Однак це вагоме рішення не несло за собою ліквідації наслідків Акції “Вісла”.
Від імені Українського історичного товариства і як нащадок депортованих щиро дякую всім, хто боровся і бореться з наслідками Акції “Вісла”.