Публікацію підготував Богдан Гук ■ ІСТОРІЯ ■ 2011-09-02
Невідомі українські директиви експерта польського уряду з 1941 року
Історіографія Центрально -Східної Європи на сьогодні не представлена дослідженням, яке аналізувало б т.зв. українське питання в політиці держав цього реґіону в 1918-45 рр. Оця – чималих географічних, концептуальних і політичних розмірів – заява може здаватися несумісною як вступ до аналізу лиш фраґменту одного з документів уряду ІІ Речі Посполитої про українців та Україну в міжнародному контексті в період ІІ Світової війни та після неї. Однак документ – “Директиви для дискусії про питання національних меншин при особливій увазі до української проблеми” – є одним з небагатьох, де т.зв. українське питання вивчається в широкому політико-географічному просторі сходу Європи; отож тут порівняльний дослідницький метод мав би відповідне застосування.
Моя стаття складається з таких моментів: 1) представлення автора та часу і місця виникнення документа; 2) наведення коментаря одного з жидівських істориків щодо уживання в Німеччині на початку ХХ ст. слова “питання” в контексті жидів, оскільки саме це слово двічі з’являється в назві документа й придатне взагалі для висвітлення значущості функціонування такого, а не іншого слова також у польському політичному вжитку; 3) порівняння українських міркувань незнаного автора з його ж поглядами на жидівське та німецьке питання; 4) спроби представи ти тезу щодо міжнародного контексту розгляду українського питання у фраґменті цього документа; 5) висновку.
Автор документа – невідомий. Імовірно, це політичний експерт Армії крайової або Делеґатури уряду для краю, позиція якого була настільки важливою, що він готував директиви для дискусії на найвищому державному рівні – про способи вирішення питання національних меншин у Польщі після війни. Навряд чи був він представником якоїсь партії, оскільки стримувався перед явно партійними заявами, хоч і критикував політику прихильників Юзефа Пілсудського. Своїй роботі надавав немале значення, підготувавши аж три варіанти “Директив”. Його світогляд – ворожий лібералізмові, який він вбачав у внутрішній політиці міжвоєнної Польщі, а також політичному романтизмові, а натомість сповідував “модерний польський імперіалізм, зорієнтований проти Сходу” (с. 12). Місце створення документа – невідоме, час – імовірно, що 1941 р., оскільки в тексті є згадка про “третій рік війни”.
У плані порівняння варто відзначити, що жидівський історик Данієль Й. Ґолдгаґен написав свого часу, що вже до І Світової війни “німецький публічний діалог про жидів ґрунтувався на аксіоматичному понятті Judenfrage – “жидівського питання”. Поняття Judenfrage вміщало в собі весь реєстр конотацій. Німецькі жиди головним чином відрізнялися [в ньому – бг] від нежидівських німців. Оскільки мали місце такі “факти”, необхідною та негайною справою стала докорінна зміна поглядів на жидів та їхню позицію в Німеччині. Кожний, хто погоджувався з поглядом, що існує “жидівське питання” – навіть ті, хто не відчував до жидів певної перебільшеної ворожості – були змушені визнати ті поняття, тому що вони мали основне значення для пізнавальної моделі, яка тоді була обов’язковою. Кожного разу, коли хтось висловлював, чув або читав слово Judenfrage (або одно зі суміжних понять), оживала необхідна для його розуміння модель”.
Автор “Директив” на 55 сторінках густого машинопису окреме місце надав аналізові ситуації та політики щодо двох інших, крім української, меншин, важливих для повоєнної Польщі. Якщо у війні перемогли б англосакси, найважливішою вважав жидівську. На його погляд, жиди ще до війни були прихильні комунізмові, були природною сферою російського впливу, що доведено підтримкою росіян у 1939-41 рр. на східних Кресах. “Нам треба пам’ятати про те, що жидівська маса, зачинена у Варшавському ґето, залишається під впливом принад німецької сили та палає ненавистю до поляків” (с. 16), – писав польський експерт. Проте в жодному місці не написав, що гітлерівці здійснюють у Польщі Голокост (до речі, він нарікав на високі демографічні показники жидівства…). По війні жиди на міжнародній арені мали стати антипольським союзником Росії та Німеччини, у внутрішньому житті мали стримувати розвиток демократизації польського суспільства, а у сфері економіки – відігравати роль третього стану.
Щодо німців він стверджував: “якщо станеться воєнний крах (Німеччини – бг), на польських землях мусить прийти повний занепад німецької меншини” (с. 20). Відносини з ними, “типом людей, якими поляк ніяким чином не зацікавлений” (с. 22), мають бути безкомпромісними – в іншому разі польському національному і державному організмові загрожує хвороба (автор полюбляв медичні порівняння).
Завершуючи створення контексту міркувань автора, наведу порівняльну цитату: “Якщо жида, попри всю погорду, що до нього відчувається як до людини кольорової, та ще й парія і безбатченка, що, на погляд польського селянина, не має душі, а лише пару, що не вмирає, а капіє, таки вважає дуже мудрою істотою, хоч і злою; якщо німця шанує, уважаючи його хорошим хліборобом та совісним ремісником, якого бажано наслідувати, тому що можна в нього чимало доброго навчитися, – русин для поляка – це насамперед хам (…)” (с. 22). Не визнаючи українського Голодомору 1932-33 р.,
І етапу жидівського Голокосту 1939-41 рр., польський знавець внутрішньої та міжнародної політики, природно, не хотів бачити, що по війні він рекомендує для меншин подібний геноцид – тим разом у Польщі.
* * *
Документ зберігається в Архіві нових актів у Варшаві: фонд AK 203/XV-46.
Нижче мовою ориґіналу наводимо фраґмент, який стосується рекомендованої автором урядові ІІ РП політики щодо української нації, стор. 22-28.
Продовження в наступному числі “НС”
Wytyczne dyskusji nad zagadnieniem mniejszości ze szczególnym uwzględnieniem kwestii ukraińskiej
[…]
Mniejszość ukraińska
Zupełnie inny charakter posiada zagadnienie mniejszości ukraińskiej. Gdy Żyda, mimo całej pogardy, jaką się żywi do niego jako do człowieka kolorowego, w dodatku pariasa nieposiadającego ojczyzny, który wedle chłopa polskiego nie ma duszy, lecz tylko parę, który nie umiera, lecz kapieje, uważa się jednak za istotę bardzo mądrą, jakkolwiek złą; gdy Niemca się szanuje jako dobrego rolnika i sumiennego rzemieślnika, którego naśladować należy, gdyż się od niego wielu pożytecznych rzeczy można nauczyć, jest Rusin dla Polaka przede wszystkim chamem, bijącym swą żonę, potulnym i miłym, dowcipnym i schlebiającym, gdyż nie może dać wyrazu swej nienawiści do Lachów, których w głębi swojej istoty uważa za naród zawsze krzywdzących panów. Wyrazem tej nienawiści były przed wojną sabotażowe podpalania folwarków, a w czasie wojny obecnej – mordy na Polakach popełniane, z rozmiarów których dotychczas nie zdajemy sobie jeszcze dokładnie sprawy, a za co odpowiedzialność w bardzo znacznym stopniu ponosi “ukraińska” literatura piękna, gloryfikująca hajdamaczyznę, tj. mordy, rabunki gwałty i pożogę, uważane za sprawiedliwy odwet za ujęcie anarchicznych prymitywnych barbarzyńców w ramy szarej, codziennej, produkcyjnej pracy. Momenty powyższe wnoszą do zagadnienia mniejszości ukraińskiej komplikacje wytwarzające wielkie trudności, nieposiadające przy tym rzeczowego uzasadnienia, z którymi jednak liczyć się należy bardzo poważnie, gdyż w życiu nie zawsze najprostszą drogą dochodzi się do rozwiązania dyktowanego przez zdrowy rozsądek, lecz zazwyczaj osiąga się je tylko z dużym trudem. Zagadnienie mniejszości ukraińskiej, w rzeczywistości najmniej skomplikowane, gdyż sprowadzające się do znalezienia modus vivendi społeczeństwa chłopskiego z państwem opartym na większości chłopskiej, wytwarza fatalne zaognienie, których przejawami są pożoga i mord, a w dalszej konsekwencji pacyfikacja, nawiązująca teraźniejszość XX wieku do tradycji kodeńskich wieku XVIII, budząca jednakowoż w pacyfikatorach odrazę a narażająca przy tym na szwank dobre imię Rzeczypospolitej. Smutna ta rzeczywistość wymaga poważnego zastanowienia się nad przyczynami tego stanu rzeczy i nad sposobami umożliwiającymi uzgodnienie obopólnych konieczności życiowych w dobrze zrozumianym interesie narzucanym przez fakt współżycia na odwiecznie narodowo mieszanym terytorium.
Kwestia ukraińska nie jest jedynie zagadnieniem naszej polityki wewnętrznej. Jest ona również europejskim zagadnieniem międzynarodowym, zupełnie innym dla tych państw, na których obszarze część ludności wieśniaczej mówi po rusku, a zupełnie inna dla tych, które takiej mniejszości nie posiadają, lecz tę odrębność etniczną starają się wyzyskać dla swoich egoistycznych celów. Do pierwszej kategorii należą: Rosja, Rumunia, Polska, a obecnie i Węgry, do drugiej zaś Niemcy i Watykan. Pośrednie stanowisko zajmowała zaś Czechosłowacja, do której traktat wersalski dołączył w charakterze prowincji autonomicznej Ruś Zakarpacką. Jak wiadomo jej statut autonomiczny nie zdołał wejść w życie; ludność ruska była zbyt niekulturalna, a czynnikiem kulturalnym byli jedynie Żydzi, uważający się za Węgrów, co na długie lata przekreślało właśnie sprawę autonomii nawet przy najlepszych intencjach czeskich czynników rządzących. Oddanie całej władzy w ręce Węgrów mojżeszowego wyznania, tzw. Ujmadiarów, czyli nowych Węgrów mimo całej ich nowej węgierskości i starego obrzezania, było jednak rozciągnięciem wpływów Budapesztu na część Czechosłowacji, a tym samym podważeniem traktatu w Trianon, do czego Węgrzy konsekwentnie dążyli, a na co sygnatariusze traktatu nie mogli się zgodzić. Stanowiska Węgier, Rumunii, a nawet Rosji, mimo bolszewickiego przewrotu, były konsekwentne. Państwa te dążyły do zlikwidowania zagadnienia mniejszości ukraińskiej przez przymusową asymilację. Prowadziły one po prostu politykę wynarodowienia.
Продовження в наступному числі “НС”
“Наше слово” №36, 4 вересня 2011 року
