Олько Маслей ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ 2010-10-15
{mosimage}
Посьлідні раз радил єм з Паном Фецком Кузяком в Ждыни, на Лемківскі Ватрі. Бесіда была коротка, Они вертали з Ватры, а я єм што лем приіхал. Обесідували сме лем тото, што Федір Кузяк описали в листі, надрукуванім на Лемківскі сторінці (НС №34 з 22 серпня 2010 р. с. 8), на довшу бесіду домовлены были сме в Бортнім. Мали сме си о неєднім ищы побесідувати, мали сме, але за то, жем не доіхал, юж не побесідуєме. Часом думам, ци то не про ня біда пришла на Них и змогла навет так твердого Лемка, якым был Теодор Кузяк.
Дуже нас лучыт (не малюю, но и не знам так красьні оповідати), сходили сме ся, мирні жыли, але збрехал бым, як бым повіл, же во вшыткым годили сме ся.
Пан Фецко были барз добрым знакомым мого няня, мене початково знали лем з “Лемківской сторінкы”. Нигда не забуду того, же нераз, сьміючы ся, до очы бесідували, же за тото ци сесе комуси баюсы мусят выскубати. Сьвідомим был того, же ани єдного волоска не вырвут, але знал єм, же як сесе радят Фецко Кузяк, то штоси в тім мусит быти. Здає ся мі, же Они слів не метали на вітер, навет найменшу йоту не пустили в сьвіт безпідставні. Хыбаль за то, же перешли не єдно в своім жытю, барз добрі знали, же човек єст лем човеком, же часами и блуд ся го може чыпити. Не треба на нього кричати, сварити ся з ним, лем напоминати до доброго скутку. Наш Пан Фецко з Бортного так робили. Барз добрі знали, же часами треба дакым и стрясти, часом треба зробити тото так міцно, же аж впертюхови зьвізды ся в ден покажут, сила потрібна єст не по то, жебы заболіло, але за то, жебы напоминани ся опамятал.
Того знаменитого Бортняна ціню не лем за то, што написали пером ци пендзльом. Зрештом, сами оцінте, призрийте ся Іх образови Góralu, czy ci nie wstyd?! – Кузяк го так назвали. Для ня Федір Кузяк сут Никифором з Бортного, Іх образы бесідуют. Надавали сме на тых самых фалях, мали сме подібны погляды и хыбаль за то душы нашы найміцнійше липли до тых самых образів.
Іх оповіданя зо старой Лемковины все чытат ся легко, творят они неповторну торжественно легку ауру в душі чытача. Аджи товди, коли оповідают о пережытым великым горю, гумор єст Іх товаришом. Коли Пан Фецко оповідали нам о печали свого жытя, Іх очы ставали ся сумны. Ой нераз Іх здорово припечено.
Остаточні переконали ня до того, же все стояти треба муром за правду. Они все, аджи на самоті, ух по собі не клали, гордо двигали лемківскє чело, Іх очы метали тото, што бесідувал прудкі язык: о своє буду ся борол. Послухайте, што Федір Кузяк повіли до єдного з ватряных “сторожів” права. В остатнім своім выжше згадуваным листі пишут, на його зачепку так остро одповіли: А ты бер лапу з мого рамена, бо як тя трісну в пыск, то тя шляк трафит! Федір заразіцька додают: Но и што? Тот “герой”, озброєний в палку й револьвер, цофнув ся, бо встрашив ся старого хлопа (мені 83 роки). (НС №34 з 22 серпня 2010 р. с. 8) Виджу іх лице повне сатисфакциі, же кундля прогнали.
Більше років юж не будут мати, жаль тых страченых, недожытых Федоровых років. Не думали ся ищы з того сьвіта заберати, ищы было в Них дуже жытя. Мам надію, же ровером не выбрали ся до ня, тяжко было бы мі жыти з думком, же тот нещасни выпадок перервал Ім не лем дорогу ізды, але и стежку жытя. Залишыли не лем нас, але передовшыткым свою Гелену, звали єй часом Ляхульом, але ниґда не повіли злого слова о Ні, все додавали товды: бо бым згрішыл, и становчо кінчыли свою выповід: то добра баба.
Думам, же так тверды люде, як Федір Кузяк, там по тамті страні дзеркала жытя не лінят ся, зроблят вшытко, жебы помочы жыючым на земли. Тот, котри звык творити добро, не перестане го творити лем за то, же гмер. Вірю, же Федір станут Музом неєдного молодого лемківского артисты маляря и Одвагом писари, котры што лем почнут творити новы оповіданя, о Теодорю Кузяку тіж. Його жытя може быти тематом неєдной науковой праці або стати сценарієм доброго фільму.
Теодорові Кузяку на спомин…
Слова півсонні, жалівні з блакитних гір,
з лук зелених під Мережком
приношу Тобі Фецю як квіт пахнячий.
Так од нас за вшитко і Твій радісний сміх.
Час Твій оправлят теплом,
трясе семибарвним сміхом.
Так дощом по Тобі
приходит осінь
Фецю
Над Мережком гмла
постелива слезу.
Там лем вітер жалівно
дує в Корнутах.
З слези і кирви
стелится зелений барвінок
і хрест поламаний
стоіт на роздоріжу
Фецю
Ід там сміво,
розсмішуй Архистратигів
і лемків до розпуку.
А над Мережком слезу Твою
затримам
на позаран в лебединим пуху.
До зарани Фецю
Олько Маслей
“Наше слово” №42, 17 жовтня 2010 року{moscomment}
