Омелян Вішка ■ ІСТОРІЯ ■ 2011-01-19
{mosimage}
Українська влада “дозрівала” з плином часу й у нових обставинах. Проявом цього були універсали УЦР. У першому, червневому, говорилося тільки про національно- територіальну автономію України – “не розриваючи з державою російською”. У третьому восени 1917 р. проголошувалася Українська Народна Республіка, але надалі “не відділяючись від Російської Республіки й зберігаючи єдність її”. Лише прихід до влади в Росії більшовиків і війна проти України спонукали українські політичні кола проголосити 22 січня 1918 р., що “однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу”.
Це сталося напередодні посилення російського наступу на Київ. Український уряд змушений був залишити столицю. Тільки мирний договір із Центральними державами, укладений на поч. лютого 1918 р. в Бересті, дозволив повернутися в Київ. Але умови з боку Німеччини й Австро Угорщини були важкими: за допомогу у витисненні ворога і відновленні влади український уряд погодився поставляти харчі. Щораз частіше німці й австрійці поводилися в Україні не як союзники, а як окупанти. Коли наприкінці квітня в Києві відбувалися збори, на яких прийнято конституцію УНР, німецькі військовики заарештували чільних українських діячів та посприяли Павлові Скоропадському в захопленні влади.
Гетьман П. Скоропадський, представник землевласників і поміщиків, укріпив Українську Державу. І хоч не треба забувати про його досягнення в українізації освіти, розвитку науки й культури, усе ж дедалі частіше Гетьманат ставав притулком російського істеблішменту, витисненого з Росії більшовиками, своєрідним “заповідником” російських чорносотенців, противників української самостійності. Число їхніх представників в уряді Скоропадського збільшувалося.
Не “склали зброї” також відсторонені від влади соціалісти. Вони покликали Український Національний Союз, почали підготовку до перехоплення влади. У середині листопада 1918 р., коли Скоропадський уже досить відкрито прямував до федерації з небільшовицькою Росією, соціалісти організували збройний виступ. Для цього використали прихильний їм Корпус січових стрільців. Владу перехопила п’ятиособова Директорія, у складі якої були відомі діячі: В. Винниченко і С. Петлюра. П. Скоропадський подався на еміґрацію, Директорія ще в грудні 1918 р. відновила Українську Народну Республіку, покликала уряд.
Перед переможцями постало питання про державний устрій України, вирішуючи яке варто було погодити різні політичні течії. Прийнято постанову про скликання Установчих зборів, але під назвою Трудовий конґрес. Шістсот делеґатів мали з’їхатися до Києва 19 січня 1919 р. А все це відбувалося під загрозою російської інтервенції.
Восени 1918 р. настав вирішальний час для Галичини, Буковини й Закарпаття – імперія Габсбурґів також затріщала. У Львові 18-19 жовтня організовано представницьке зібрання, підготовлене українськими парламентаріями. Обрано Українську Національну Раду (УНРада), яку очолив Євген Петрушевич, був схвалений Статут та прийнято рішення про “утворення Української Держави в межах Австро -Угорщини”. З УНРадою почав співпрацю Центральний військо вий комітет (ЦВК), покликаний українцями Галичини.
УНРада вирішила здобути владу мирним шляхом, але це здалося неможливим, бо одна молода держава, тобто Польща, відмовляла в праві існування іншій. Наприкінці жовтня надійшла вістка про те, що до Львова має приїхати польська Ліквідаційна комісія, а крім цього поляки запланували збройну операцію. Тоді виступив Дмитро Вітовський, член ЦВК. На чолі військового відділу в ніч на 1 листопада він опанував низку стратегічних пунктів Львова. Того дня владу від цісарського намісника перебрала УНРада. Так сталося майже у всій Галичині.
УНРада покликала уряд – Державний Секретаріат на чолі з Костем Левицьким. Передбачала скликання Установчих зборів Західно Української Народної Республіки (ЗУНР), організовувалися збройні сили. Дорогою Галичини пішли Буковина, Гуцульщина і Закарпаття. Та не було мирного будування держави – проти українців виступили поляки, узявши зброю в руки. Державний Секретаріат змушений був наприкінці листопада залишити Львів, виїхати до Тернополя, а відтак – до Станіславова. Щораз краще було видно, що західним українцям потрібна допомога побратимів з Наддніпрянщини. Бачили це як у Східній, так і в Західній Україні.
Уже 6 листопада 1918 р. делеґати УНРади зустрілися з П. Скоропадським. Він виділив їм грошову допомогу, кілька вагонів амуніції, а також курінь Січових стрільців. З останнім не погодився В. Винниченко, який планував вжити їх проти гетьмана. Також Січове стрілецтво, хоч і походило з Галичини, вирішило, що в ту пору “Київ важніший, ніж Львів”. Водночас Скоропадський вислав до Львова дипломатичну місію, розпочалися переговори про злуку. Але вони продовжувалися вже з Директорією. Важливим кроком стало підписання 1 грудня 1918 р. у Фастові т.зв. передвступного договору. ЗУНР заявила про “непохитний намір злитися в найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народною Республікою”, увійти до неї “з усею своєю територією й населенням”. У свою чергу, УНР декларувала бажання “прийняти всю територію й населення Західно -Української Народної Республіки, як складову частину державної цілості”. Договір підписали члени Директорії та уповноважені ЗУНР Лонгин Цегельський і Дмитро Левицький.
Упродовж грудня тривали переговори про подробиці злуки, про обмін стратегічними товарами – поставку Галичиною нафти за зброю, борошно й цукор. Рішення було прийняте 3 січня 1919 р. в Станіславові – УНРада затвердила фастівський договір та одностайно проголосила “торжественне з’єднання з нинішнім днем Західно -Української Народної Республіки з Українською Народною Республікою в одну, одноцільну суверенну Народну Республіку”. До часу Установчих зборів об’єднаної держави цивільну та військову адміністрацію на території тепер уже Західної області УНР мав здійснювати Державний Секретаріат. Обрано 65 делеґатів, які мали нотифікувати ухвалу Директорії УНР про з’єднання під час Трудового конґресу.
Галицька делеґація у складі 36 осіб, зі Львом Бачинським та Степаном Витвицьким на чолі, відбула до Києва 16 січня 1919 р. На вокзалі вітав їх прем’єр Володимир Чехівський та оркестр Січових стрільців. У зв’язку з тим, що не всі делеґати встигли прибути до столиці вчасно через заметілі, відкриття конґресу перенесли на 22 січня. Таким чином, того дня відбулася вже друга важлива для України подія.
“Торжественне з’єднання” почалося 22 січня вранці на святково прикрашеній державними прапорами та гербами всіх українських земель Софійській площі. На вулицях, що вели до Софії Київської, розмістилася молодь, а саму площу оточили військові кордони. За ними зібрався натовп. Головним ведучим свята був директор столичного театру Михайло Садовський. Незадовго до 12- ої години на площу прибули автомобілі з галицькими депутатами. Тоді зі Софійського собору вийшло духовенство, а потім в’їхали члени Директорії. Усі офіційні особи зайняли місця напроти входу до собору.
Свято злуки розпочалося виконанням національного гімну. Відтак слово взяв державний секретар Л. Цегельський: він зачитав ухвалу Української Національної Ради з 3 січня 1919 р. Для іноземців ця грамота була зачитана французькою мовою. Після цього промовець віддав грамоту з підписами президії УНРади голові Директорії В. Винниченкові. У відповідь член Директорії Федір Швець оприлюднив Універсал Директорії Української Народної Республіки: “Вітаючи з великою радістю цей історичний крок західних братів наших, – говорилося, зокрема, у ньому, – Директорія Української Народної Республіки ухвалила тую злуку прийняти і здійснити на умовах, які зазначені в постанові Західної Української Народної Республіки від 3 січня 1919 р. Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західно- Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина і Угорська Україна) і Наддніпрянська Велика Україна”. Текст Універсалу Ф. Швець передав Л. Цегельському. Водночас, за древнім звичаєм, грамоту й Універсал зачитали окличники по чотирьох кутах площі. Урочистість закінчилася молебнем з побажаннями многоліття Директорії, урядові та всьому українському народові. На першій сесії Трудового конґресу за злуку проголосували майже всі присутні. Майже – але не всі, бо відмовилися від цього два комуністи.
Прийняття вищеназваних документів було лише передумовою дійсного злиття українських земель. Але для цього не було умов: існувало чимало внутрішніх непорозумінь, не менше – зовнішніх перешкод, що й не дозволило тоді практично їх втілити.
Універсал Директорії Української Народньої Республіки (22 січня 1919 р.)
Іменем Української Народньої Республіки Директорія оповіщає народ Український про велику подію в історії землі нашої української.
3-го січня 1919 року в м. Станиславові Українська Національна Рада Західної Української Народньої Республіки, як виразник волі всіх українців бувшої Австро-Угорської імперії і як найвищий їх законодавчий чинник, торжественно проголосила злуку Західної Української Народньої Республіки з Наддніпрянською Народньою Республікою – в одноцільну, суверенну Народню Республіку.
Вітаючи з великою радістю цей історичний крок західних братів наших, Директорія Української Народньої Республіки ухвалила тую злуку прийняти і здійснити на умовах, які зазначені в постанові Західної Української Народньої Республіки від 3-го січня 1919 року.
Од нині воєдино зливаються століттям одірвані одна від одної частини єдиної України – Західно-Українська Народня Республіка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна.
Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України.
Од нині є єдина незалежна Українська Народня Республіка. Од нині народ Український, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднаними дружніми зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну, самостійну Державу Українську на благо і щастя всього її трудового люду.
22 січня 1919 року, у м. Києві.
Голова Директорії: Володимир Винниченко
Члени: Симон Петлюра, Панас Андрієвський, Андрій Макаренко, Федір Швець
“Наше слово” №4, 23 cічня 2011 року {moscomment}
