Оповіданя

Ярко дописував остатнє рівнаня з двома невідомими на матурі, підішов до комісиї і положив свою абітуральну роботу. За три дни знав, же абітуру здав.
Травень кінцьом шистдесятих років маїв улиці гардим квітьом в Нові Соли. Ярко знав, де піде далі ся вчити, вибрав Вроцлавску вижшу рільничу школу. Екзамен до високого вчиня перешов му добрі, дістав тіж академік. Вшитки били втішени, тай разом з вітцьом міг ся заняти ґаздівком.

По жнивах і молочиню по кус зберав ся до академіка “Лябіринт” на улиці Сєнкевича г Вроцлавю. По приїзді до Вроцлавя пішов до деканату на пляцу Ґрунвалдзким, взяв скеруваня до академіка і на піше пішов до нього з деканату, бо улиця Сєнкевича бива недалеко, праві сусідувала зо школом.
Зареєстрував ся, викупив іджиня в столівці, взяв ключ до свойой комори і пішов єй глядати. Звичайово в академіку нихто не радив, як дійти до свойой комори, бо ім’я академіка само повідало “Лябіринт”. Знав лем, же на третім поверху.
Дост ся находив і бив юж близко “мокрой голови”, бо в кого напітканого звідав ся, тот вказував му – ід гин або гин, або вижше, або г долину, або заз в гору. “Лябіринт” мав тото до ся, же як єс хтів найти треті поверх, мусів єс вийти на четверти і зійти іншима сходами на півплянтро. І так з кожним поверхом. Вкінци станув перед своім нумером комори.
Коли отворив двері, пізнав співлокатора Михала.
Ярко бил на ветеринариї, пішов вчити ся на “нелюдского лікаря”, Михал – на меліорациї.
На занятя ходили іншима дорогами. Оба били зо села. Раз єден на суботу і неділю іхав по меріндзю, на другу – другі. Рідко коли оба били г неділю разом.
Так перешли ім штири роки спільного проживаня згідно і приязно, ділили ся тим, што каждий привюз до іджиня з хижи, не бесідували де ходят, як єден другого звідував ся:
– Де ідеш?
– Та гин, – одповідав другий.
Єден і другі ходили до церкви греко-католицкой, оба зазерали до клюбу УСКТ на Руську, 46, але през тоти штири роки іх дороги не схрестили ся.
Перед Великодньом г Михала дома били паця. Михал не міг приїхати, то мама дала його брату, які тіж вчив ся г Вроцлавю, меріндзю, штоби йому підшмарив.
Коли Андрий пришов до іх комори і привитав ся з нима по-свому, оба били зострашени і нараз звідали ся по-польски:
– То ви сє знацє?
– Знам го з Руськой, – одповів Андрий, вказуючи на Ярка.
– То ти є свій? – рюк Михал.
– А ти? – звідав ся Ярко.
– Но ні! – повів Андрий. – Ви сте ся не знали?
Довгий сміх заповнив комору.
– Але з вас бортаки! Штири роки мешкате разом і оба сте свої. Штири змарнувани роки бесідуєте медже собом по-польски! Якби не тото великоднє паця, то далі бисте ся мучили, – рюк Андрий.
– Чи тот страх так посіяли медже нами, же юж сме сами зо собом зачали по-польски бесідувати? – звідав ся Андрий.
Юж не било весело. Пахніло лем вудженим пацятком…