Ігор Горків ■ КУЛЬТУРА ■ 2010-03-12
{mosimage} Знову березень і знов українці вшановують пам’ять Тараса Шевченка. Вечори поезії, виставки, вистави, концерти, квіти, сльози… як і кожного року. Саме так ми намагаємося реалізувати заповіт поета – не забуваємо пом’янути його “в сім’ї великій, в сім’ї вольній, новій”. Проте, чи ця сім’я така вже й нова і вільна – це вже інша справа. Вона також щораз меншає: чи в Україні, де більше половини українців прагне виїхати на Захід, чи в Польщі, де, за офіційними даними, нас залишилася тридцятитисячна горстка.
Читаєш рядки поета – і може скластися враження, що він не помер у ХІХ ст. а надалі живе: у своїх творах про Україну й українців згадує про сучасні нам речі. Щоправда, не вживає деяких, сьогодні кожному відомих слів, як, для прикладу, – корупція. Проте коли дивимося на Верховну Раду України з її політиками, то “гірше ляха свої діти її (Україну) розпинають” – поет ідеально ілюструє невиліковну недугу, яка проїдає державу зверху донизу. Та ще після багатьох фраґментів можна дійти до висновку, що Шевченко не перестає бути актуальним. Образ України його часів у дечому дуже подібний до її сучасного, м’яко кажучи, незадовільного стану – вона надалі залишається “розритою могилою”. Проте найлегше вказувати пальцем на Україну і критикувати всіх, хто живе над Дніпром. Ми також українці і, до того ж, – великі шанувальники й послідовники (аякже!) Т. Шевченка, отож призадумаймося, чи ми виконуємо його заповіт – адже він писав своїм землякам також тоді ще “ненарожденним”, “і не в Украйні”.
Звісно: кожен із нас чув колись про Т. Шевченка і, безсумнівно, знає його твори. Проте до його слів ми ставимося напрочуд вибірково. Підбираємо собі ті рядки, які показують долю України, а зовсім не помічаємо (чи то пак – не хочемо помітити) тих, які стосуються нашої поведінки (а не препоганих “москалів” чи “ляхів”!). Усі знаємо, що треба “учитися, читати і чужому научатись”, і, звичайно, “свого не цуратись”. От тільки проблема, що ми знаємо багато інших мов, якими нам зручніше, легше і, що гірше, – звичніше говорити не тільки у своєму середовищі, але навіть у своїй хаті, до речі, під портретом Шевченка: “Всі (мови) знаєте. А своєї дас[т]ьбі…” Врешті-решт, більше нам знадобляться додаткові уроки англійської, ніж одна година на тиждень української. Часом здається, що ми більше знаємо про далекосхідний Китай, ніж про Закерзоння чи поруч розташовану Україну.
Коли подивитися на нашу громаду, то часом здається, що всіляких поділів і конфліктів більше від нас самих (це не про існування кількох українських організацій чи різні погляди про функціонування нашої громади, а про наше ставлення один до одного). Усі ми прекрасно розуміємо, що єдність допоможе нам не розчинитися в польському морі. Проте часто густо ми воюємо проти себе – як проти “турків, татар” і найбільшого лиха. Через заздрість, недоброзичливість, жадібність не вміємо радіти своїми успіхами і перемогами: бо ж навіщо собі допомагати, якщо можна нашкодити? А насправді все дуже просто: успіх одного з нас – це ус-піх усіх нас, який можна використати для добра громади, вистачить лише це усвідомити. Наші чвари перейшли навіть на релігійний ґрунт. Скільки разів доводиться чути, що той не буде вітатися з православним, а той на Маланку до “уніатів” не піде! Ми говоримо гучні фрази про єдність, а не можемо разом сісти за стіл, та вливаємо отруту в мізки прийдешніх поколінь. Тоді постає питання: де ж ці “розкуйтеся, братайтеся!” і “обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю”? Куди подівся сам Шевченко, якого ми так згадуємо і вшановуємо? Ми ж навіть спільно не хочемо вшанувати не тільки його, але й багатьох інших: визначні події святкуємо у двох таборах – православному і греко католицькому. Могло би бути краще, більш достойно, а виходить суто по-…українськи. Можна тут писати більше, але й цього, думаю, аж надто.
Шевченко постійно актуальний і це – ознака його величі, а для декого навіть стимул подумати про те, що він – пророк. Але є і зворотний бік медалі. Його актуальність – це ознака нашого падіння, нашого морального стану. Це один із видів актуальності, який свідчить про те, що наших рідних пророків все таки ми не шануємо, не виконуємо їхніх заповітів. Зате обростаємо лицемірством – тримаємо (але не читаємо!) “Кобзарі”, цитуємо поезію, вішаємо портрети, ставимо погруддя і плачемо рясними сльозами (а може, якраз хтось у них втопиться?), коли чуємо як “москалі і турки” на нас нападали і веземо грудку землі з Канева (може, буде нагода комусь в очі кинути?). Робимо все, щоб не прислухатися до того, про що нас “молив, благав”. На жаль…
Отже, з нагоди чергового дня народження бажаю Т. Шевченкові одного – щоб втратив свою актуальність.
“Наше слово” №11, 14 березня 2010 року {moscomment}
