ПОГЛЯДИ ■ №36, 2018-09-09

У середині серпня неподалік Перемишля розбився український автобус, що їхав зі Львова до Відня. Троє людей загинуло, а понад півсотні були травмовані, серед них діти. Пасажири їхали в літню відпустку, проте для польського Інтернету вони стали не туристами і не жертвами, а передусім «бандерівцями». «Про що стільки крику, це їхали свині», «Нехай їдуть геть з нашої країни» – це тільки цензурні з коментарів, що з’явилися під повідомленням про трагедію.

Більшості читачів «НС» не треба додатково пояснювати, що подібні речі пишуться, а все частіше – публічно говоряться – у Польщі про українців уже багато років.

Останній, кривавий епізод зі львівським автобусом змусив мене задуматися над тим, чому в нас садомазохізм «патріотизму» сприймається як якийсь загальновизнаний факт.

Походження «патріотичного» садомазо у наших польсько-українських широтах здається річчю, котра лежить на поверхні, проте вона ніким як слід не була описана. Тільки-но подумайте: як треба палко віддаватися батьківщині, щоб бажати не лише «смерті її ворогам», але й насильства з її, батьківщини, боку, як чогось еротичного і при цьому хворобливого!

Це не явище однієї країни, проте, здається, лише у Східній Європі воно має аж надто стійке садистське забарвлення.

Пам’ятаєте Шевченковий «Сон» (той, за який він пішов у зіслання до Казахстану)? Там Шевченко втілюється у маленького наївного, але водночас чесного і добродушного «хохла», котрий у Петербурзі спостерігає за місцевими звичками. Мезансценою стає замальовка, як цар-«батюшка» гуляє – «підходить до найстаршого… та в пику його як затопить!». Отримавши стусана від царя, найстарший облизується – «та меншого в пузо – аж загуло!». Той ще «меншого туза межи плечі; той меншого, а менший малого, а той дрібних, а дрібнота уже за порогом як кинеться
по улицях, та й давай місити недобитків православних».

Битий народ, замість образи, радіє, адже – «Гуля наш батюшка, гуля! Ура!.. ура!.. ура! а-а-а…».

Шевченковий герой спостерігає за цим глобальним мордобиттям, і хоч є жертвою обставин, все одно радить собі не найкраще. Герой не вміє порадити собі із побаченим – і замість того, щоб бути вищим від ситуації, вбудовується в неї як частина садомазохістського дуалізму. Вихід для героя – типовий садомазохістський – він починає з болем згадувати історію України, читаючи молитви з великим жалем до ображених, проте водночас вплітаючи в ці молитви «мову ненависті»: «О царю поганий, царю проклятий, лукавий, аспиде неситий!»; «Веселися, лютий кате, проклятий! проклятий!». Герой водночас знущається з себе і з винуватців, а разом із тим розширює рамки того, наскільки можна знущатися з нього самого – він сам позбавляє себе гідності, дозволяючи «лютому катові» з себе «веселитися».

Справді, східноєвропейська література, особливо періоду ХІХ ст., досягнула висот у зображенні катувань і страждань. Проте, переносячись у сучасність, я думаю про те, що садомазохізм огорнув не тільки авторів антиукраїнського хейту, але й нас, його жертв.

По-перше, тому, що ми його сприймаємо вже як даність. Я намагався згадати, коли слово «бандерівець» в польській публічній дискусії перестало бути жахливою образою і стало звичайним, просто дещо гірше забарвленим. По-друге, тому, що ми дозволили частині цілком поміркованих поляків повірити в останні роки в те, що якщо в нас, може, і не чорне піднебіння, то якесь сірувате. А по-третє, що для мене найбільш жахливе, частина з нас вважає звертання нашими лідерами уваги на мову ворожнечі проти українців у Польщі справою непотрібною, ба – навіть шкідливою.

Мовляв, якщо ми не звертатимемо уваги на це явище, воно вимре природною смертю. Звісно, часом стратегія «замітання під килим» певних речей може спрацювати – проте раніше чи пізніше прийдеться комусь витягати з-під килима раніше замітене сміття. У випадку ненависті однак навіть тимчасово це не спрацює: садист потребує нашого страждання, мовчазного чи то агресивного, він отримує від цього насолоду і приходитиме по неї безкінечно. Виходом є – показати, що ми вищі від нього, що ми не страждаємо. Щоб це сталося, варто уникати двох речей: мовчання і агресії у відповідь.

Нині сучасні «патріоти» отримують незмірну втіху від грубого володіння тим, кого вважають слабшим, і водночас коли ними володіє хтось більш шанований і сильний. Вони, звісно, ідеалізують реальність: далеко не завжди грубість виглядає ознакою сили – хоча у більшості текстів під загальною темою «смерть ворогам батьківщини» ця
симфонія в трикутнику між вітчизною, патріотом і ворогом вітчизни описується з захопленням і придиханням.

Однак насправді одноманітність прийомів вже піднабридла. Уже давно відомо: ну ось тут цей зараз смикне за
волосся, цей виголосить лайку, а цей оголосить хрестовий похід проти «бандерівців». А якщо це набридло вже нам – то питання: чи і коли воно набридне «патріотам»?

Поділитися: