Наталя Кляшторна ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №17, 2020-04-26

Щороку, поки не з’явилися ощадні відповідники, я купувала для себе та батьків пакунок електричних лампочок. Тільки недавно довідалася, що мій багаторічний вибір падав на підприємство, яке використовувало працю примусових робітників під час Другої світової війни. Також українців, зокрема, галичан.

Тепле світло жарівки з Австрії, яке рекомендують офтальмологи, після прочитання роману «Зашморги» виявилося абсолютно холодним. Факт примусової праці на сторінках твору розшифровується не просто як насильницьке утримання в нелюдських умовах та трудове рабство, але також як сексуальна експлуатація невільниць. Одна з тем, про яку не розповідали жінки. Особливо в СРСР, де сам факт перебування на території «противника» розцінювався як зрада.

«Мій роман – про зашморги пам’яті, які нас тримають»

Наприкінці минулого року у чернівецькому видавництві «Книги-ХХІ» побачив світ роман германістки, докторки філософських наук Віденського університету, літературної перекладачки, журналістки і публіцистки Лесі Івасюк «Зашморги». Українська критика позиціонує його як історико-інтелектуальний трилер. Роман увійшов до Довгого списку премії «Книга року ВВС-2019».

«Зашморги» – перший роман авторки. Вона спробувала вписати важкі історичні та геополітичні питання в динамічний художній сюжет. Леся Івасюк зіштовхує два світи: з одного боку, дуже далекі, але з іншого, дуже близькі.

Дві головні героїні книги – жінки різних поколінь та історичних епох. Їх об’єднало українське походження, Відень і таємниця. Звільнена з роботи успішна віденська журналістка Ореста раптово отримує завдання від австрійського актора: знайти інформацію про українку Марію – першу дружину його батька, яка загадково зникла в Австрії у післявоєнні роки. Ці пошуки охоплюють кілька часових пластів та географічних широт. Наполегливій Оресті вдається поволі та не без пригод розплутати клубок таємниць і знайти людей, про існування яких не підозрювала ні вона, ні її замовник.

Не тільки українська колективна історична пам’ять потрапляє до поля зору Лесі Івасюк. Описані події відбуваються у Відні та в українських Карпатах у 40-х роках ХХ ст., а також в 2013-15 роках. Авторка звертається до жіночої сторінки теми остарбайтерів, до боротьби членів ОУН у перші післявоєнні роки, до їхньої діяльності в Австрії («Роки зброї закінчувалися… Загострений війною інстинкт самозбереження примушував забути про минуле»). Також пише про нацистський режим, про продовження війни між ОУН-УПА та НКВД (* Народний комісаріат внутрішніх справ СРСР) після війни за межами України. Пише про голод, репресії, русифікацію. У цьому багатошаровому романі йдеться і про каральну психіатрію, себто про те, як радянська система «лікувала» тих, хто думав «неправильно». Не оминула авторка увагою і злочинну діяльність представників радянської системи у післявоєнній Австрії, методи роботи спецслужб.

«Роман крутиться навколо двох часів – Другої світової війни і сучасності, двох країн – Австрії та України. Фабула зав’язана на пошуках жінки Марії і завершується віднайденням її сина. Так зустрічаються двоє наполовину братів – українець й австрієць», – розповідає письменниця.

В родинній історії самої Орести, яка приїхала до Відня з України, є свої приховані теми. Хоч сама журналістка є відвертою, сильною жінкою, деколи аж надто негнучкою, яка не боїться казати правду і добиватися свого, але бачимо її також зраненою і закритою. Всім важко з пам’яттю про ХХ століття. Батьки і дідусі та бабусі багато пережили, про свій досвід воліли мовчати. Хоч Ореста не пройшла їхній шлях сама, але щось приходить в її сни, пробивається через підсвідомість. Чи зможуть герої розірвати ці пута і відкритися життю? Чи зможуть прийняти і пробачити? Як кожному з них вдається долати минуле, щоб відчути себе живим? Що допоможе позбутися  ролі жертви, адже це блокує наші активні дії, які можуть змінити особисте життя і життя всієї країни?

Герої «Зашморгів» щиро кохають, палко ненавидять, самовіддано борються, зраджують, зневірюються. Людські долі в романі відлунюють в долях їхніх нащадків на багато років і поколінь вперед. Емоційний досвід виписаний настільки точно, що здається, він був частково пережитий самою авторкою. Можливо, не все, але окремі струни більшості українців, які знають про пережите батьками і дідами, роман таки зачепить.

«Мій роман – про зашморги пам’яті, які нас тримають, навіть якщо ми заплющили на них очі. Моя родина – жертви комунізму і фашизму. Хочу звести рахунки з цими ідеологіями. Я обрала для цієї розмови художню форму. В науці багато обмежень. Багато смислів не можна означити. Художній текст дозволив поєднати фактаж та історію з емоційною складовою. Як наступне покоління жертв успадковує цю жертву, і чому ця не твоя жертва заважає тобі жити нормально? Ця тема має широко і голосно обговорюватися в суспільстві. Також я хочу, щоб книга була екранізована. Адже артикуляція – це одне, але й візуалізувати все це теж варто», – говорить письменниця.

Роман як психотерапевтичний сеанс

Під час презентації книги у Києві Олеся Івасюк намагалася детальніше пояснити вибір тематики: «Європа не добачає багатьох українських проблем і уникає багатьох питань. Їй заважає історія, а саме – злочини комунізму.  Європейці розібралися зі злочинами фашистів. Вони артикулювали, візуалізували цю тематику, це частина їхнього повсякдення. Отже, якщо зі злочинами правих усе ясно, то про злочини лівих тут воліють мовчати і на рівні науки, і на рівні побуту. Я хочу дожити до того дня, коли комунізм як ідеологія буде засуджений. Бо це також зло, і кати мають бути покарані».

Слово Лесі Івасюк гостре і точне, як у справжньої науковиці. Окремі визначення настільки влучні, що їх просто хочеться порізати на цитати. Скажімо, таке: «Чоловіки навіть не підозрюють, наскільки жінки жорстокі одна до одної. Особливо у стосунках між різними поколіннями в одній родині. Жінки несуть свій хрест і передають його своїм донькам та онукам, не попереджаючи про небезпеки».

В щоденнику Марії, переданому справжнім діалектним мовленням, домінують насильство і відчай. У ньому пояснення йде через слова, навіть тоді, коли дуже чекаєш пояснення дією.

Наукові знання авторки в окремих моментах стали на заваді художності. Розділи, в яких описані діалоги Орести з психотерапевтом про пошуки в собі, читати непросто. Героїня вперто шукає відповіді на болючі питання. І те, що чує, виявляється не менш болючим. Головне послання твору прочитується так: розкодувати страх варто, щоб не перекидати біль мертвих на плечі власних дітей. Роман уже порівнюють з психотерапевтичним сеансом, після якого розумієш – ти не одна така зболена. А разом шукати порятунок завжди легше.

Австрія без рожевих окулярів: «заблукалий сам у собі світ»

Сюжетних ліній стільки, що деякі з них, здається, перевантажують роман. Йдеться в ньому також про сучасне журналістське життя Західної Європи, політичні махінації, про війну на Сході України та війну в Сирії. Сирієць Рамі, з яким австрійська журналістка Ореста знайомиться в Алеппо, передає їй цінний старовинний рукопис ХVІІ ст. – видання Петра Алеппського «Подорожі Патріарха Макарія». Це дорожній щоденник, у якому тепло згадується Україна та українці. З особливим захопленням мандрівник згадує про Київ. Леся Івасюк порівнює Київ минулого з сучасною столицею України, та останні враження теплими не назвеш…

Столицю Австрії – Відень – авторка теж не ідеалізує, вказуючи, як серед інтернаціональної маси Відня губляться емігранти, готові адаптуватися і творити Європу з «європейськими цінностями».

Леся Івасюк акцентує увагу також на тому, що в Австрії імідж Росії підтримується на рівні посольства й активного російського лобі. А ось Україна має там неоднозначний імідж, нашого голосу не чути. На думку письменниці, бракує ініціативи та єдиного інтелектуального фронту.

Назагал на сучасну Австрію, яку в Україні та Польщі асоціюють переважно з Австро-Угорською імперією та віденською кавою, пані Леся радить дивитися без рожевих окулярів. Себто як на «заблукалий сам у собі світ, що до останнього відмовляється бачити себе таким, яким він насправді є». Вона нагадує, що Австрія відома серед елітних кіл пострадянського простору прихильним ставленням до грошовитих злочинців. Не оминає питання фінансування українських політиків через австрійські фонди і трасти.

«Коли через події в Україні говорили про катастрофу   чи  громадянську війну в Європі, австрійці сиділи за ґшпрітцером і традиційно скаржилися на решту світу», – так описана в романі реакція на київський Євромайдан.

«Нема текстів – нема нації»

Германістка Леся Івасюк вважає «Зашморги» продовженням своєї наукової праці: «Я написала цей роман, бо мені набридло бути в меншості, – пояснює авторка. – Нема текстів – нема нації. У нас багато тем, про які ми не говоримо. Наприклад, табір Талергоф у Штирії – один з перших австрійських таборів, у якому тримали багатьох українців. Мене неохоче слухають і зацитькують: ми ще із Другою світовою не розібралися, а ти вже говориш про Першу! Так, я говорю про незручні теми. Зараз ми в багатьох моментах у меншості. А момент меншості може бути причиною для відчуття меншовартості, наче ми й досі в рамках колоніальності».

Зараз Леся Івасюк закінчує роботу над новим історичним трилером «Петнхаус». Сюжет закручений навколо австрійського олігарха, художників-бойчукістів та доби Розстріляного Відродження. Письменниця запевняє, що третій роман пише німецькою, і першим його побачить саме австрійський читач.

***

Олеся Івасюк, «Зашморги». Чернівці: Книги-ХХІ, 2019. – 320 с.

Поділитися: