Записав Орест Лопата ■ ГРОМАДА ■ №7, 2018-02-18

Любуське воєводство, або як колись говорили Зеленогірщина, – це з погляду українців країна контрастів. Як згадує Степан Семенюк («Від Сибіру до свободи», «НС» № 4 за 04.01.2018 р.), у цьому реґіоні були українці, переселені в рамках Акції «Вісла». Серед них – такі, як він, що були колишніми членами українського підпілля, були також недостатньо національно свідомі вихідці з Лемківщини. Траплялися й такі, про яких він говорить, що це були «українці, які, тікаючи від москалів, „перехрещувалися” на поляків…».
Можемо собі уявити, якого душевного болю зазнавали патріоти з українського підпілля, коли зустрічалися на щодень у нашій громаді з сепаратистськими гаслами. Однак час вирівняв всі внутрішні національні протистояння. Сьогодні середовище молодих лемків у Любуському реґіоні – одне з найбільш активних в рядах Об’єднання українців у Польщі та Об’єднання лемків. Як згадує С. Семенюк, віра у свій народ дала сьогодні все-таки позитивні результати, ми залишилися в цілому однією громадо, хоч реґіонально-релігійні різниці збереглись надалі. Також християнська віра, свої власні церкви (та приміщення біля церков) стали стимулом до національного пробудження Любуського воєводства після т.зв. «періоду смути», що його в реґіоні викликала еміґрація молоді у 80-ті роки.
Чи ця хвиля виїздів, яка неґативно позначилася на українській громаді в Польщі загалом, не була ініціована та координована польськими органами держбезпеки? Це суттєве питання, оскільки в тамті роки отримати закордонний паспорт – це було нелегке діло. За це багатьом доводилось поплатитися великою ціною, також перебитим хребтом.
Сьогодні Зелена Гора нікому, на щастя, у Польщі вже не асоціюється з проводженим там колись Фестивалем радянської пісні, а місцеві українці-лемки своєю активністю на громадській та церковній ниві є доказом багатокультурності цього реґіону. Хоча звідтіля ближче до Берліна, як до Ждині, де відбувається щорічна «Лемківська ватра», однак ця відстань не лякає місцевих українців.
До осінніх виборів до самоуправи наразі єдиною кандидаткою від української меншини Любуського воєводства є голова місцевого відділу ОУП Стефанія Яворницька. Про це, інші важливі питання та про сучасне життя українців у цьому реґіоні розповідає українська активістка з Зеленої Гори Дорота Прибитень. (ОЛ)

______________

Про стан української громади

Тут у нас живуть «тверді лемки», доля яких не раз була трагічною. Це велося все ще від часу переселення, коли моїх дідів та батьків привезли сюди. Життя навчило нас багато в національній сфері. Згадую своє дитинство і знаю про те, що хіба через гіркий досвід, попри розсіяння громади, заподіяне Акцією «Вісла», саме в Зеленій Горі у 50-ті рр. першими в Польщі виникли структури УСКТ.
Таким чином зрушила тоді з місця громадська праця серед наших людей. Але за це нашим українським активістам довелось зазнати поневірянь від тодішньої комуністичної влади. Однак у той час наша громада була згуртована, не треба було нікому нагадувати, ким він є за походженням. У такому національному дусі я виростала. Батьки, свідомі свого національного «я», робили все можливе, щоб ми, діти, у пункті навчання ще у 70-ті рр. вчилися рідної мови, пізнавали українську традицію. Згадую свою тодішню вчительку української мови п. Стефанію Яворницьку, яка для нас була зразком патріотизму, вчила мови та історії. Відомо, що в нашому лемківському середовищі, серед родин переселенців з тими знаннями бувало сутужно. Нас не хвилювали різниці в літературній мові та говірці. Ми на уроках з першоджерел хотіли пізнавати історію України. Саме завдяки нашій вчительці нам це вдалося.
Таких, як я, у 80-ті й 90-ті роки в Зеленій Горі було дуже багато. Мені було тоді лише 16 років, але я була дуже активною в структурах УСКТ.
На жаль, потім так само, як і в багатьох інших реґіонах Польщі, чимало нашої молоді подалось у країни Західної Європи та Канаду. Я дуже шкодую, що так сталося, бо ми втратили усе покоління національно свідомих людей.
Коли виникло ОУП, серед нас з’явилася Стефанія Яворницька, яка протягом багатьох років була взірцем для молоді, як вчителька показувала нам властиву дорогу. У нашу церковну громаду прибув також новий парох, який заохотив вірян будувати свою церкву. Це мало велике значення для відновлення активності нашої громади. Нині дуже багато малих дітей бере участь у Богослужіннях в церкві. Це дає нам надію на те, що наступні покоління продовжать українське національно-церковне життя в Зеленій Горі.

Західні окраїни Польщі. Лемківщина далеко
Далека відстань, яку має долати наша громада до рідних земель, зокрема Лемківщини, має вплив на нашу діяльність у цьому реґіоні. Однак це не найважливіша наша проблема.
Раніше завдяки батькам та дідусям ми улаштовували збірні виїзди, наприклад, до Ждині для участі в «Лемківській ватрі». Ще раніше, коли ще не було «ватри», ми групами їздили на Фестиваль української культури, бо там серед інших на сцені виступали також лемківські колективи. Головна наша мета, як громадських активістів колись та сьогодні, це інтеґрація нашої громади. Усе те ми продовжуємо і сьогодні, це пріоритет нашої громадської праці в Любуському реґіоні.

Мова ненависті
Не все тут ідеально. Певні прояви ворожості я пам’ятаю зі своїх шкільних часів. Тому не всі з нашого середовища тоді зізнавалися вголос про своє походження, звідси береться асиміляція, бо дехто побоювався проблем у вищих школах чи на роботі.
Багато залежить від нас самих, нашої національної гордості. Наприклад, моя дочка весь час мала у шкільному свідоцтві вписану оцінку з української мови. Одного року вихователька не вписала їй цієї оцінки. Але на мою вимогу вчителька таки вручну дописала на свідоцтві українську мову. Тут не було ніякої важливої проблеми, але в мені залишилось неприємне відчуття. Тому вважаю, що треба нам попри все на щодень бути гордими зі свого походження, тоді зникнуть усі проблеми навколо цього.

Самоврядні вибори
Давніше були наші представники в різного рівня самоврядної влади Любуського воєводства. Як буде тепер – не знаю. У першу чергу треба сказати про Стефанію Яворницьку, бо вона – наш перший кандидат у цих виборах. Чи ще хтось? Нині не зможу про це сказати. Багато поляків у структурах самоврядної влади в різний спосіб досі нам сприяли. Вони зараз приходять до нас, заявляють про те, що сподіваються на виборах на підтримку з боку нашої громади. Тут варто згадати старосту Зеленої Гори, який протягом останніх років підтримував наші заходи.

Активне молоде покоління
Сьогодні активним є молоде покоління. Це своєрідний ренесанс після занепаду у 80–90 рр. Тоді в Любуському реґіоні було багато наших дівчат і хлопців, що закінчили український ліцей у Лігниці. Багато з-поміж них еміґрувало, однак ті, які залишилися тут, нині мають уже своїх дітей. Вони свою національну свідомість успішно передали наступному поколінню. Саме на них ми покладаємо всі сподівання. Вони переймуть, уже переймають, від нас естафету поколінь у громадській діяльності.
Треба визнати, що наші діти і молодь свої національні потреби реалізують переважно в соцмережах, електронних ЗМІ. Наприклад, коли організовуємо «маланковий» бал, у першу чергу вони питають про інформацію в мережі Інтернет, усі свої організаційні справи, зустрічі вирішують так само з його допомогою. Це для нас, старшого покоління, – новинка, але й велика поміч.
Усе виникає з викликів сьогоднішнього часу. Молоде покоління активно включається у щоденні проблеми і в місці праці, і вдома. Часто від них чуємо фразу: «скажіть, що маємо зробити – зробимо, але зустрічатися, проводити наради – на це не маємо часу». ■

Поділитися: