Степан Заброварний ■ ІСТОРІЯ ■ 2011-03-11
{mosimage}
Іван Могильницький (19 серпня 1778 – 24 червня 1831)
У момент переходу Галичини під владу Австрійської монархії українське суспільство цієї країни складалося в основному з панщизняних селян та малоосвіченого греко-католицького духовенства і нечисленних, великою мірою вже сполонізованих інших верств населення. Завдяки реформаторській політиці цісарів Марії-Терезії та Йосифа ІІ значного матеріального й духовного піднесення зазнала Греко-католицька церква – єдина на той час установа, що могла посприяти культурно-освітньому розвиткові народу завдяки добре підготованим до цього кадрам духовенства.
Уже 1774 р. Марія-Терезія заснувала у Відні при церкві св. Варвари духовну семінарію, що популярно називалася “Варвареум” – її вихованцями були вірні греко-католицького обряду з усіх країв монархії. Незалежно від цього, у 1770-х рр. у Львові, Перемишлі та Крилосі утворено єпархіальні греко-католицькі семінарії. Йосиф ІІ 1783 р. ліквідував ці семінарії, засновуючи на їхньому місці Генеральну греко-католицьку семінарію у Львові та “Studium Ruthenum” у Львівському університеті. Наступного року подібні генеральні семінарії постали в інших містах (поза Галичиною), водночас був скасований “Варвареум”. Та вже 1803 р. відновлено цей навчальний заклад під назвою Віденська греко-католицька центральна семінарія, яка популярно називалася “цісарський конвікт”.
З цих перших наукових установ і вийшли перші провідники українського народу, а серед них – народжений в Улючі Іван Могильницький (1778-1831). Після закінчення навчання у Львівській семінарії та в університеті він повернувся до Перемишля, де став парохом у Дроздовичах, згодом – нижанківським деканом та інспектором парафіяльних шкіл, а від 1816 р. – референтом шкільних справ Перемиської консисторії. До цієї благородної праці зумів залучити єпископа Михайла Левицького та членів консисторії, яку очолював Федір Фединкович, колишній професор Генеральної семінарії у Львові. Мав за собою також добрі приклади діяльності на цьому полі єп. Максиміліана Рилла та професора єпархіальної семінарії в Перемишлі Гната Вітошинського, який особливу увагу звертав на потребу піднесення освіти дяків. Іван Франко, досліджуючи архівні матеріали Перемиської консисторії, стверджував, що І. Могильницький займався серйозно справами шкільництва, записуючи свої спостереження до окремої книги протоколів (Protocollium expeditionum cocernentium scholas parochiales).
За ініціативою І. Могильницького наступник єп. М. Рилла, владика Михайло Левицький, видав 1815 р. “Катехізис”, що був написаний українською мовою і поширювався в обох галицьких єпархіях. Львівська митрополича консисторія курендою від 20 червня 1816 р. зобов’язувала деканів купувати цей “Катехізис” та користуватися ним у всіх церквах. Звертала при цьому увагу, що досі бракувало такої книжки рідною мовою, а цей “Катехізис”, виданий і вже розповсюджений по церквах Перемиської єпархії, написаний “в руській мові, вживаній простим народом і кожному зрозумілій”. Автором “Катехізису” (як і рік пізніше виданої в Буді книжки “Буквар славеноруського язика” для народних шкіл) був І. Могильницький. Він також був автором інструкцій для шкіл та освітніх установ, як- от “Правильное поученіє для парохов, учителів та місцевих надзирателів” та “Правила школьния для училищ парафіяльних”.
Основною причиною, що гальмувала розвиток сільських шкіл, була нестача кваліфікованих учительських кадрів. Прагнучи зарадити цьому, Перемиська консисторія вже 1805 р. звертала увагу на потребу піднесення освіти дяків та заснування в кожному деканаті школи для дяків. Через десять років були видані вищеназвані вказівки І. Могильницького для парохів і деканів, які передбачали пов’язання обов’язків дяка та вчителя і повчали, як засновувати парафіяльні школи й організовувати необхідні для цього кошти. Перемиська консисторія сприйняла концепцію І. Могильницького як найкращий вихід із ситуації і вирішила утворити при кафедральному храмі установу для підготовки дяків та вчителів – Дяковчительський інститут. У виданій у цій справі єпископській куренді передбачалося, що кожного року в інституті буде безплатно проживати й навчатися щонайменше 10 кандидатів. Крім церковного уставу та співу, вони будуть проходити курс методики, пристосований до потреб парафіяльних шкіл. Таким чином протягом десяти років єпархія збагатиться на сто здібних дяків та вчителів.
Одночасно Перемиська консисторія звернулася до духовенства з проханням про матеріальну підтримку в заснуванні інституту. Відгомін священицького сану був настільки позитивний, що І. Могильницький та Т. Фединкевич у черговій куренді (службовий лист – ред.) стверджували, що відозва виправдала їхні надії і дала новий доказ ревності духовенства в цій справі. Це дає змогу – писали вони – відкрити дяковчительський інститут 1 жовтня 1817 р. Офіційно інститут затвердив цісар Франц І щойно наступного року (24 серпня 1818) і відкрив його вже новий перемиський владика Іван Снігурський. Новий єпископ приязно слухав порад І. Могильницького, засновував парафіяльні школи та давав підтримку дяковчительському інститутові, що став першою в Галичині вчительською семінарією. І. Могильницький був першим управителем дяковчительського інституту та викладачем логіки.
Другою установою, створеною з ініціативи І. Могильницького, було Товариство галицьких священиків греко -католицького обряду (Societatis Presbyterorum Ritas Graeco catholici Galicensium). На жаль, через інтриґи верхівки польської Церкви та звичайне нерозуміння суті справи, товариство не діждалося офіційного визнання від Римської курії. Папа власноручним листом висловив невдоволення єп. М. Левицькому, а кардинал Северолі поставив йому цілий ряд закидів, зокрема, що статут товариства може посіяти ворожнечу між українським та польським кліром. Єп. М. Левицький подав пояснювальну відповідь Римській курії, а водночас представив справу віденському урядові, який затвердив товариство і взяв єпископа під захист.
Метою товариства галицьких священиків, згідно з надрукованим у Відні 1816 р. латиною статутом, було видання і розповсюдження книжок, що служили б духівникам до навчання вірних, а також парафіянам, які вміють читати, “для духовної поживи”. Тому ці книжки мали писатися так, щоб і прості люди могли їх читати, тобто народною мовою, якою користується населення по селах і містечках. Наголошувано потребу вживання найпростішого стилю при їхньому опрацюванні та залучення зрозумілих пояснень. Увагу звертали й на те, щоб автори намагалися шукати кращих висловів з метою вдосконалювання мови та доведення мас до точнішого висловлювання своїх думок і кращого розуміння літургійних псалмів та гімнів. Особливу увагу товариство приділяло парафіяльним школам, опрацьовуючи потрібні підручники й книжки, заохочуючи батьків посилати своїх дітей до шкіл, стараючись знайти необхідні засоби для ведення шкіл. У дальших планах товариства передбачалося опрацювання книжок з історії Перемиської єпархії та досліджування обрядових звичаїв народу.
Заслуги каноніка І. Могильницького та його відданість українській справі не обмежувалися до діяльності на полі шкільництва. Він з великим запалом ставав на захист української мови і самостійності українського народу. З ініціативи латинського архієпископа Анквича у Львові галицький губернатор Гауер 1816 р. звернувся до львівського митрополита М. Левицького з листом, у якому висловлювався проти введення української (тоді – руської) мови в народних школах. Мотивував це тим, що ця мова – на його думку – ще не вироблена говірка, у якій мало або зовсім нічого не пишуть, тому вона не потрібна й для самих русинів, які переважно володіють польською мовою, щоб не пробуджувати серед населення однієї країни духу сепаратизму.
У відповідь на таке ставлення до української мови посадових осіб, які спиралися на погляди польських діячів Галичини, І. Могильницький написав ряд роз’яснень і протестів. Серед них – меморіал у 33 параграфах від 16 листопада 1817 р. та рекурс (апеляція – ред.) до президії Губерніального управління (1821 р.), де він доводив, що український народ – найчисленніший у Галичині, а його мова не тотожна польській і не є мішаниною інших слов’янських мов (польської та російської). Виросла вона, як показує історія, зі спільного слов’янського кореня (подібно як польська, чеська чи інші), від яких відрізняється притаманними їй особливостями10. Автор ставив українську мову на рівні інших слов’янських мов, хоч ці народи займали міцнішу від українців політичну позицію в Австрійській монархії.
Ширше свої погляди на самостійність української мови виклав І. Могильницький у трактаті, 1824 р. написаному разом з граматикою української мови – “Відомість о руськім язиці”. Трактат 1829 р. був у скороченні перекладений та опублікований польською мовою (по-українськи з’явився друком щойно 1910 р.). Автор у ньому не обмежувався до справ мови, але виніс українське питання на широку історичну та культурно- національну площину. Могильницький ставив своїм завданням оживляти “пам’ять про руський народ, існування і колишня самостійність якого спирається на такі ж історичні та політичні засади, як чеського та угорського народів”. У трактаті подав короткий нарис історії Галицько- Волинського князівства та доводив, що українська мова була не тільки мовою селян і міщан, але й урядовою мовою ще у Великому князівстві Литовському. На думку Осипа Маковея, трактат Могильницького “давав молодому поколінню русинів, як Йосифові Левицькому, Йосифові Лозинському, Маркіяну Шашкевичеві і його товаришам першу наукову основу для зрозуміння становища руської мови поміж слов’янськими мовами”.
В історіософському розумінні поняття народу як нації, І. Могильницький значно випередив усіх своїх сучасників і став провісником нової епохи національного відродження. На жаль, несподівана епідемія, що ширилася в Галичині, перервала творчу діяльність І. Могильницького на 53-му році життя. Його творчі задуми втілювали в життя його сучасники та молодша ґенерація церковних і світських діячів, серед яких була така світла постать, як перемиський єпископ Іван Снігурський (1784-1847).
“Наше слово” №11, 13 березня 2011 року {moscomment}
