Олена Гуменюк ■ ІСТОРІЯ ■ №4, 2020-01-26

Саме так часто говорили про Станіслава Людкевича його сучасники. За своє 100 річне життя українець із польського міста Ярослава став відомим далеко за межами рідної землі. Він був першим музикантом-професіоналом Галичини, фундатором провідних музичних жанрів, насамперед симфонічного та інструментального. А також Людкевич займався активною громадською діяльністю та безкомпромісно відстоював свої переконання за будь-якої влади. Згадаємо основні віхи його життя в річницю від дня народження.

Станіслав Людкевич, 50-ті роки

Народився 24 січня 1879 р. З раннього дитинства Станіслав занурився в чарівний світ музики. Цьому сприяло родинне оточення. Так, дід Станіслава по материній лінії – Олексій Гіжовський – священик, який цікавився історією, філософією та музикою. Його добрим приятелем був Михайло Вербицький – автор національного гімну України. Останній і вчив гри на фортепіано доньку Гіжовського – Гонорату. А вона у зі свого боку прищепила Станіславові любов до української пісні і стала його першим вчителем музики.

Загалом початкову освіту отримав у ярославській гімназії, де розпочав співати та спробував себе як композитор і керівник хору. 1896 року у Перемишлі його хоровий твір «Пожар», виконаний  на вечорі  пам’яті Адама Міцкевича мав неабиякий успіх. Людкевичу тоді було сімнадцять. Протягом 1897–1901 років Людкевич вивчав філологію у Львівському університеті. У студентські роки познайомився з Іваном Франком і присвятив поетові симфонічний твір «Вічний революціонер», який виконав на святкуванні 25-річчя творчості Каменяра.

Отримавши диплом викладача української та латинської мов, два роки  працював у львівських гімназіях. Протягом 1903–1904 років проходив військову службу у Відні, де відвідував найкращі концертні зали міста. Потому викладав в українській гімназії та в музичній школі Руського інституту для дівчат у Перемишлі.

Але на цьому музична освіта Людкевича не закінчилась. Вільним слухачем відвідував Львівську консерваторію. Відчуваючи потребу в професійній освіті, вирушив до Відня, де протягом року (1907–1908) стажувався в австрійському Музично-історичному інституті. Водночас брав індивідуальні уроки з композиції, диригування та поліфонії. Також не змарнував можливості написати німецькою мовою протягом року докторську дисертацію. Присвячена українській та західноєвропейській народній музиці й мала назву «Два причинки до питання розвитку звукозображальності». Отримав вчений ступінь доктора філософії в галузі музики. Навчання продовжив  на відділенні музикології Лейпцизького університету.

Під час Першої світової війни Людкевич мобілізований до австрійської армії. Згодом потрапляє до російського полону і перебуває у місті Перовськ у Туркестані, де продовжує музичну творчість. Тим часом у Відні на Шевченківському вечорі звучать його твори, зокрема народна пісня в його обробці «Чорна рілля ізорана». В роки Першої світової ця пісня стала найпопулярнішою на той час українською піснею. У Варшаві в 1934 р. її, серед 50 українських пісень, вперше буде записано на грамофонну платівку.

Після повернення з полону Людкевич деякий час жив у Києві, де  зустрічався із колегами Миколою Леонтовичем, Кирилом Стеценком, Олександром Кошицем. Під час перебування у Києві, він був свідком становлення Української Народної Республіки у 1917 р. та її боротьби за незалежність. Перша спроба протистояння між українськими та російськими силами виявилась невдалою для української сторони і призвела до захоплення Києва більшовиками у лютому 1918 року. Ось тоді вперше Людкевич на власні очі побачив звірства російських загарбників, коли Київ потрапив в епіцентр червоного терору, організованого загонами Михайла Муравйова. 

До Львова повернувся під час польсько-української війни в 1919 році, і відтоді не залишав місто. Організовував перший український симфонічний оркестр при Музичному товаристві ім. Миколи Лисенка. Пропозицію композитора створити у Львові Інститут церковної музики підтримав митрополит Андрей Шептицький. Згодом, коли Інститут було засновано, Людкевич  погодився тут працювати. Він поєднував композиторську діяльність та наукові дослідження. У власних творах переважала героїко-патріотична тематика. У 1928 р. написав «Стрілецьку рапсодію», засновану на популярних стрілецьких піснях. Згодом її перейменували у «Галицьку рапсодію».

Станіслав Людкевич не боявся відстоювати свої принципи за Радянського Союзу. Коли 1948 року радянські спецслужби заарештували композитора Василя Барвінського, майже 70-літній Людкевич був єдиним, хто заступився за колегу. Підписав листа до Президії ВР СРСР з вимогою звільнити митця. Коли Барвінський, після 10 років радянських таборів, повернувся на батьківщину, Людкевич допомагав йому відновити  рукописи.

Ставлення радянської влади до Станіслава Людкевича було неоднозначне. Його демонстративно не вітали із ювілеями в офіційних виданнях радянських композиторів, тоді як менш відомим авторам приділяли півшпальти. Людкевич припинив писати статті та рецензії у пресі, що робив майже 40 років до того. Його музикознавчі праці та спогади виходили у друк із запізненням або ж ігнорувалися взагалі. Публікація музичних творів також загальмувалась. Наприклад, збірник його фортепіанних творів 1974 року у Києві видали накладом всього тридцять примірників. Проте він продовжував викладати у консерваторії до 92-го року життя, а професором-консультантом працював до самої смерті.

Людкевич (в центрі) в російському полоні, м. Перовськ (тепер казахстан), 1915 р

Однак титанічна робота та непересічний талант Людкевича користувались повагою та визнанням у всьому світі. Ось як про свого земляка говорив Лонгин Цегельський, міністр внутрішніх справ часів Західноукраїнської Народної Республіки, на 60-річчя композитора: «Праця піоніра дуже важка. Треба безнастанно боротися з недоуками, які не розуміють істинного фахівця. Треба виховувати громадянство для сприймання доброї музики, треба збудити в людей потребу цієї музики. Скільки музика такий мусить зрезиґнувати із своїх особистих потреб і змагань, як часто мусить іти на компроміси, щоб бодай частинно зблизити своє творіння до того, що він уважає за мистецтво. На це треба людини, яка себе пожертвувала б для добра громадянства. І саме це зробив Станіслав Людкевич».

Українська громада шануючи пам’ять свого славетного співвітчизника, сприяла тому, що у 2009 році місцевою польською владою одну із вулиць міста Ярослава було названо іменем Станіслава Людкевича. Детальніше про це йшлося на сторінках «Нашого слова» у № 21 від 23 травня 2010 р.

Стаття підготовлена за матеріалами архівів та інтернет-ресурсів.

Фото з сайту ludkevytch.in.ua Стаття підготовлена за матеріалами архівів та інтернет-ресурсів.

Поділитися:

Схожі статті

«Духовні мандри» Томаша Достатнього та розмова про майбутнє польсько-українських стосунків

Cтепан Мігус ■ ГРОМАДА ■ №11, 2020-03-15 Особлива зустріч з монахом-домініканином, публіцистом і літератором – отцем Томашем Достатнім, відбулася 19 лютого в ольштинському Домі...

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*