Іван Щерба ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ 2009-01-22
Василь Гірний народився 14 березня 1902 р. у багатодітній селянській родині в селі Заліська Воля біля містечка Радимне. Уже з раннього дитинства виявив потяг до освіти, тому батьки, незважаючи на скрутні обставини, віддали його на навчання до гімназії (до Яворова, а потім до Перемишля). Закінчивши успішно гімназію, Василь вирішив здобути ще й вищу освіту, але на те батьки вже не змогли собі дозволити фінансово, тож юнак вирушає на заробітки до Франції, наймається на роботу в вугільну шахту і важкою працею заробляє на продовження навчання. Пізніше Василь Гірний пише про це у своїй повісті “Розгублені сили”.
Повернувшись із Франції, вступає до Львівського університету, успішно закінчує його і працює педагогом на рідних теренах Галичини, проводить культурно освітню роботу серед населення та молоді. Але його приваблює Львів і журналістика. Під час навчання він познайомився з передовою українською інтеліґенцією, його друзями стали зокрема вихідці з Лемківщини: поет Богдан Ігор Антонич, перший редактор двотижневика “Наш лемко” Петро Смереканич, історик і публіцист Юліан Тарнович (згодом став редактором “Нашого лемка”). Він багато чув від них про Лемківщину і мріяв неодмінно відвідати її. У Львові розцвів його творчий талант. Друкує фейлетони й сатиру на сторінках різних журна лів, зокрема таких, як “Комар”, “Новий час” та згадуваний уже двотижневик “Наш лемко”, під літературним псевдонімом Федь Триндик. Вийшли друком і збірки його літературних творів “Літературні пародії”, “Книга Лева”, присвячена Богданові-Ігорю Антоничу, “Герої сходять з п’єдесталу” та “Курдидик молодший”.
Настав 1939 р., почалася ІІ Світова війна. Галичина попадає під радянську окупацію, а землі, що знаходяться на захід від Бугу, під окупацію німців, у т. зв. Ґенеральне Губернаторство. Василь Гірний з певних політичних міркувань покидає Львів і поселяється в омріяній Лемківщині, в селі Святкова- Велика Ясельського повіту. Одержує тут посаду директора школи і працює аж до вересня 1941 р. Навчання у школі розпочав українською мовою, бо до війни здійснювалося по-польськи. Святківці з радістю прийняли Гірного і ставилися до нього з великою пошаною. Він скоро знайшов спільну мову з селянами. Оскільки у Святковій довший час парохом був москвофіл о. Петро Каламунецький, то саме таку свідомість мали переважна більшість його парафіян. Тож Василь Гірний мав непочатий край роботи на ниві національно- патріотичного виховання не тільки учнів, а й селян.
Не гаючи часу, він організував у селі драматичний гурток, робив вистави, проводив літературні вечори, концерти, підготовляв вертепи до Різдвяних свят. За зароблені гроші закуповував книжки для сільської бібліотеки, які учні школи, молодь та селяни із захопленням читали, бо до цього часу такого багатства літератури в селі не було. Виступав із цікавими лекціями про історію України, героїчну боротьбу українського народу за своє національне і соціальне визволення, за волю й незалежність України. Оскільки він був людиною оптимістичною й дотепною, то його легкість мови і вміння показати суть подій та явища, і цікаво переказати все, заворожували слухачів.
Усе це сприяло піднесенню національно- патріотичного виховання, встановленню національної свідомості лемків та викоріненню москвофільських настроїв, які були міцні у Святковій- Великій та й взагалі на всій Лемківщині. Організував вечірню сільсько-господарську школу, яку відвідували хлопці й дівчата із Святкової-Великої та прилеглих до неї сіл Свіржової-Руської та Святкової-Малої. Лекції з сільсько-господарської справи у цій школі викладав еміґрант полтавчанин Зінченко, а історію України і географію – Василь Гірний. Найбільшу увагу він приділяв навчанню дітей. З ранку до обіду працював з учнями 1-4 класів, (навчання в яких було обов’язковим для всіх). Але вважав, що цього замало. Задумав і здійснив створення ще одного класу для здібних дітей, з метою приготування їх до вступу в Українську вчительську семінарію, яка відкрилася в Криниці. Оскільки навчання у додатковому класі не було обов’язковим, то директору школи необхідно було домогтись на це згоди батьків. Він обійшов усіх батьків здібних дітей у Святковій- Великій, Святковій Малій, Свіржовій -Руській і пояснював, навіщо створюється клас. Не всі відразу охоче погоджувалися віддавати дітей в додатковий клас, бо їхня праця була потрібна в сільському господарстві та й не кожний міг оплатити навчання. Доводилося довго переконувати про доцільність такого навчання. З великим зусиллям вдалося назбирати 30 дітей та розпочати з ними навчання.
Автор цих рядків разом з Іваном Гаталевичем брав приватні лекції у вчителя місцевої школи Петра Драня, вихідця зі Святкової-Великої, який готував нас, двох хлопців, до вступу в гімназію. Закінчувався 1940-1941 навчальний рік, надходили літні вакації. Петро Дрань виїхав терміново за завданням ОУН у похідні групи в Україну. Перед від’їздом порадив нам звернутися до Василя Гірного за допомогою. Ми так і зробили. Перевіривши наші знання з математики, німецької та української мови, історії та географії, дав згоду завершити нашу підготовку до вступу в гімназію. Закінчувався 1940-1941 навчальний рік, надходили літні вакації. Петро Дрань виїхав терміново за завданням ОУН у похідні групи в Україну. Перед від’їздом порадив нам звернутися до Василя Гірного за допомогою. Ми так і зробили. Перевіривши наші знання з математики, німецької та української мови, історії та географії, дав згоду завершити нашу підготовку до вступу в гімназію.
У серпні зібрав батьків і просив їх дати згоду завезти учнів до Криниці на вступні іспити до вчительської семінарії. Для нашої сім’ї потрібно було вирішити питання про двох дітей – мене і сестру Анну. Гірний порадив віддавати до Криниці нас двоє, бо батькам буде легше провідувати дітей, а ми будемо разом їхати додому, менше скучати, допомагати одне одному. Так і вирішили.
Настав кінець серпня. Тато запряг коней і повіз мене з сестрою, та з нами ще Анну Пиртко, до Криниці. Інших учнів – Василя Филяка, Адама Ардана, Миколу Мишка зі Святкової-Малої, Михайла Слоту, Юрія Нестора зі Святкової-Великої, Андрія та Івана Гаталевичів (синів Михайла), Івана Гаталевича (сина Василя) зі Свіржової-Руської повіз потягом до Криниці Василь Гірний. Круглого сироту зі Святкової-Великої Юрія Нестора не тільки підготував до вступних іспитів, а ще й за власний кошт одягнув з ніг до голови (придбав йому літній і зимовий одяг, взуття), оплатив проїзд потягом до Криниці. Тут у Криниці як рідний батько допоміг нам влаштуватися на квартиру і був з нами аж до кінця вступних іспитів. Приємно було спостерігати, як Гірний серед сотень вступників і їхніх батьків від ранку до кінця робочого дня з хвилюванням чекав на учнів, які здавали іспити. Кожного разу підходив до учня, який виходив з іспиту, і розпитував, які питання ставили учневі та як він на них відповідав.
Окрилений своїми і нашими успіхами, зібрав нас усіх у віллі “Ренесанс” (тодішній жіночій бурсі) і звернувся до нас із такими словами: “Сердечно вітаю вас з успішним закінченням вступних іспитів і зарахуванням усіх студентами семінарії. Це результат нашої спільної праці. Ви – діти з віддалених сіл, вперше попали в таке гарне місто Криницю. Тут не одне і не раз вам сподобається і навіть таке, що придалося б вдома. Але запам’ятайте собі раз на все життя: ніколи, нічого, нікому ніде не красти. Прошу вас, будьте завжди ввічливими, дисциплінованими, добре вчіться, поважайте своїх батьків і рідних, педагогів -наставників, друзів, допомагайте собі взаємно в житті. Не спляміть честі і слави своєї нації. Будьте горді, що ви є спадкоємцями в боротьбі за славу Володимирового тризуба, не зрадьте ніколи інтересів своєї нації. Любіть український народ, будьте готові до важкої боротьби за волю і незалежність самостійної української держави, у відродження якої я щиро вірю і бажаю вам дожити до тих світлих днів, бути активними її будівничими. Свято вірю, що ви дочекаєтесь вільної, незалежної України і внесете гідний вклад в її побудову”.
З цими батьківськими настановами він розпрощався з нами, на жаль, назавжди. Ми провели Василя Гірного до Тилицької вулиці в Криниці й більше нам не пощастило його бачити.
Перед 1 вересня Василь Гірний залишив Лемківщину і переїхав до Великих Очей на Яворівщину. Усі його учні і святків’яни та свіржів’яни шкодували, що він не міг далі працювати у Святковій -Великій, а сам Гірний вважав, що він з честю виконав свою місію на Лемківщині та залишив надійних борців за волю України. Переїхав в інші місця, щоб і там допомагати дітям українців.
З Великих Очей ми ще одержували від нього щирі листи. Постійно цікавився нами, радів з наших успіхів, присилав нам свою знамениту повість “Розгублені сили”, яку ми з великою приємністю читали і були гордими за свого педагога. Першим з його учнів, який здав матуру в березні 1944 р., був я, бо пішов на другий курс і встиг закінчити семінарію. Тоді написав два листи з подякою: одного своїм батькам, другого – Гірному. Ще одержав від нього відповідь, де писав, що радий за мої успіхи. На жаль, після фронтових завірюх не пощастило більше зустрітися з ним, ані одержати листа. Наші місця проживання, у зв’язку з насильною депортацією українців, помінялись і зв’язки перервалися. Якось 1949 р., працюючи педагогом у школі в Рясній -Руській поблизу Львова, на батьківських зборах та познайомився з паном Шевчиком. Виявилося, що він депортований з Польщі, з Великих Очей. Я похвалився, що там працював мій учитель В. Гірний і почав розпитувати про його долю. Пан Шевчик дуже гарно відізвався про В. Гірного, розказав, що він, так само, як у Святковій- Великій, готував безкорисливо приватно учнів і возив їх до Львова на вступ до гімназій. Тож напевно з такою самою приємністю згадують В. Гірного й учні з Яворівщини.
Багато змін сталося у світі після тих буремних років ІІ Світової війни. Україна стала незалежною, вільною державою, про яку мріяв В. Гірний. Важко було 1941 р. повірити, що Господь Бог подарує нам стільки років життя, що здійсняться наші мрії та побажання вчителя Гірного. Усі його учні, привезені до Криниці, здобули вищу освіту й працювали на ниві народної освіти та в інших галузях народного господарства.
Василь Гірний відійшов у вічність 5 липня 1981 р. у Лемборку, похований на кладовищі в Ґданську. Ми низько схиляємо голови перед його світлою пам’яттю, бо це була свята людина.
Хай оці скромні рядки вінка спогадів про його світлу пам’ять будуть йому нагородою за його титанічну працю на благо України. Світла пам’ять про нього буде завжди в серцях тих, хто його знав.
Іван Щерба, колишній учень Василя Гірного зі Святкової-Великої Ясельського повіту на Лемківщині
“Наше слово” №4, 25 січня 2009 року {moscomment}
