Про минуле: святкування Великодня в Улючі

Василь Шляхтич ■ ГРОМАДА ■ №19, 2020-05-10

Як колись Улюч готувався до Великодніх свят – з оповідань моїх батьків, бабусі, сестер та старших односельчан.

Освячення пасок на площі перед новою церквою. Чоловік, що стоїть з відром зі свяченою водою біля священика, – це мій дід Михайло Шляхтич, а священик – це парох з Улюча Орест Солтикевич. Cвітлина зроблена у міжвоєнні роки

Навесні на наші свята снігу переважно не було. Люди готувались до Великодня хто коли і як хто був спроможний, напередодні свят в міру можливостей чистили після зими подвір’я біля хат. Коли чоловіки йшли працювати в поле (бо в Улючі більшість жила з того, що посіє чи посадить), жінки малювали хати як всередині, так і ззовні. Переважно люди білили хати; бувало, хтось додавав до крейди чи вапна трошки синьки, щоб зробити колір чіткішим та виразнішим.

Позаяк родини були багаточисленними, в одній хаті жили діди, батьки і діти – треба було пекти багато великих пасок. До освячення, крім пасок, несли ще олію, сіль, яєчка, а також якусь добру ковбасу. А так, правду кажучи, то після довгогого, п’ятитижневого посту кожна ковбаска та все інше на святковому столі були  смачні. Пригадую слова мого дорогого, покійного нині шваґра Митра, родом з Бойківщини: «Чоловік, коли голодний, то і сухої ковбаси ся хопить». Також у коші обов’язково мав бути хрін з «бородою», тобто корінь хрону з весняними листочками.

Писанки розфарбовували здебільшого жінки і діти – писали воском на вибраних білих яєчках. Зараз фарби для малювання можна придбати в крамницях, а колись їх готували з «сорочок» цибулі, зеленого збіжжя або кори з дерев. Все це варили, а потім вкладали туди яєчка.

Люди несли все це до освячення у великих кошах або «тлумаках», тобто кошиках з їжею, вкладених у великі плахти. Бувало, деякі люди до того додавали ще пляшку води, бо як кажуть, свяченого ніколи не забагато.

Давно колись була в Улючі тільки одна діюча дерев’яна церква, побудована у 1510 році на горі Дубник. Хто був в Улючі, той знає, яка це гора, важко на неї піднятись, а особливо старшим людям. У неділі і свята до церкви йшли майже всі улюцькі християни як греко-, так і римо-католики. Паски на Великдень святили саме біля цієї церкви на Дубнику. Під час відправи Служби Божої в церкві співав мішаний хор під керівництвом Ореста Солтикевича – сина улюцького пароха. В тому улюцькому хорі співали і мій тато, його брати і брат мами.

Як розповідав мій батько, одразу після Святої Літургії священик святив страви. Коли закінчував, всі швидко, один перед одним бігли до своїх домівок. Бо в селі здавна говорили, що той, хто скоріше прибіжить додому зі свяченим, той найперший закінчить роботу в полі. Люди в це вірили.

Мішаний хор з Улюча біля нової церкви під покровом Святого Миколая. Cвітлина зроблена у міжвоєнні роки

В день Воскресіння Христового в чистій хаті вже був приготований великий стіл. На ньому біла або вишивана скатертина, а навколо стола – лавочки. Переважно мама або ґаздиня клала на стіл паску, робила на ній знак хреста і казала: «Христос воскрес». Всі відповідали: «Воістину воскрес». Вся родина ставала біля стола і молилася. Потім тато – господар – з кожним ділився паскою і знову говорив: «Христос воскрес». Той, хто відломив собі кусок, відповідав: «Воістину воскрес». Коли вже кожен отримав паску, тоді всі сідали і їли святковий сніданок. В нашій родині найбільше любили яєчко з хріном. Хрін мав бути свій, «скробаний», тобто тертий, і такий, що примушував очі невпинно плакати. Після сніданку всі разом співали пісні про Воскресіння Христове. Той, хто добре знав, починав, а всі підхоплювали.

Знаю від тата, що в Улючі у Великодній понеділок або в інший день після Великодня кожен батько – ґазда дому – брав свого найстаршого сина і йшов з ним у поле. Із собою вони несли хрестики, зроблені з патичків або трісок. Тими хрестиками на чотирьох кутах кожного куска свого поля позначали вони свою ріллю, ставили і говорили: «Земле, земле, Христос воскрес!» Я, як найстарший син, ходив також з татом в поле – позначали і ми свою землю, промовляючи ті пам’ятні, великодні слова.

Все, що я знаю, передав своїм синам і родині. Кожний такий спогад – це маленька історія родини, села, міста.Якщо будемо згадувати минуле і триматися нашої віри і традицій, то я впевнений, не потонемо у чужому, а залишимося собою всюди, де прийдеться нам жити.

Поділитися:

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*