Розмова з одним із головних українських графічних дизайнерів молодого покоління у Польщі – Андрієм Філем із Ольштина.

Кася Комар-Мацинська ■ ГРОМАДА ■ №24, 2020-06-14

«Проєкти, над якими я працюю на громадських засадах, дають мені найбільше задоволення, бо мають додану вартість. Це приємно – відчувати, що своєю роботою ти певною мірою комусь допомагаєш, щось змінюєш у світі. Іноді мені пишуть різні неприбуткові, невеликі організації, як-от фонд «Пташиний притулок» в Ольштині, і просять зробити плакат. У таких випадках я не відмовляю, особливо коли ініціатива мені до душі».

Андрію, як сталося, що ти так успішно займаєшся графічним дизайном?

Насправді це вийшло випадково, бо у мене не художня, а юридична вища освіта. Але я все життя відчував потяг до творчості. Почалося все з навчання у школі в Білому Борі – я створював там різні запрошення, плакати, сайт школи тощо. Потім у вузі я був учасником студентського самоврядування – там теж була потрібна робота графічного дизайнера. Так я поволі набирався досвіду та формував власний стиль. 

Відчуття естетики – це щось, що в людини просто є, чи цього можна навчитися?

І перше, і друге. З одного боку, це треба мати, з іншого – багатьох речей можна навчитися на практиці, спостерігаючи за роботою фахівців,  звертаючи увагу на те, що ми бачимо у пресі, інтернеті чи міському просторі. Відтак все починається з того, який в кого смак, що кому підходить, а що ні. Звісно, треба мати на увазі, що це суб’єктивні відчуття – щось, що для мене є гарним, тобі може не подобатись. На щастя, є певні канони естетики, орієнтири, яких слід дотримуватися.

Думаю, на моє почуття естетики дуже великий вплив мало оточення, у якому я виростав – дім,  де було багато книжок та альбомів про мистецтво, сам Білий Бір з церквою за проєктом відомого художника й іконописця Юрія Новосільського, цікавим пам’ятником Шевченкові, гуртожитком з роботами митців із Черкас, виконаними у різних техніках. Природа і білобірські краєвиди теж мали значення.

Сторінка з календаря від “Нашого слова” 2019 року, для якого Андрій Філь розробив дизайн

Мені здається, у Польщі мало уваги приділяють естетиці, особливо в публічному просторі.

Коли я навчався у школі, в нас були уроки з пластичного (просторового) мистецтва (пол. plastyka). Ми не обговорювали на них естетику чи її основи, але весь час щось малювали. Якраз це мені було до вподоби, але багато хто мого захоплення не поділяв. І це нормально – не всі мусять вміти малювати чи любити це робити, проте усім не зашкодило би трохи більше знати про канони естетики і послухати авторитетів у цій сфері. Треба усвідомлювати, що не завжди, коли хтось вважає щось гарним, це насправді так і є.

Водночас є багато різних «фахових» дизайнерів, які керуються принципом «слово клієнта – закон» та зроблять усе, що замовник забажає.

З мого досвіду випливає, що дизайнеру доводиться також уміти говорити: «Ні, це я не зроблю, бо вважаю, що вийде погано».

Буває, що клієнт каже «добре, я тобі довіряю», але трапляється також, що починає наполягати. Тоді я найчастіше відповідаю, що, навіть якщо зроблю так, як він хоче, то не підпишуся під цією роботою своїм ім’ям. Тоді мене знову питають – чому. І ми повертаємося до початкових аргументів. Часто буває так, що люди вважають себе «трохи дизайнерами» і думають, що «кожен може», бо мав у школі заняття з пластики.

Не кожен думає, що може бути бухгалтером…

Я точно не можу (сміється).

Не кожен також вважає, що здатен збирати комп’ютери, проте багато людей думає, що можна самостійно проєктувати афіші, рекламні буклети… чому?

Здебільшого людям здається, що достатньо поставити дві-три лінії, дати шалений шрифт – і все. Вони не мають поняття про всі правила проєктування, якими керується фахівець.

Які це правила?

Хоча би ґрадація інформації. Люди часто забувають, що «багато» не завжди означає «краще», що насправді «less is more» – «менше значить більше». Це речі прості, логічні. Поглянь на стіну з рекламою, де висить 10 банерів та кожен виглядає інакше. Яку інформацію ти з цього отримаєш? На мою  думку, єдиний висновок – це те, що там страшний бардак, над яким ніхто не панує. У таких випадках жодна фірма, яка орендувала цей публічний простір, не заслуговує на мою довіру, бо не подбала про естетичний вигляд та оточення своєї реклами. Я взагалі потребую максимальної простоти, дуже люблю прості речі, які заразом є креативними, навіть геніальними. Дуже люблю, коли суть лежить «між рядками».

А якщо спробувати узагальнити – яке відчуття естетики мають українці?

Так узагальнювати не можна. Є українці, які його мають, і є ті, в кого його нема. Усе це, звісно, має багато нюансів, тому я вважаю, що в нашому середовищі у Польщі замало уваги приділяють візуальному оформленню матеріалів. Багато чого є наслідком недофінансування – принаймні я маю надію, що, якби було більше коштів, усе виглядало би інакше. Афіші не робили би у текстовій програмі, світлини знімали би професійні фотографи і так далі. Також я усвідомлюю, що на проведення заходів не вистачає грошей, організатори змушені шукати можливості заощадити, і часто-густо, наприклад, афіші проєктують люди, які не займаються цим професійно.

Повторюся – кількість не завжди означає якість. Якщо до графічного матеріалу дати один орнамент вишивки, цього буде достатньо, бо вишиванка сама по собі є настільки декоративною, що до неї важко дібрати щось іще.

Я завжди маю проблему з вишивкою – вона настільки сильна, що домінує над усім довкола. Я волію максимально її спростити, звести до символу, узору, як у випадку плакату до «Пообіддя з українською культурою в Ілаві», який я робив рік тому. Організатори наполягали на використанні українського орнаменту – і вийшло непогано.

В Україні зі свого боку зараз є дуже багато гарних дизайнерських ініціатив, це видно навіть по тому, як проєктують у Львові. Наприклад, як виглядають речі у міському просторі – там привертають увагу до найменших деталей: упаковок, вивісок, афішок, сувенірів.

Волонтерські проєкти були для тебе не лише способом почати комерційну діяльність – тобі весь час доводиться працювати на громадських засадах?

Я переконаний, що, якби не суспільні ініціативи, я би ніколи не став професійним графічним дизайнером. Завдяки тому, що я був активним у громадській діяльності та в українському середовищі, почали з’являтися прибуткові замовлення. Водночас дуже часто це були замовлення не від бізнесу, а від неурядових організацій. Свої перші великі проєкти я виконав для Українського молодіжного ярмарку у Ґданську. Треба було розробити не лише одну невелику деталь, а й опрацювати цілу візуальну концепцію заходу. Це була для мене дуже гарна практика.

В Ольштині я співпрацюю з «Культурною спільнотою BORUSSIA», яка займається культурною спадщиною Вармії та Мазур. Це охоплює весь мій культурний простір українця, який живе у польській державі на землі, що пам’ятає прусів, німців, євреїв та інші національні чи етнічні групи.

З іншого боку, уже деякий час я працюю також у «космічній» сфері – роблю замовлення для закордонних підприємств, які займаються супутниками у європейському просторі. Здебільшого це повне графічне оформлення дослідницьких проєктів чи конкурсів для стартапів (компаній, що будують свій бізнес на основі інноваційних технологій, ще не вийшли або тільки виходять на ринок і мають обмежені ресурси – ред.).

З останніх відомих проєктів в українському середовищі ти розробив логотипи театру «Навпаки» з Ґданська і Народного дому в Перемишлі. Що ще?

Я не впевнений, що так одразу зможу пригадати все. Це як із жіночою шафою – є багато речей, але як треба, то невідомо, що вдягнути. Для Перемишля був ще логотип спільної ініціативи на сторіччя незалежності Польщі «Разом на 100» та «Архіву повернення». Я й надалі співпрацюю з українським середовищем Білого Бору та Ольштина, де проживаю, та загалом виконую різні замовлення для Об’єднання українців у Польщі. Останнім часом я працював над обкладинкою диску «Лемковино, краю рідний» для колективу «Кичера» з Ліґниці. Роблю часопис «Наш вибір» для мігрантів. 

О, я створив також емблему для української суботньої школи у Варшаві, що є для мене символом зміни нашого середовища – адже досі існували пункти навчання рідної мови та українські школи, а тут раптом з’являються структури, про які ми знали раніше з розповідей української діаспори в Канаді.

У цьому контексті я працюю з однією цікавою ініціативою – цього року буде вже четвертий чи п’ятий раз – Полонійним днем двомовності (пол. Polonijny Dzień Dwujęzyczności). Це дуже гарна акція, яка полягає в тому, що польські громади в усьому світі відзначають день рідної мови у своїх суботніх школах. Показують, що, навіть живучи далеко від Батьківщини та користуючись на щодень чужою мовою, важливо розвивати рідну мову і залишатися двомовними. Я зробив для цієї ініціативи серію плакатів, серед них – і для польських шкіл в Україні. Отже, я використав свою двомовність в ініціативі, яка пропагує вивчення рідної мови серед польської меншини в Україні.

Згодом для фонду «Освіта для демократії» (FED) я розробив дві мовні версії (українську і польську) настільної гри «Democracy cake», а також цілісний ребрендинг (зміну візуальної ідентифікації – ред.), освітні матеріали, серед них – про російсько-українську війну на Донбасі та багато речей, пов’язаних із обмінами та ґрантовими програмами. Цьому фонду я завдячую дуже багато у своїй професійній діяльності – вони стали першою великою організацією, яка довірилася мені і дозволила реалізувати своє бачення.

Які роботи приносять тобі найбільше задоволення?

Я люблю працювати над календарями та виданнями товариства «Маґурич», бо з ними я колись їздив на табори. Нещодавно робив класний проєкт для Товариства розвитку Ветлини та околиць – «Бескиди віднайдені» (пол. Bieszczady Odnalezione). Ця організація розробила туристичну стежку в колишніх бескидських селах моїх діда і баби з маминого боку – у Завої та Явірці. Марчін Добровольський попросив мене зробити брошуру, у якій був би не лише цей маршрут, а й родинні історії та спогади про минуле. Ми використали старі фотографії, описи та давню карту, на яку наклали нинішню стежку з позначенням місць, де збереглися свідчення існування великого села. Також ми з мамою написати два тексти: вона – про світ і людей зі свого оточення за менш, ніж 20 років після переселення, а я описав свої відчуття як представник другого покоління, народженого після депортації.

Серед окремих робіт я люблю також плакат ґданського «Ярмарку» зі старою фотографією української родини з ХІХ століття, до якої я додав різні сучасні атрибути і великий жовтий грамофон. Люблю плакат «Вечора єврейської пісні» у Перемишлі, на якому поєднані скрипковий ключ і менора (єврейський свічник – ред.), та останній проєкт для «Кичери», а також обкладинку нового диску «Журавлів» із музикою Михайла Вербицького. Я задоволений графічним оформленням рапортів до Інституту Свободи (пол. Instytut Wolności) на тему польсько-українського кордону та дослідницького проєкту про творчість Віктора Петрова на замовлення Яґеллонського університету. 

Буває, що це комерційні замовлення – якщо на них є гроші, але часто це громадська робота. Насправді я ніколи не пробував цього рахувати: були різноманітні фестивалі, концерти, зустрічі…

Як виглядає твій робочий процес?

По-різному, особливо під час карантину. Все залежить від типу замовлення. Є речі, які можна проєктувати одразу на комп’ютері. А є, наприклад, логотипи, які треба спершу  10 разів накреслити на папері у різних варіантах, щоби знайти відповідний. Бувають замовлення, які втомлюють, це здебільшого копітка робота. Але іноді з’явиться якась думка – і робота несеться галопом. Проте коли треба щось змінювати, коригувати, то ця творча, романтична робота перетворюється просто на ремесло. 

Слід згадати, що, вимкнувши комп’ютер, ти не «вимикаєш думки». Ти не знаєш, у який момент прийде ідея: коли п’єш каву, їдеш на велосипеді, чи коли твої діти щось накалякають або скажуть, і ти раптом зрозумієш – бінго.

У мене немає єдиного способу на вигадування креативних речей, вони якось самі приходять. Частина береться з досвіду, звісно, частина – зі спостережень, а частина… звідкись.

Чи це не втомлює – весь час бути в робочому режимі, коли ти не можеш вимкнути комп’ютер о 16:10 і перестати думати про професійні обов’язки?

По-перше, зараз, коли діти вдома, комп’ютер я о 16:10 лише вмикаю, а вимикаю, буває, о 2-3 годині ночі. Але ні, мене це не надто втомлює, бо моя робота завжди йде поруч зі мною. Я її люблю, це – мій спосіб дивитися на світ. 

Творчі люди переважно зростають у мистецьких середовищах, надихаються чиїмось стилем, роботами. Хто з українських художників та дизайнерів мав на тебе вплив?

Я дуже люблю роботи Марії Приймаченко, вони фантастичні. Також – Олени Кульчицької, мене вражає її майстерність та досконалість у багатьох видах образотворчого мистецтва. Надихають мене також довоєнні роботи, зокрема з Народного дому в Перемишлі, – різні запрошення, листівки.

Не можу не згадати, що обожнюю мозаїку. Знаю, що більшість таких робіт в Україні створені за радянських часів, проте вони надзвичайні у формі, колористиці, динаміці. Ідеологічно, зрозуміло, не завжди. Я маю на увазі не лише твори найвідоміших художників, як-от Алли Горської. Мені дуже болить, коли в Україні не цінують мозаїки та знищують їх як інші «звичайні» сліди радянщини. Це – також культурна спадщина, яка часто апелює до давніх українських мотивів. Ти бачила мозаїки на тему космічних польотів? Вони найбільш фантастичні!

Якщо говорити про контекст українців у Польщі, маю враження, що естетичне покращення видань Об’єднання стало помітним відразу, коли з ОУП почала співпрацювати Тереса Олещук. Можливо, тоді ж я сам почав більш свідомо придивлятися до дизайну, тому так це запам’ятав. Пригадується також Арета Федак, яка зробила прекрасну серію графічних робіт із церквами, мала чудову виставку, присвячену переселенню. Це були графіки на такому сірому, домотканому полотні; вони справили на мене величезне враження, попри те, що мені було тоді зовсім небагато років.

Чи людина, яка займається дизайном, – це художник?

Думаю, що так. Правда полягає у тому, що дуже багато речей, які нас оточують, мають бути добре спроєктовані та гарні. Навіть книжка, у якій найважливіше – це слова, також повинна бути створена так, аби всі елементи в ній виглядали гармонійно та приємно для ока. Окрім технічних знань, потрібні також естетично-художні вміння. Багато речей можна зробити за математичними пропорціями, але дуже часто важливо цю математику «присмачити» естетикою, гармонією.

Сам для себе я пояснюю це тим, що моя іскра трохи успадкована генетично – брат моєї баби був сільським художником і створював розписи у церкві в Горайці, стрийко був столярем, бабця чудово вишивала і шила одяг, моя мама і тато також дуже креативні. Мене завжди тягнуло до художньої роботи. Тому, отримавши відповідну кваліфікацію, завдяки копіткій праці, різним обставинам та контактам я зміг розправити крила. 

Фото – Лідія Дзволяк

Поділитися:

Схожі статті

Єлизавета Томчук: «Робота в дитячому ансамблі – це велика відповідальність для керівника»

Людмила Лабович ■ ІНТЕРВ'Ю ■ №26, 2020-06-28 Ансамбль пісні і танцю «Ранок» є візитівкою підляських українців та найбільшим гуртом, що об’єднує дітей і молодь,...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*