Пам’яті першого дипломата України в Польщі Теодозія Старака

Наталя Кравчук ■ ІСТОРІЯ ■ №43, 2019-10-27

20 років тому, у жовтневий день 1999 року, на Личаківському цвинтарі у Львові поховали передчасно спочившого Теодозія Старака – першого представника молодої української держави у Польщі. Він особисто доклав багато зусиль для встановлення між Польщею і Україною не просто добросусідських відносин, а відносин взаємної поваги, наповнених намаганням пізнати і краще зрозуміти одна одну. Поляки з вищих ешелонів влади, міністри, президенти і депутати поважали українця і прислуховувалися до його пропозицій. Як сказав американсько-польський політолог Збігнєв Бжезінський, «поляки мусили визнати, що такий посол знав про нас усе».

Теодозiй Старак на зустрічі з українською громадою Підляшшя під час Фестивалю української культури «Підляська осінь ’95» (презентує сувеніри, отримані від одного з більщан). Фото Юрія Гаврилюка

Теодозій Старак народився 12 серпня 1931 року у родині Марії та Василя Стараків у селі Межиброді, що на Сяніччині, яка твердо ідентифікувала себе як українську. Його першою вчителькою була велика діячка, дослідниця лемківських старожитностей Ірина Добрянська. Малий Теодозій, якого звали Дзюнеком, явно випереджав у навчанні однокласників. Після того, як до його села приїхала освітня комісія на прослуховування, хлопця вирішили послати до музичної школи у Львів. Але 1 вересня 1939 року вибухнула війна, Сян став кордоном між СРСР і Німеччиною, тож Межибрідь опинилося на радянському боці, а Сянік – на німецькому. У березні 1945 року Теодозія разом з батьком Василем уже везли на схід, матір зі старшим сином Влодеком ще раніше вивезли в Казахстан.

Навчався він у Львові, разом з колегами грунтовно вивчав наукові праці з різних галузей, обговорював їх у ширшому колі, не знаючи, що стежить за ними… НКВД. У листопаді 1949 року Теодозія запроторили в тюрму на Лонцького, потім були підземелля Золочівського замку і знущання на допитах, а згодом – призначення 10 років таборів у Караганді, де його чекала каторжна праця.

Теодозій Старак згадував, що українці в таборі вирізнялися не лише численною, але й якісною перевагою: були організованіші, дружніші, молилися вранці і ввечері. У жовтні 1955 року ворота табору для нього відкрилися. Воля лякала. Від думки про майбутнє аж морозило. З Москви пустили вагони на Львів, бо поверталися з «сибірів» українські діти і молодь.

У Львові Теодозій оселився у самотньої троюрідної сестри Ганни Лисенко, пішов продовжувати навчання і 1956 року закінчив вечірню школу. Після цього вступив на слов’янське відділення Франкового університету, який закінчив з відзнакою. Здібного випускника залишили в університеті читати лекції з фонетики української мови. 1961 року молодий науковець одружився і створив сім’ю, в якій народилося двоє дітей.

Та хрущовська «відлига» закінчилася, до колишніх в’язнів почали приглядатися – і Теодозія  звільнили з університету. Опинився він без праці, а його молода сім’я без матеріальної підтримки, тож пішов вчителювати по селах. У 1971 році Теодозій став редактором підручників для шкіл з польською мовою начання. Він днював і ночував у редакції, з’являлися нові підручники і словники його авторства, та укладені ним хрестоматії.

Життя спливало, його діти виросли та оженилися, а він 1988 року розлучився з дружиною. На роботі зустрів поетесу і редакторку Любов Горбенко (родом з Донбасу), яка з 1989 року стала його життєвою соратницею. Теодозій був дуже віруючою людиною. «Завдяки йому я стала свідомою греко-католичкою», – згадувала пані Любов.

Проголошення незалежності України Теодозій Старак назвав святим днем. У середині вересня 1991 року подзвонив йому з Києва відомий Богдан Горинь (який був тоді заступником голови комісії Верховної Ради у закордонних справах) та повідомив про рекомендацію пана Теодозія послом у Польщу. Це була радісна вістка для пана Старака, бо вибрали його з десятків кандидатур. Він знав ментальність поляків до  найглибших нюансів, умів передбачити їхню поведінку. «Може й були десятки охочих, якби для цього виділили гроші. Але на той момент на банківських рахунках новопосталої держави не було ані цента. Хто б то дурний їхав на позичений кошт?» – говорив він дружині. Гроші першому дипломатичному представникові України для початку його історичної місії позичив отець-канцлер УГКЦ Іван Дацько.

17 листопада 1991 року Теодозій і Любов Стараки вирушили до Варшави. Розпочався найважливіший і найважчий період у житті пана Теодозія. Його дружина згадує: «Ті найпатріотичніші патріоти (до такої, на жаль, градації нас привчено), які, не допомігши йому нічим у важкий час, пізніше сміли стверджувати, що в Польщі Теодозій Старак займався «не тим, чим треба» (газета «Час», 25.12.1998 року), про дипломатичні будні не мають найменшого уявлення. А проте вони мають доступ до всього, зокрема й до паперів Міністерства закордонних справ. Хай пересвідчаться: там сотні документів – звітів, інформацій, аналітичних довідок, пам’ятних записок, політичних листів, підготовлених Теодозієм Стараком на найвищому фаховому рівні. Людиною, яка, як вони люблять наголошувати, не мала спеціального вишколу дипломата. А хто, цікаво, готував їх самих!? І яку таку спеціальну підготовку мають українські радянські письменники-комуністи або колишні випускники вищої партійної школи при ЦК КПСС, комсомольські діячі, секретарі обкомів та райкомів, які масово заполонили наші дипломатичні представництва, де тільки вони є!? Такого нашестя і засилля «червоних» не знає жодна служба МЗС у посткомуністичній Європі. Левко Лук’яненко і Теодозій Старак – дві «білі ворони» (були й залишилися назавжди) в українському дипломатичному корпусі. Особистості, які зазнали і пережили безліч наклепів, образливих звинувачень на свою адресу з боку відвертих ворогів і своїх нібито друзів».

Пригадую, що перші місяці роботи Теодозія Старака в Польщі були насичені встановленням міждержавних зв’язків. На січень 1992 року припав перший візит міністра оборони України Костянтина Морозова до Польщі. Пан Теодозій докладав неабиякі зусилля, щоб у Варшаві вперше прозвучав гімн «Ще не вмерла Україна» (редакція „Нашого слова” теж була у це задіяна) та було піднято український національний синьо-жовтий прапор, хоча вони ще не були затверджені офіційно Верховною Радою України. А вже потім у травні Варшава «розцвіла» синьо-жовтими і біло-червоними прапорами, бо розпочався перший офіційний візит президента Леоніда Кравчука до Польщі. Ці факти – велика особиста заслуга Теодозія Старака. Він поклав початок оновленим польсько-українським відносинам і сприяв підписанню Державного договору між Україною і Польщею.

Український дипломат з дружиною майже щонеділі молилися з нами в церкві на Медовій. Коли родину Стараків не було видно, ми знали, що в цей час вони десь у відрядженні і моляться з українцями у церкві на літургії у Горлицях, чи в Криниці, або в Кракові, Щеціні, Кентшині, чи в Білому Борі, або на Підляшші. Пан Теодозій бував серед нас, радів нашим успіхам і журився невдачам. Був серцем і душею з нами, бо походив з української родини, з нашої Лемківщини.

Хвороба забрала Теодозія Старака на 69-му році життя, через рік після закінчення дипломатичної місії у Варшаві.

У статті використано цитати з книжки Любові Горбенко «Літаючий Амбасадор – Теодозій Старак, особистість», Львів 2001.

***

Спогад про Теодозія Старака

Коли я згадую Теодозія Старака, то насамперед  думаю: він – із наших, адже народжений в Межибродді біля Сянока. Він був лемком за походженням, а водночас – з українськими традиціями, бо його батько був діячем «Просвіти». Теодозій мав непросту долю. У 1949 році заарештований у Львові як ворог народу і засланий в сибірські табори; там він зміцнив свої переконання та гордість за українську націю. Впевнився, що усі ув’язнені боролися за спільну справу – незалежність народу і державність України.

Теодозій Старак асоціюється в мене також із «шістдесятниками», серед яких були видатні люди – Василь Стус, Іван Світличний, Левко Лук’яненко, Михайло та Богдан Горині, Іван Драч, В’ячеслав Чорновіл та інші.

І найважливіше для нас – у 1991 році, коли Україна здобула незалежність, Теодозій Старак з’явився серед нашої громади. Уже через кілька тижнів ми пересвідчилися, що ця людина сповідує важливі цінності. Ми дуже швидко порозумілися. Він знав, якими були наслідки акції «Вісла» і який статус у Польщі має українська громада. З’явився серед нас спеціальний посланець України у Польщі, який потім отримав обов’язки Тичасового повіреного у справах України в РП, що їх сумлінно виконував до завершення дипломатичної служби.

Ми мусимо усвідомити, що з 1991 року у Польщі почав працювати офіційний представник України – з’явився після десятиліть відсутності таких дипломатів (від 1922 року тут ніхто Україну не представляв). Він приїхав з дружиною і не був забезпечений нічим: ані місцем проживання, ані машиною; знав також, що за ним постійно стежать. Коли Теодозій виходив із кімнати, яку орендував у російському офісі, у двері для перевірки він вкладав сірничок. Це він доклав чимало зусиль, аби отримати нинішню будівлю українського посольства у Варшаві  – до цього вона належала Росії. Були, щоправда, плани купити ділянку для побудови посольського приміщення біля Лазєнок на вулиці Мисловецькій, але не вийшло.

Підсумовуючи, хочу наголосити на величезній політичній активності Теодозія Старака. Це він був першою людиною, яка представляла полякам Україну, її проблеми й очікування, бачення того, яку європейську державу ми хочемо мати. У 1998 році Теодозій Старак закінчив свою дипломатичну місію. Став головою Світової федерації українських лемківських об’єднань. З діяльності дипломата я тепло згадую його поїздки до очільників церков та участь в українських культурних заходах, організованих Об’єднанням українців у Польщі. Ми відчували, що пан Теодозій серцем і душею був з нами.

Юрій Рейт

***

Можна сказати, що перша моя «зустріч» з Теодозієм Стараком відбулася через «Польсько-російсько-український словник», укладений ним та Станіславою Левинською, виданий 1991 року та привезений мною з однієї поїздки до України напередодні проголошення її незалежності. Нагода до безпосередньої нашої зустрічі з’явилась у червні 1992 року, коли Теодозій Старак, вже як перший дипломатичний представник України, з’явився у Кракові, де за участю міністра культури Лариси Хоролець відкривалась Галерея українського мистецтва, організована Фундацією св. Володимира Хрестителя Київської Руси.

Довшу розмову провели ми в липні 1992 року у Варшаві, коли я брав iнтерв’ю для малотиражного пiдляського бюлетеню «Українець». Виявилось, що пан Теодозiй – так його називаю, бо був людиною безпосередньою, без замашок «бути ексцеленцією» – добре ознайомлений зi складним нацiональним питанням на Пiдляшшi. Він особисто відвідував Берестейщину, яка історично зв’язана з Підляшшям та до якої також застосовувалася політика «небуття українців». Тоді, на початку 1960-х, він збирав діалектологічний матеріал до «Атласу української мови», бо до арешту у 1965 році був науковим працівником Львівського університету.

На самому ж Підляшші Теодозій Старак побував тричі. Перший раз у квiтнi 1993 року, коли у Бiльську був органiзований огляд художнiх ансамблiв перед черговим Фестивалем української культури в Сопотi. Тоді, за його ж словами, переконався, що активні українці на Підяшші зовсім не «білі ворони», що регіон має чималий культурний потенціал. Згодом, у 1995 та 1997 роках, приїжджав представляти Посольство України на організованому Союзом українців Підляшшя фестивалі «Підляська осінь».

В той час, коли підляські українці, так би сказати, виборювали своє офіційне місце на карті регіону, його присутність та слова підтримки, які могли почути глядачі у залі та слухачі білостоцького радіо і телебачння, була дуже важливою і підбадьорюючою. Спiлкуючись з пiдляшанами як на фестивальних концертах, так і на зустрiчах у вужчому колі, Теодозiй Старак завжди говорив про зацiкавлення України в земляках, що через iсторичні обставини залишилися поза її державними кордонами, та підкреслював величезне моральне значення, яке має існування таких громад.

Сподіваюся, що враження з Підляшшя ці його сподівання оправдували…

Юрій Гаврилюк

Поділитися:

Схожі статті

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*