Богдан Гук ■ ПОДІЇ ■ 2010-09-08
{mosimage}
На цвинтарі с. Горайця Любачівського повіту 21 серпня відбулося врочисте відкриття пам’ятника українцям, зокрема 174 мешканцям цього села, убитим 6 квітня 1945 р. вояками батальйону польського державного збройного формування Корпус внутрішньої безпеки. Спільними заходами Громадського комітету побудови пам’ятника в Горайці, Перемиського відділу ОУП та української Державної міжвідомчої комісії у справах увічнення жертв війни і політичних репресій цього дня уможливлено взяти участь у важливій для двох націй та держав церемонії понад 500 особам, особливо ж колишнім мешканцям села та їхнім нащадкам.
Довге чекання Євдокії Філь…
Заходи, приурочені пам’яті невинно вбитих горайчан, почалися о 10-ій ранку Службою Божою в місцевій церкві Різдва Пресвятої Богородиці. Її відслужив парох Перемишля о. Євген Попович з участю у службі багатьох інших священиків. Потім вірні подалися процесійним походом на цвинтар, що розташований на відстані 300 м від місця служіння і який від 1947 р. заростав деревами й кущами. При вході на його територію колишнім мешканцям села та їхнім нащадкам після десятирічних заходів вдалося леґальним шляхом спорудити меморіал. Не дожила цієї хвилини Євдокія Філь, ініціаторка заходів увічнення та голова згаданого Комітету – вона померла 16 листопада 2009 р. в Перемишлі (відтак аж до кінця роботу комітету очолював перемишлянин Степан Боднар). Саме її постать золотою ниткою увінчувала цілість гораєцького свята пам’яті.
Скорбота нащадків
Після панахиди за упокій душ 207-ми увічнених жертв та посвячення пам’ятника, перев’язаного стрічками в кольорах українського та польського прапорів, від імені Громадського комітету увічнення жертв Горайця провід церемонії взяв Андрій- Володимир Філь, син п. Євдокії, а також жертва депортації 1947 р., теперішній мешканець Білого Бору. Він привітав численних гостей з Польщі й України та попросив представників української й польської сторін, що підключилися до гораєцького меморіального процесу, відкрити пам’ятник (проект архітектора Юрія Левосюка з Перемишля).
– Ми можемо вчитися в історії й завдяки цьому можемо стати хоч трохи мудрішими та краще розуміти один одного, – казав Анджей Кунерт, секретар Ради охорони пам’яті боротьби і мучеництва. – Нашим моральним обов’язком є забезпечення гідного місця захоронення всім жертвам. І які б суперечки нас не розрізняли, то саме це не має права в будь-кого викликати навіть тіні сумніву.
І, щоб не залишити тіні сумніву щодо себе самого, А. Кунерт у супроводі пластунки вклонився перед “пам’яттю мешканців села Гораєць, які загинули трагічною смертю в роках 1942-1947”. Натомість колеґа Кунерта з українського боку Святослав Шеремета, відповідальний секретар Державної міжвідомчої комісії у справах увічнення жертв війни та політичних репресій, у своєму виступі насамперед низько схилився перед поставою і відданістю благородній справі Є. Філь. Він подякував працівникам польської державної і самоврядної адміністрації та А. Кунертові за сприяння в завершенні заходів з увічнення та за його бажання дивитися в хороше майбутнє українсько- польських відносин.
У дусі науки Івана-Павла ІІ про пам’ять та ідентичність говорив підкарпатський воєвода Мірослав Карапита. Він сказав, що польський та український народи зазнали великої трагедії ІІ Світової війни. На Підкарпатті є багато крові жертв війни та непорозумінь, але, на думку воєводи, треба будувати мости в майбутність, фраґментом чого є гораєцька врочистість як “велика лекція історії”. Листа учасникам події від міністра закордонних справ України зачитав радник Українського посольства у Варшаві Андрій Сибіга.
{mosimage}
Чекання було аж надто довге
Голова ОУП Петро Тима спершу згадав, завдяки чому стали можливими увічнення по обидва боки кордону та звернув увагу на провідну роль діалогу, започаткованого в еміґрації українськими та польськими інтелектуалами, відтак – на український доробок польської антикомуністичної опозиції. Згодом виникнення демократичної Польщі та України вивільнило закриту в комуністичний час за семи замками правду про давні жертви.
– Увічнення в Павлокомі, Пискоровичах, а нині – у Горайці не були б можливими без активності колишніх мешканців постраждалих сіл, – продовжував промовець. – Сьогодні можемо сказати й дещо критичніше, що часова відстань між відкриттям дошки в Пискоровичах і пам’ятника в Горайці була задовгою. Буває також, що під сумнів піддається сам сенс цього процесу. Це роблять деякі політики, частина ЗМІ та державних посадовців. Буває, що причину кожного українського увічнення деякі історики та журналісти прагнуть закрити у формулі “відплати”, однак історія не є такою однозначно чорно білою. Усе ж таки не можна одних жертв виправдовувати, а інших – возвеличувати.
П. Тима висловив переконання, що таке неґативне ставлення завдяки співпраці вдасться перемогти. Подякував самоврядній владі Чесанова за те, що вона веде діалог з українцями на території своєї ґміни. Після нього про незміренний людський біль українців 6 квітня 1945 р. говорив якраз мер Чесанова, Збіґнев Задворний, який нагадав і про біль поляків з Рудки – села неподалік від Горайця, – убитих вояками УПА 1944 р. Він наголосив на необхідності долати погану пам’ять, щоб у головах поляків та українців не існував надалі шкідливий емоційний образ польського пана та українського вбивці.
Після низки інших промов слово взяли жінки, нині громадянки України, які були свідками подій 6 квітня 1945 р., п. Тхорик та п. Лашин. Вони не піддалися болю споминів – насамперед подякували за уможливлення увічнити пам’ять про тих, чиє життя колись обірвалося так трагічно.
Крім промов, церемоніал вшанування жертв складався з художньої частини. Рецитації віршів вихідців з Горайця Івана Кота, Івана Лашина та лемка з Угриня Олександра Маслея представили Єлисавета Попович, Андрій Філь та Олександр Філь – онуки тих, хто колись народився в цьому селі. Їх слухали горайчани, присутні, як сказав ведучий, “на рідній, хоч уже не своїй землі”.
Організаційний комітет подбав і про випуск спеціального бюлетеня, приуроченого події, – “Пам’яті жертв села Гораєць”. Його підготував Степан Колосівський, юрист, який раніше допомагав оформляти документи на отримання дозволу спорудити гораєцький меморіал (любачівський староста видав цей дозвіл 3 вересня 2009 р.).
“Наше слово” №37, 12 вересня 2010 року
