Олександр Колянчук ■ ІСТОРІЯ ■ №34, 2013-08-25
Спільна польсько-українська війна з більшовицькою Росією принесла Польщі незалежність і корисні для неї східні кордони. На жаль, зірвана Польщею угода з Україною не дозволила знесиленій 40-тисячній армії перемогти чисельніші війська більшовицької Росії. Після кривавих жовтнево-листопадових боїв 1920 р. на територію Польщі перейшло коло 27 тисяч вояків армії УНР, багато борців полягло, потрапило в полон, а інші залишилися в Україні і включився до дальшої боротьби в активних повстанських відділах. Для підтримки їхніх змагань восени 1921 р. понад 1500 інтернованих у Польщі вояків УНР взяло участь у т.зв. ІІ Зимовому поході. З різних причин ця допомога не була успішною й закінчилася трагічною битвою під Миньками на Волині. з майже тисячної групи повстанців на полі битви 17 листопада 1921 р. полягло коло 400 людей, а більше як 500 попало в полон, з них 360 (також 49 поранених) після кількаденних допитів 22 і 23 листопада були розстріляні під Базаром.
Однак це не припинило повстанського руху в Україні. Другий похід в Україну довів мужність і героїзм його учасників. За прикладом учасника походу міністра внутрішніх справ УНР ген. Михайла Білинського, щоб не попасти в катівські «обробки» окупантів, частина повстанців останні набої використала для себе. Героїчно повели себе також полонені повстанці, яких суджено в Києві.
Прикладом цього є постать одного з отаманів, який, пройшовши складний життєвий шлях, покінчив життя зі зброєю в руках, – але по смерті його могили не вшановано.
Є ним офіцер трьох армій: штабс-капітан російської, полковник української та майор польської – Яків Гальчевський-Войнаровський.
Коли з понад 41 тисячі вояків УНР їх майже 27-тисячна група перейшла Збруч і потрапила в табори інтернування в Польщі, полковник Я. Гальчевський (як і багато інших) лише йому відомим способом повернувся в рідні сторони на Вінниччині. Імовірно, йому в цьому допомогла відповідна теоретична військова підготовка y військовій школі, а відтак праця в ранзі штабс-капітана – начальника розвідки 1 Кавалерійської дивізії російської армії, командира 61 полку ім. Симона Петлюри Армії УНР 1919 р., врешті командира диверсійної групи на території нині Летичівського району Хмельницької області, де він якийсь час учителював.
Після повернення в рідні сторони, оцінивши ситуацію, він вирішив теоретично підготуватися до майбутнього життя і вступив до Кам’янець-Подільського університету. Невдовзі його попереджено про зацікавлення його особою місцевого ЧК (рос. Чрезвычайная комиссия, совєтський орган безпеки, який діяв у 1917–1922 роках – ред.), тому наш герой повертається в рідні сторони і, маючи відомості про підготовку Партизансько-повстанським штабом у Польщі ІІ Походу в Україну, включається у вир партизанської боротьби з новими окупантами. він організовує зустріч у Летичівському лісі під Вербицьким Майданом з участю 36 чоловік з усього Поділля, на якому його обирають отаманом Подільської повстанської групи (ППГ) під псевдонімом «Орел». Його найближчими співробітниками стають: помічник сотник Погиба, начальник штабу підполковник Коноплянко, сотник Ковбасюк, поручник Кохан, сотник Корабчевський, хорунжий Бабієнко, хорунжий Грабик, поручник Коростовський, хорунжий-лікар Мотрюк, хорунжий Рариґа та інші. Водночас «Орлові» підпорядкувалися відділи отаманів: Байди-Голюка, Хмари-Харченка, Лісового, Трейка, Лихого, Кащука, розташовані в різних районах Правобережжя. Штаб «Орла» утримував також контакти з активними на Волині отаманами Петриком, Костюшком, сотником Дідківським; на Київщині – отаманами Карим, Левченком, Пугачем. Відділ «Орла» в різний час нараховував від 50 до 400 шабель.
Проходять рейди через Бердичівщину, Брацлавщину, Уманщину, у Балтський та Ольгопільський повіти. Відділ вступав у безпосередні бої з частинами дивізії Котовського та Осадчого, корпусу Примакова. У Буцнянському Майдані відбувається найважчий і найдовший бій, який мала ППГ. У великій мірі допомагає повстанцям перемогти ворога переодягнення в більшовицькі військові однострої і введення ворога в оману. Тільки на Великдень 1922 р. знищено штаб 10-го полку 2-ї дивізії Червоного козацтва. У районі дій отамана «Орла» 26 серпня 1922 р. розташовано кінні полки 1-ї і 2-ї дивізій Червоного козацтва, 24-ту Самарську дивізію та 2 дивізії з Одеси. У таких обставинах отаман вирішує перейти на територію Польщі – і групу інтерновано. Отаман зустрічається у Львові з головним отаманом С. Петлюрою, що вже перебуває у Польщі, дає йому звіт про ситуацію в Україні. Водночас Москва домагається від польського уряду видачі повстанського отамана – і він вимушений прийняти прізвище «Яків Войнаровський».
На початку липня 1923 р. Я. Гальчевський з п’ятьма вояками та окремими двома боївками (першу, 5-особову, очолив Хмара, другу, 6-особову – Галюк) перейшов польсько-радянський кордон. Уже в серпні 1923 р. загін Гальчевського чисельністю до 150 шабель діяв у Літинському, Летичівському, Ново-ушицькому та Жмеринському повітах. Але в найближче оточення отамана вже був уведений сексот. Завдяки йому ЧК мала детальні інформації про особовий склад загону. Більшовикам стали відомі прізвища бойовиків: начальника штабу полк. Павла Коноплянка, помічника Петра Погиби з Кубані, хорунжого Ковалевича з Галичини, Новоселицького, Грабчука, Барановського, Бортащука, Ковальського, Ковбасюка, Карабчевського, Коростовського, Кохана, Матвієнка, Мотрука, Огородника, Олійника, Почарука, Реймовича, Рибалка, Сендзяка, Шмалія, Печелата та інших. У зв’язку з появою Гальчевського ударна група ЧК в серпні 1923 р. арештувала 24 мешканців згаданих повітів – і в лютому 1924 р. арештованих Кохана, Матвієнка, Огородника та братів Дідурів засуджено до розстрілу, інших – до суворої ізоляції.
До кінця 1925 р. Гальчевський здійснив п’ять рейдів в Україну. Але з кожним роком серед селян зменшувалася підтримка його діяльності. У кінці 1925 р. він востаннє перейшов на територію Польщі й оселився у Варшаві. Початково займався журналістикою, дописуючи до львівських «Діла» та «Вісника», а з 1929 р., на пропозицію створеного 1927 р. у Варшаві штабу міністра військових справ Державного Центру УНР в екзилі ген. Володимира Сальського, його прийнято на контрактну службу у Війську польському в ранзі майора 67-го полку піхоти у Бродниці.
Після спалаху німецько-польської війни 1939 р. Я. Гальчевський командував окремим батальйоном польської армії в героїчних боях під Кутном, але внаслідок тодішніх обставин 18 вересня потрапив до німецького полону. Повернувшись на територію Польщі, на Грубешівщину, де вчителювала його дружина, включився в тодішнє життя українського населення тих теренів. За короткий час, працюючи вихователем бурси в Грубешеві, коли 1942 р. зросло польсько-українське напруження на цих теренах, став командиром самооборони Грубешівського повіту. У березні 1943 р. провів успішні розмови в справі припинення братовбивчих дій з представником польської сторони д-ром Кульчицьким. Але це перемир’я тривало дуже коротко. Будучи переконаним, що воно увійде в дію, 22 березня 1943 р. «Орел» відвідав свою дружину й сина. Польський відділ з 18 осіб напав на дім Гальчевського в селі Пересоловичах, і після короткої битви полковник загинув. Його поховано на православній частині цвинтаря в Грубешеві. Годиться згадати, що цього самого дня виконано напад на голову Українського допомогового комітету в Грубешеві д-ра Миколу Струтинського – його теж убито. Згодом виявилося, що його смерть не була випадковою. Через місяць, 23 травня 1943 р., виконано напад на колишнього сенатора Польщі Івана Пастернака в його хаті в селі Хорощинка на Підляшші – від пострілів він помер 25 травня 1943 р. в Білій-Підляській; та на діячів УДК – у Голі Володавського повіту Льва Бибчинського (1898–1943) – сотника Армії УНР, його родича Михайла Рибчинського (1910–1943), війта Вербицької ґміни Холмського повіту Дмитра Степанюка (1889–23.05.1943). Згодом гинуть сотник 6-ї Січової дивізії Борис Франц Якович (1896–1943) – війт Потуржинської ґміни і сотник 3-ї Залізної дивізії Борис Паторжинський (1894–1943) – кооперативний діяч з Холма. ■
