Відстань від Львова до Києва вимірюється чи то півтисячею кілометрів, чи ніччю в потязі, а то й шести годинами у швидкісному поїзді. Для Богдана Ступки ця відстань вимірювалася стукотом серця, бо, незважаючи на майже тридцятип’ятилітнє проживання в столиці України, серцем він завжди був у Львові. Тож і не дивно, що сотні львів’ян, які не мали безпосереднього відношення до театру, не були навіть особисто знайомі з Б. Ступкою, вирушили до Києва, щоб попрощатися з великим актором. Вцю смерть годі й повірити, хоч важка хвороба майже два роки, як вода камінь, точила його тіло, та не зламала духу.

Ким був для України Богдан Ступка? Здається, що Київ ніколи не бачив такого величного похорону, коли процесія заполонила весь Хрещатик і розтягнулася на декілька кілометрів.

Пішою ходою в останню путь Б. Ступку проводжало понад 10 тис. людей, устеляючи дорогу квітами і нестихаючими оплесками та вигуками “Браво!” Тут не треба слів і означень: Україну покинув унікальний актор, який був для кожного українця, незважаючи на його місце проживання чи політичні погляди, втіленням України.
Здається, що про акторство Б. Ступка мріяв завжди. І в цьому немає нічого дивного, адже хлопча, народжене в селі Куликові неподалеку Львова, своє дитинство провело за кулісами Львівського театру опери та балету; його батько, Сильвестр Ступка, співав у хорі театру. Малий Богдан пам’ятав усі опери, заворожено слідкуючи за дійством на сцені. Але батьки були реалістами, вони мріяли, щоб син отримав достойну професію: в їхній уяві він був інженером. Він не заперечував батькам, бо був слухняним і вдячним сином, та іспити у Львівську політехніку… успішно провалив! У навчально-театральну студію при Львівському академічному державному українському драматичному театрі ім. Марії Заньковецької Б. Ступку привела його приятелька Наталя Лотоцька, у майбутньому – народна артистка України. Йому неймовірно пощастило, що при прослуховуванні на нього звернув увагу Борис Тягно, учень Леся Курбаса, тодішній художній керівник театру. Як любив згадувати сам актор, йому здалося, що Тягна зворушила сльоза, яка несподівано появилася в оці іспитника. Як було насправді – тепер уже залишиться загадкою. Фактом остається те, що юний студієць дуже швидко влився у творчу заньківчанську сім’ю. Його дебют у виставі Б. Тягна за п’єсою Олександра Левади “Фауст і смерть” вразив і глядача, і перебірливу театральну критику. Б. Ступка виконував роль Механтропа, фактично alter ego одного з героїв – Вадима. Юному акторові вдалося створити образ електронної істоти, унікально відтворивши її пластику і внутрішній світ. Працюючи під пильним люблячим оком Б. Тягна, Б. Ступка отримав ще один доленосний подарунок: у цей час до театру прийшов молодий режисер Сергій Данченко, вже перша спільна праця дала змогу говорити, що народився дуже цікавий творчий тандем. Дебютна вистава С. Данченка за п’єсою “В дорозі” Віктора Розова мала шалений успіх. Головну роль виконував Б. Ступка, більшість рецензій на цю виставу наполовину були присвячені праці молодого актора. Отак юний Б. Ступка зустрів найважливішу людину у своєму житті, режисера, який сформує його як актора і дасть змогу зіграти найнеймовірніші ролі. Серед ролей, створених у співпраці з С. Данченком на заньківчанській сцені, – Дон Жуан у “Камінному господарі” Лесі Українки, Микола Задорожний в “Украденому щасті” Івана Франка, король Ричард ІІІ в однойменній п’єсі Вільяма Шекспіра.
Ступка гратиме Михайла Гурмана в Києві до останніх років. Змінюватимуться його партнерки й партнери в цій виставі, а він незмінно зворушуватиме до сліз глядачів. Його Михайло Гурман – не слабка безвольна людина, а надзвичайно чиста й безкомпромісна особа, яка заради любові здатна пожертвувати власним життям. Як щемливо звучав його голос, як тремтливо шепотів він: “Анно”… Цей голос міг зворушити найжорстокіше серце. Данченко, за Курбасом, знайшов свого інтелектуального Арлекіна. Тож не дивно: коли Данченка запросили працювати в Київський академічний державний український драматичний театр ім. Івана Франка, він забрав за собою Б. Ступку. Це був сумний час для львів’ян, важко було змиритися, що їхній улюбленець покине місто. Його обожнювали всі, від науковців і завжди активної молоді до… шоферів сміттєвозів. Сам він любив жартувати, що сміттєвози – його улюблене львівське таксі. І справді, особливо після “Ричарда ІІІ”, вистави, яка тривала понад три години, після довгих творчих суперечок з друзями, його додому підвозив сміттєвоз. Коли Ступка вперше приїхав до Львова на гастролі з франківцями 1983 р., видавалося, що все місто прийшло побачити улюбленого актора. Він грав тоді чехівського дядю Ваню, грав із вибуховою емоційністю, не стримуючи сліз. Його не відпускали зі сцени, не в одного глядача тоді на щоці забриніла сльоза. Ще довго ходили оповідки, що Ступка плакав на сцені тому, що він там один-однісінький, а всі львів’яни – по той бік рампи. Мешканці міста Лева ніяк не хотіли змиритися, що Ступка вже знайшов свою творчу планиду (долю – ред.) – театр ім. І. Франка. На цій сцені він зіграв свої найкращі театральні ролі, зокрема, вже згадуваного Дядю Ваню в однойменному творі Антона Чехова, Івана Котляревського в “Енеїді” на основі однойменного твору І. Котляревського, Іешую, Автора в “Майстрові і Маргариті” на основі однойменного роману Михайла Булгакова, Тев’є в “Тев’є-Тевелі” Григорія Горіна, короля Ліра в “Королі Лірі” Вільяма Шекспіра, Лева Толстого в “Леві і Левиці” Ірени Коваль, Старого Фауста і Мефистофеля в “Леґенді про Фауста”, царя Едипа в однойменному творі Софокла, Поета в “Снах за Кобзарем” на основі творів Тараса Шевченка, Артура Уї в “Кар’єрі Артура Уї” Бертольда Брехта… Загалом – понад 50 ролей він створив на сцені.
Б. Ступка утомився промовляти слова, мріяв про роль без слів, без сумніву, вона йому вдалася б, бо краще, ніж слова, промовляли його очі. Можливо, саме ці очі причарували кінокамеру. Згадайте зболені закохані очі Ореста-Ступки з “Білого птаха з чорною ознакою” – кінодебюту актора. Ці очі завжди будуть вабити глядача в кожному фільмі, а їх у фільмографії Ступки – 113, кожен глядач має, мабуть, свою улюблену роль. Для Б. Ступки кожна роль була улюбленою, як дитина, бо в кожній він залишав частку свого серця. Він грав гетьманів, грав простих козаків, історичних персонажів і простих людей, для кожного образу знаходив свою неповторну барву, навіть в епізодичній ролі мав що сказати своєму глядачеві. Недарма його так любили режисери з різних країн. Ступку вважали своїм актором і в Росії, і в Польщі, а він не втомлювався повторювати, що він – український актор. І навіть мав мужність не покинути України, отримуючи неодноразові запрошення на роботу в Москву.
Б. Ступці вдалося здійснити неймовірне: очолити театр ім. І. Франка після смерті світлої пам’яті С. Данченка. Йому вдалося зберегти творчий колектив театру і запросити цікаву творчу молодь. Він мав сміливість запрошувати в театр креативних молодих режисерів і визначних театральних діячів, серед яких був Роберт Стуруа. Ступка намагався, щоб кожна творча особистість мала змогу себе реалізувати, не мав акторського егоїзму, який би зводився до думки лише про себе. До своїх безконечних звань і нагород ставився скептично, як до суєти суєт. Найважливішими для нього були рідні люди. Перш за все – мати. При кожній нагоді він поспішав до неї, у рідний Львів, навіть свій день народження переважно святкував у Львові з мамою, бо народжені вони були в один день – 27 серпня. Він усім у житті завдячував матері Марії, а своїм найбільшим даром вважав дружину Ларису, яка пожертвувала своєю кар’єрою балерини заради його успішної творчої долі. Разом виховали сина Остапа, онука Дмитра, які стали акторами-франківцями. Скільки він ще міг зіграти! Проте, скільки зіграв!

“Наше слово” №33, 12 cерпня 2012 року {moscomment}