На початок у мене стандартне питання, яке напевно кожен журналіст Вам ставить. Чому саме Катинь?
-Насправді не було жодної спеціальної історії. Це було звичайне редакційне завдання. Я працював на телеканалі “Інтер”, де в той час була потужна студія документальних фільмів. Тодішня генеральна продюсер Анна Безлюдна запропонувала нашій команді зробити декілька фільмів, присвячених маловідомим сторінкам історії Другої світової війни. Серед пропозицій, які обговорювалися в нашому творчому колективі, була також катинська історія.
Ми – тобто режисер Богдан Коровченко, сценарист Олексій Бобровников і я, як редактор-ресерчер – почали це робити. Але фільмові весь час не таланило. Ми інтенсивно почали працювати над ним тільки в листопаді 2008 р. Тут трапилася девальвація гривні і наш бюджет поділився навпіл. Врешті ми знайшли гроші (допомогло нам посольство Польщі) і поїхали на дослідження, зйомки й інтерв’ю. Це вже був лютий. Ми привезли неймовірну кількість інтерв’ю з близькими тих, що загинули у Харкові, у Мєдному, в Катині, і почали цей матеріал розбирати. І тут трапляється перша трагедія – загинув Богдан Коровченко, режисер нашого фільму. Нам треба було знайти іншого, який взяв би цю тему, який хотів би це пережити. Бо режисер, звичайно ж, має співпереживати зі своїми героями! Уже було літо 2009-го, ми щойно домовилися з Софією Чемерис, як раптом звільняють генерального продюсера Анну Безлюдну і розформовують студію документальних фільмів. Почалися переговори з новим керівництвом. Це тягнулося до квітня 2010 р. А 10 квітня 2010 р. трапилося те, що трапилося (авіакатастрофа у Смоленську – ред.). Буквально наступного дня ми повернулися до праці над фільмом.

А як виникла книжка?
-Працюючи над фільмом, я накопичив величезний обсяг різноманітних матеріалів. Наприклад, тепер я маю найбільшу в Україні бібліотеку, присвячену Катині. Маю такі видання, яких просто більше в нікого в Україні нема, наприклад, книжка з 1947 р. “Zbrodnia katyńska w świetle dokumentów” з передмовою Владислава Андерса, спогади Чапського, катинські щоденники – тобто всі документи, які були опубліковані з 1947 р. Звичайно, крім того, був зроблений пошук в архівах. Знайшлася в Державному архіві Харківської області унікальна справа – Культурно-просвітницької комісії. Про неї мало хто чув, але з неї почалося розслідування справжньої детективної історії, яка стала однією з сюжетних ліній.
Книжка вийшла, так би мовити, як бічна гілка цих пошуків. Початок роботи над фільмом зривався стільки разів, що я вже просто почав сумніватися, чи він колись вийде. Крім того, я знав, що володію унікальною інформацією й унікальними історіями. Якби я після закінчення фільму поклав усе до шухляди, було б це неймовірно несправедливо. Я зайшов до польського посольства в Києві – тоді аташе з питань культури і науки була Оля Гнатюк – і розповів про ці матеріали. Вона сказала: “ну то пишіть, а ми підтримаємо”.

Як Ви шукали героїв до фільму й до книжки?
-Ми звернулися до польського посольства з проханням допомогти. Також у польському консульстві в Харкові консул Ґжеґож Серочинський сказав, що саме на Поминальний день до Харкова приїжджає польська делеґація, зокрема, Анджей Вайда й Анджей Саріуш-Скомпський – тодішній голова Об’єднання катинських родин. Я написав А. Саріушу-Скомпському, а до А. Вайди я просто підійшов на вулиці, представився, пояснив свою мету і він зразу сказав: “Так, давайте, ми поговоримо”. А. Саріуш-Скомпський підкинув мені контакти до кількох людей, з якими варто було зв’язатися, зокрема, з професором Янушем Ріґером, відомим варшавським славістом і сином автора щоденника Анджея Ріґера. Консул Серочинський дав мені ще координати Януша і Казимери Лаґе. Ці люди – надзвичайні! Вони були готові зробити все, щоб ми тільки приїхали й зустрілися з громадою катинських родин у Лодзі. То було неймовірне переживання для нас, бо коли чуєш розповіді живих людей, для яких реальністю є те, що ми вважаємо історією, це звичайно бере за душу.

Коли Ви досліджували катинську історію, чи знайшли в ній також українські сліди?
-Звичайно, але я не орієнтувався спеціально на те, щоб висвітлити долю етнічних українців у цій трагедії. Ні для кого не є секретом, що у Війську польському 1939 р. воювало 160 тис. українців. У перші дні під час вересневої кампанії загинуло 8 тис. українців – тих, які були громадянами Польщі. Звичайно, в Катині й Харкові загинули люди, які мали українське походження. Але для мене національність не була важливою. Немає значення, чи це були поляки, чи це були українці, чи представники інших національностей. Це були люди, які опинилися між жорнами двох тоталітаризмів. Очевидно, для мене, як для харків’янина, вагомою була саме харківська частина цієї страшної історії, тому великий шматок книжки присвячений долям тих, хто пережив, або не пережив, Старобільськ і Харків. Тисячі разів у своєму житті я проходив повз будинок, де колись знаходився НКВС, і не знав, що там відбулося – поки я не взявся за написання цієї книжки, поки ми не почали працювати над цим фільмом. У Харкові дуже мало знають про цю історію: навіть деякі історики в університеті не знали про що йдеться.

Чи це означає, що українці нічого не знають про Катинь?
-Хоч дивно, мені здається, багато українців про Катинь почули саме у квітні 2010-го – тільки і виключно через трагедію, яка сталася з президентським літаком. Про Катинь в українських підручниках жодних подробиць не писали, бо це не вважалося українською історією. У часи Радянського Союзу в підручниках не було зовсім нічого про Катинь – ця тема не існувала у сфері історичної пам’яті взагалі.
Єпископ на панахиді у Харкові 10 квітня 2010 р. згадував відомий вислів, що “незбагненні шляхи Господні” – мовляв, можливо, ми колись зрозуміємо, чому сталася ця трагедія. Може не дізнаємося ніколи – такі слова прозвучали того дня. І я в той момент подумав, що там загинули люди, які поклали своє життя, щоб історія Катині стала відома у світі. Ідеться про Януша Куртику, Анджея Саріуша-Скомпського, про професор Божену Лоєк і багатьох інших. І так виходить, що те, чого вони не змогли зробити за свого життя – тобто поширити правду про Катинь по всьому світі, вони зробили своєю смертю. Це звучить жорстоко, але через трагедію 2010-го про Катинь почули в Україні, почули також і в Росії, почули у всьому світі. І може це є відповіддю на запитання – для чого ця жертва була потрібною.

А що було найважче для Вас під час праці над фільмом і книжкою? І чому?
Читати археологічні звіти. Там просто йде опис: куди потрапила куля, а куди вона вийшла – і так сотні разів повторюється… Для нас це археологічний звіт, для них – це був той момент, коли людина переходить межу між світами…

У Вашій книжці є опис, як українські селяни плачуть, побачивши полонених польських офіцерів. Ця картина не відповідає стереотипам, якими нас годували, мовляв, українці раділи через поразку Польщі. Звідки у Вас такі повідомлення?
-Я досить уважно читав спогади Чапського, Свяневича й Млинарського. Вони самі були здивовані таким ставленням. Дійсно, є певні стереотипи щодо взаємин між українцями і поляками. Це, у певному сенсі, вада польської колективної пам’яті. Коли питаєш про польсько-українські відносини, то найчастіше чуєш про конфлікт у 1943-44 рр. – і він собою все перекриває. Цей конфлікт був суцільним жахіттям! Але це не означає, що для всіх українців цей конфлікт був конфліктом між двома народами. Для людини, яка виросла на сході України, – польсько-українська історія виглядає зовсім інакше. У Східній Україні дуже мало знають про українсько-польські суперечки міжвоєнних часів, про Волинську трагедію, про Галичину тих часів. І конфлікт, який поляки сприймають як польсько-український, як конфлікт між двома народами, на сході України сприймається як виключно реґіональний. Протиріччя, які існували в Галичині і на Волині перед Другою світовою війною і під час неї, абсолютно не впливають на ставлення до поляків на Київщині, на Чернігівщині, на Харківщині. Тим більше 1940 року! А ставлення до полоненого було милосердним. Більше того, українське населення, наприклад, Києва, пам’ятало 1920 р. і трактувало Польщу Пілсудського як можливого визволителя від більшовицького ярма. І коли київські жінки бачили, як прекрасне Військо польське іде дорогою в брудних шинелях – звичайно, вони починали плакати – бо це означало крах їхніх надій.

Як Ваш фільм “Катинь: листи з раю” і Вашу книжку “Година папуги” сприйняли в Україні?
-Я сподівався, що фільм отримає дещо більший резонанс, але його поставили в ефірі телеканалу “Інтер” на 24:00 годину. В цьому сенсі, це була поразка. А щодо книжки, говорити ще рано, бо перше видання вийшло невеличким накладом. Щойно вийшло друге. Це історичний репортаж, тобто такий жанр, який не дуже інтенсивно експлуатується в Україні. Успіх книжки побачимо тільки після дослідження результатів року. Рецензії були дуже прихильні.

Чи є плани, щоб Ваш фільм показати на якомусь польському телеканалі?
-Мені важко сказати. Спеціальні переговори не велися, крім того, всі права на фільм належать телекомпанії “Інтер” і якщо з’явиться зацікавлення з польського боку, то треба буде до неї звертатися. Знаю, що польський Інститут національної пам’яті під час традиційних днів пам’яті Катинської трагедії має намір цей фільм показувати.
Якщо йдеться про книжку, знаю, що для Інституту книжки дуже прихильну рецензію написав президент польського ПЕН-клубу Адам Поморський. Знаю, що свою рецензію готує публіцист “Газети виборчої” Марцин Войцеховський. Уже вийшла рецензія в часописі “Нова Східна Європа”. Тобто є зацікавлення книжкою. Сподіваюся, що згодом з’явиться польський переклад.

“Наше слово” №49, 4 грудня 2011 року {moscomment}