Григорій Сподарик ■ ПУБЛІЦИСТИКА ■ №47, 2013-11-24
Серед тих, хто намагався допомогти голодуючій Україні, були українці за межами радянської України, серед них і з Польщі. Про їхню активність засвідчують документи, які Ян-Яцек Бруський опублікував у виданій 2008 р. праці «Голодомор 1932-1933. Великий голод в Україні у документах польської дипломатії та розвідки». З іншого боку, вони доводять, що влада ІІ Речі Посполитої володіла повною інформацією щодо подій в Україні. Однак їй залежало на збереженні якнайкращих відносин з більшовиками, тому в основному саме цим керувалася при оцінці Голодомору й у ставленні до нього (подібно, як і інші європейські держави та США).
Викладені в книзі документи показують, що з польського боку відразу появилася критична оцінка такого меркантильного підходу. Так, у звіті від 9 грудня 1933 р. представник польської розвідки Н. Налевайко написав своєму зверхникові: «З нашого боку зроблено основну тактичну помилку, яка полягала в тому, що ми дозволили іґнорувати всю інформацію та факти, які надходили з України (…). На мою думку, не можна було цілуватися в Москві, допоки відносини на всіх напрямках не набули рівня внормованості».
Представлені документи показують, що керівник Генерального консульства РП у Харкові Ян Каршо-Седлевський систематично інформував Варшаву про стан справ в Україні. Саме він в офіційних матеріалах писав про вимерлі, знищені голодом села, залишених дітей чи випадки торгівлі людським м‘ясом на базарах. Подібні зауваження також висловлював у своєму звіті польський консул у Києві, однак реалістичне віддзеркалення дійсності центральна польська дипломатична установа в Москві не завжди брала до уваги. «Головну помилку звіту становить узагальнення інформацій щодо голоду, нужди, переслідування людей, боротьби з українством. Людина, яка точно не розбирається в реаліях СРСР, прочитавши цей звіт, може зробити помилкові висновки щодо ситуації в Україні», – так наприкінці січня 1934 р. писав радник посольства в Москві Генрик Соколовський, критикуючи тих дипломатів, які, на його думку, «перебували у гіпнозі від інтересантів консульств, які зверталися про допомогу».
Як свідчать зібрані Бруським документи, не менш алергійними були реакції на ініціативи української діаспори на етнічних українських землях на території Польщі щодо допомоги голодуючим співвітчизникам. Представники цієї діаспори в очах радянської пропаґанди були націоналістами, які продалися Гітлеру. Польська сторона побоювалась, що підтримуючи такі акції допомоги надто активно, може отримати від Москви подібний ярлик.
Матеріал про організовану українською діаспорою акцію допомоги опрацював у лютому 1934 р. д-р Левко Чикаленко – український громадсько-політичний діяч та археолог, який з 1920 р. перебував у еміґрації в Польщі, Празі, Франції та Німеччині. Він також очолив створений у Варшаві 1934 р. Еміґраційний український комітет допомоги голодуючим в Україні. Структура діяла при Українському центральному комітеті, який гуртував петлюрівських еміґрантів у Польщі. Л. Чикаленко у звіті, який отримала польська розвідка, спочатку відзначав, що попередній голод з 1921 р., який також приніс мільйонні людські втрати, був стихією, «незалежною від людської волі». «Голод сьогоднішньої доби є результатом свідомої соціально-національної політики комуністичної московської партії в Україні і відповіддю на неї (політику – ред.) широких мас українського населення. (…) При допомозі брутальної сили у сільських місцевостях забрано все, що планувалось забрати, не враховуючи наслідків цих кроків для населення України», – писав Л. Чикаленко. Водночас він відзначав, що українська діаспора володіла вичерпною інформацією щодо страхіття, яке відбувалося в Україні. Результатом цього було, наприклад, те, що тодішній український щоденник «Діло», який виходив у Львові, надрукував протест Українського еміґраційного товариства проти московської політики щодо України та закликав надавати допомогу голодуючим.
Подібні акції влаштовувало також Українське національно-демократичне об’єднання (українська політична партія, що діяла в міжвоєнній Польщі), проводячи їх на території Польщі, Угорщини та Чехословаччини. Дещо пізніше з’явилося пастирське послання митрополита Андрея Шептицького до всіх вірян, в якому ієрарх закликав українську громаду поза межами СРСР нести жертовну допомогу побратимам у радянській Україні. Комітети, на кшталт очолюваного Л. Чикаленком, виникли в Болгарії, Румунії та Франції.
З огляду на те, що Москва не признавалася до існування голоду, процес надання допомоги значно ускладнювався. Тому всі комітети вирішили діяти за розробленим планом. Так, в міру можливостей вони будували базу – в основному з листів з України, у яких була інформація щодо голоду. Проводили також опитування серед очевидців: біженців та іноземців, які поверталися з України. Вирішили надавати матеріальну допомогу у вигляді висилання харчів чи одягу у виняткових ситуаціях.
Пріоритетом визначили збір коштів, на які мала бути розгорнута на міжнародному рівні широка інформаційна кампанія щодо Голодомору в Україні і ролі радянської політики, яка призвела до цього горя. Саме з такою метою представники українських політичних партій в Польщі та Угорщині здійснили ряд подорожей Європою. У Женеві їм вдалося зацікавити проблемою Організацію об’єднаних націй. В результаті, на секретному засіданні Міжнародному комітетові Червоного Хреста (МКЧХ) доручили звернутися до СРСР з проханням уможливити надання допомоги голодуючим. Акція не завершилась успіхом, оскільки МКЧХ міг почати діяти лише на запрошення радянського Червоного Хреста, який заперечував існування голоду в СРСР.
Проте інформаційна кампанія принесла також і позитивні результати – мас-медіа у Франції, Бельгії, Швейцарії та США почали говорити про горе українського народу. Широкий відгомін мало також звернення митрополита А. Шептицького. Римо-католицький кардинал Інніцер організував у Відні комітет допомоги голодуючим, до складу якого увійшли представники різних конфесій та національних організацій. З ініціативи кардинала в кінці 1933 р. у Відні відбулася міжнародна конференція, темою якої стала підтримка голодуючих.
У конференції взяли участь українські, деякі російські, усі німецькі та австрійсько-угорські допомогові комітети. Крім цього, присутні були також представники благодійних організацій з Англії, Швейцарії тощо. Конференція прийняла постанову, в якій, як пише Л. Чикаленко, «звернулись до сумління цілого світу із закликом допомогти голодним в Україні, Північному Кавказі та Волжанському краю». Конференція визнала також, що акція допомоги має бути такою ж широкою, як у випадку голоду 1921 р., і разом з тим проблемою необхідно зацікавити США та Канаду.
Учасники конференції були переконані, що США своїм голосом можуть спонукати Москву зняти блокаду на надання допомоги, а Канада може «наповнити її змістом», з огляду на величезні запаси збіжжя. Л. Чикаленко водночас відзначав, що у Відні з великим пригнобленням прийняли звістки про те, що Польща й Німеччина, з огляду на політичне бажання зберегти добрі відносини з «совєтами», перешкоджають у пропаґуванні допомоги для голодуючих. Також учасники конференції вирішили обмінюватися матеріалами щодо розмаху трагедії в Україні і робити кроки щодо розповсюдження цих фактів у мас-медіа окремих країн.
Слід також відзначити, що ще до зустрічі у Відні українські комітети допомоги з різних держав вирішили розробити книгу про Голодомор та його причини і перекласти її на кілька європейських мов. Комітет у Варшаві подібне рішення прийняв ще в перші дні свого існування, проте проекту не виконано з огляду на «брак відповідної політичної кон’юнктури». Л. Чикаленко у своєму звіті також відзначав, що комітетові не вдалося залучити до співпраці більше польських громадян, як це зробили подібні структури в Болгарії, Англії, Чехословаччині та Франції.
На думку автора, така дійсність, напевно, була результатом політичної кон’юнктури, яка до моменту виготовлення рапорту не дозволяла публікувати в жодному польському виданні інформації про Голодомор. Він говорить, що в одній із редакцій довелося навіть почути, що голод – це казка, придумана в Берліні, і що польське суспільство має зовсім іншу думку щодо цього. «Ведемо пропаганду серед еміграції у Польщі про встановлення одного дня у місяці, коли люди будуть роздумувати про Україну та добровільно дотримуватись посту, а заощаджені таким чином кошти передаватимуть світовим організаціям, які організовують допомогу нашій батьківщині», – такими словами завершив свій звіт д-р Л. Чикаленко. ■
