«Навіщо жити в гетто, коли німці не примушують?»

Катерина Семчук ■ ІНТЕРВ’Ю ■ №24, 2018-06-17

Розмова з Богданом Батрухом, відомим українським кінопродюсером, кінодистриб’ютором, засновником мережі кінотеатрів «Кінопалац» (9 кінотеатрів у найбільшних містах України) і меценатом. Власник кінодистриб’юторської компанії «B&H Film Distribution» відкрито говорить про українську громаду в Польщі, своє ставлення до неї, заглиблюється у спогади та не оминає критичними увагами і порадами Об’єднання українців у Польщі.

Богдан Батрух походить з Білого Бору (народився у відомій в середовищі українців родині). Живе у Києві, Варшаві й Женеві. Його тестем був покійний українсько-канадсько-швейцарський економіст Богдан Гаврилишин. Б. Батрух заінвестував кілька мільйонів у яхтову пристань на озері в Білому Борі.

Ви ще читаєте «Наше слово»?

Щойно трішки читав.

Але вже не передплачуєте газету?

Я не бачу сенсу передплачувати, возити папір через
кордон, адже все є онлайн.

Врешті й «Наше слово» зробить з вами інтерв’ю.

Є такий вислів: «Ніхто не буде пророком у власному селі» (мається на увазі прислів’я: «Немає пророка у своїй Вітчизні»). А з кого б він мав вирости, якщо ви його знаєте від маленького? Знаєте, діти колись бігали в довгих сорочках, бо не було підштаників чи інших речей. Мій професор в академії казав, що «життя є коротке і часом брудне, як сорочка тої маленької дитини». (Сміється) Хіба можна стати відомим у середовищі, яке пам’ятає тебе таким?

Тобто Ви думаєте, що ніхто в українському середовищі не дивиться на вас як на проґресивного кінодистриб’ютора, який досяг свого успіху, а просто на свого Богдана Батруха з Білого Бору?

З мого покоління – стовідсотково.

Ваше постійне місце проживання зараз у Білому Борі, так? Бо оскільки я знаю, Ви проводите життя між трьома країнами: Польщею, Україною та Швейцарією.

Сімдесят відсотків свого часу я проводжу в Києві, багато подорожую та буваю у Швейцарії. А до Білого Бору приїжджаю, бо це коріння, а коріння – це ті соки, які дерево поглинає з дитинства. Ми завжди прив’язані до одного місця, бо воно особливе.

Скажіть, як Ви себе ідентифікуєте? Ким ви себе назвете: українцем, українцем з Польщі чи людиною світу?

Це залежить. Якщо мова йде про мій емоційний стан, чи, я б сказав, на перетині емоційно-культурно-релігійного станів, то я, безперечно, належу порівну до візантійської та української культур. Можливо, навіть більше до візантійської, бо не Україна створила східну Церкву, вона прийняла її. Якщо мова йде про мої політичні погляди, то я почуваю себе у великій мірі європейцем.

Чи Ви почуваєте себе більш комфортно в Києві, ніж в Білому Борі?

Ну, не більше. Я б сказав, що так само. Тільки я не знаю, чи те, що я бачу в Білому Борі, там дійсно є, бо я бачу його очима тої дитини, яка там жила. І мені не цікаво скидати ті окуляри.

Як Ви переїхали до Києва і загалом почали тут свою кар’єру?

У 84-му році я одружився з Тіною Гаврилишин. Вона зі Швейцарії, але має українське походження. Тіна приїхала на рік до Польщі, коли я закінчував театральну академію і після завершення ми виїхали до Канади. Моя дружина навчалася у Монреалі на юридичному факультеті в Університеті Макгілла. До Швейцарії я потрапив тоді, коли в Східній Європі все вже починало «сипатися». Саме в той час Джордж Сорос (американський фінансист угорськоєврейського походження, меценат, засновник Фонду відкритого суспільства – ред.) шукав людей, які могли б допомогти йому заснувати та керувати фондом Кара Поппера в Східній Європі. Я опинився у правильному місці у відповідній час.

А яким чином з театральної академії Ви потрапили в організацію Сороса?

В Канаді я працював лише у галузі кіно, були такі великі проекти як, наприклад, для Metro Goldwyn Mayer. Вже у Швейцарії, яка є не надто «кіношною» країною, з’явилася ідеальна нагода їздити до Польщі і до України, і розбиратися в ситуації на місці.

У 1995 році Ви починаєте працювати в Україні як дистриб’ютор в кіноіндустрії і тоді ж заснували свою компанію «B&H Film Distribution»?

Я працював у цьому фонді з кінця 1989 року до 1994. Праця полягала на тому, щоб у перехідний час допомогти країнам, в тому числі і Україні, познайомити еліту держави з демократичною Європою. А також з культурними надбаннями. Ми, наприклад, два рази в прайм-тайм показували на українському телебаченні фільм «Жнива розпачу» про український Голодомор. Це був грудень 1991-го, напередодні референдуму про незалежність.

Ми також хотіли показати фільм «Тарас Бульба» з Юлем Бріннером у кінотеатрах, але не змогли, тому що в Україні на кіноіндустрію було накладено ембарґо. В Україні та Росії у той час не було законодавства, яке б реґулювало інтелектуальну власність. Тому ми у фонді почали працювати над створенням такого закону. Коли його було врешті прийнято, мені запропонували працю в дистрибуції фільмів, і, оскільки, в Україні в галузі прокату фільмів була пустка, тому це було ще більш цікаво.

Чи це означає, що Ви вибрали український ринок або ж Україну, не з сентименту до Вашого коріння, а саме з професійної цікавості?

Ну, якийсь сентимент був, це почуття часто пов’язане з мовою і культурою. Я міг би працювати в різних країнах, але знаючи мову, мав сентимент до України. Зрештою, в Польщі ми жили в дуже українському середовищі, якщо не сказати, в більш українському, ніж українці в Україні. Бачите, все, що розвивається в ізоляції, завжди має певну специфіку. І хоча вона часто має мало спільного з реальністю, там народжуються власні культурні коди, мрії і міфи.

А які саме міфи чи мрії? Що саме Ви маєте на увазі? Міфи про Україну?

Коли ви живете в такому середовищі, то чому ви ізольовані? Тому, що вас ізолюють. Не тому, що ви не хочете вийти в світ, а тому, що вас ізолюють від зовнішнього світу. І тут потрібна емансипація, треба вийти назовні з якоюсь інтелектуальною чи культурною пропозицією, яка зацікавила людей, і це дозволило б спільноті відкритися. Це складні процеси. Я знаю, що багато людей з того середовища, про яке ми з вами говоримо, не пройшло цей надважливий етап. Гадаю, в моєму випадку поворотними конструктивними змінами стало рішення їхати до Канади і сприйняти ту реальність як свою, ну і те, що моя дружина була вихована в цілком інакшій культурі.

Ви хочете сказати, що змогли тверезо поглянути на те середовище, де Ви виросли і були виховані?

Подивитися на себе збоку, побачити свої плюси і мінуси. Головна проблема таких людей як я в тому, що їм складно подивитися самим на себе. І вони не мають об’єктивного бачення самих себе.

А чи можете Ви трошки розповісти про ваше життя у Білому Борі і в ті часи, коли спільнота була така міцна і згуртована, і «Наше слово» передплачувало багато людей?

Я можу навести приклад, не знаю чи він вам щось скаже, але багатьом у Польщі так. За комуністичної Польщі польська католицька Церква була дуже проґресивна і дуже популярна загалом в середовищі, і всі її дуже підтримували. Тому, що вона була поза законом, держава її не сприймала. Коли католицькій Церкві, зрештою, дали свободу, виявилося, що їй треба вийти з якимось позитивним меседжем до суспільства. І це набагато складніші речі.

Очевидно, коли людей тримають в таборі (не хочу сказати в концтаборі), то вони змушені до того, щоб жити у своєму середовищі і плекати якісь там відносини і будувати якісь емоції між собою і так далі. Коли ж цей табір розкривається, то всі можуть йти будь-куди. I надзвичайно складно побудувати позитивну програму, яка б могла б дати напрямок не лише їхньому поколінню, а й молодому поколінню, не маючи тих речей, які примушують бути разом.

Чи це значить, що Ви вважаєте, що українську спільноту у Польщі тепер нічого не об’єднує, якийсь зовнішній чинник? Чи на Вашу думку її закритість та герметичність це і є її мінус?

Бачите, наприклад (може жорстокий, але правдивий), ваш тижневик і Об’єднання українців у Польщі фінансуються Міністерством внутрішніх справ і адміністрації Польщі. В час, коли Польща була комуністична, не було іншого вибору, бо кожна форма фінансування поза урядовою, була б розглянута як виступ проти Польської держави. Тепер середовище може фінансувати і підтримувати себе на тисячу різних способів. Але коли ви фінансуєтеся Міністерством внутрішніх справ і адміністрації Польщі і пишете статті, в яких виступаєте проти польської політики, то як ви можете з однієї сторони брати, а з другої сторони кусати руку, яка вам дає?

Коли ми у 90-х роках закладали спілку студентів, то нашим першим постулатом було те, що ми повинні бути фінансовані Міністерством культури Польщі. Якийсь час, і досить довго, «Наше слово» та ОУП були фінансовані Міністерством культури. І тепер знову можна боротися за те, щоб не Міністерство внутрішніх справ і адміністрації, а Міністерство культури давало гроші. Це інша структура, інакша традиція, і це інші речі.

Це власне не моя справа, я це тільки так згадав, щоб показати, що речі, які були з незапам’ятних часів і продовжують відбуватися, з боку не виглядають «такими, як повинно бути». Я собі, наприклад, не уявляю, як можна чесно з одної сторони брати гроші від Міністерства внутрішніх справ і адміністрації, а з другої сторони чесно виступати проти політики уряду.

Але ж на цьому полягає демократія та свобода слова.

Почекайте, почекайте. Свобода слова – це інша справа. МВСіА пропагує внутрішню польську політику, воно має свої цілі, які записані в його статуті. Міністерство культури має інші цілі, ну, я не можу погодитися з цим.

Наприклад, українська церква у Польщі є незалежна і може існувати, і існує, часом краще, а часом гірше.

Це може жорстоко і не чесно, бо не моя справа і не мені давати…

Чому? Цілком Ваша, якщо Ви походите з цієї спільноти.

Добре, я скажу, що у 80-х роках минулого століття я мав такі самі погляди і виступав так само, як і решта членів спільноти. В кожному разі, існує небезпека, що навіть, якщо ми приймемо, що така форма існування політичного об’єднання, як ОУП, є ідеальною… Коли у вас є дитина, яка знає, що постійно може від вас чи від родичів брати гроші, то вона ніколи не буде самостійною, бо для чого їй це? Вона буде собі жити таким життям… Це є формою утримування в залежності. Це як отрута, з одної сторони, бо з другої, – вони могли б бути незалежними. А що означає бути незалежними? Тоді вони були б змушені звернутися лицем до тих, хто в Україні, і представляти (так як євреї в Америці) інтереси України в Польщі, а не інтереси української спільноти в Польщі до України. Бачите, це ще один доказ, що у власному селі не можна бути пророком.

Мені здається, що меншина може вижити тільки закриваючись навколо своєї культури. Звісно, збереження меншинної культури відбувається ціною прогресу: часто разом з традиціями законсервовуються також застарілі звичаї, які пов’язані з дискримінацією чи нерівністю ітд. Скажімо, так як спільнота індіанців в Америці, де становище жінок залишається поганим, тому що така їхня традиція. Але ж таким чином їхня корінна спільнота ще існує.

Я вважаю, що це дуже небезпечні речі, бо до чого вони можуть привести? Коли немає іншого виходу, то така закритість має певний позитив. Відносини, які були, наприклад, між євреями варшавського гетто, це одне. Але жити в гетто, коли німці до цього не примушують, це інша справа.

Чи Ви порівнюєте українську спільноту в Польщі до гетто?

Я порівнюю різні спільноти. Це трохи так як у церкві. Коли ви будуєте свою громаду, ви можете йти до віруючих і казати їм: «якщо ви не слухатимете мене, то підете до пекла і там будете мучитися вічність, не тільки протягом життя», і ходити й залякувати людей. Або ж можете показати добрий приклад чогось позитивного, щоб люди захотіли наслідувати вас. Очевидно, що це складніше, але тоді це відбувається на добровільній основі.

Розумію, але зараз важко робити привабливою українську культуру в Польщі, особливо при націоналістичних настроях та при даному уряді. Вже не беручи до уваги антиукраїнські процеси, які почали розвиватися у цій країні.

Я не думаю, що польська еліта є настільки контрольована урядом, як це було за комуністичних часів. Бо тоді, навіть якщо там була якась незалежна еліта, то вона не мала жодного впливу. Я б сказав, що тепер польська еліта є більш різна і серед них є сильні, відкриті і творчі люди, і думаю, що вони можуть бути великою допомогою, щоб разом з ними працювати над цими питаннями. І таких груп, одиниць та асоціацій я там бачу дуже багато. І я б сказав, що це наші товариші по дорозі. Не треба намагатися двічі увійти в ту саму ріку. І тішитися, що нас б’ють і повертатися у 80-ті роки ХХ століття, бо це вже минувшина.

Ви критикуєте українську спільноту в Польщі, але я бачу, що все одно її любите.

Звісно, що так. Я її не критикую, це по-перше. Я їй даю поради. (Усміхається) Я наче підказую їм як краще жити. (Сміється) Не те, щоб вони мене питали чи це їм було потрібно. (Сміється) Але я їх не критикую, бо який в цьому сенс?

Білий Бір для мене важливий, бо якщо я маю якусь вартість, то отримати її я мав саме там. Якщо я її не маю, то значить, що і там її немає. Чи та вартість там дійсно є? Ну, час покаже. Часто треба допомогти рослині, щоб вона виросла.

Коли я там жив, то та спільнота мала якусь вартість. А зараз я не знаю, бо я там не живу. Варто було б нав’язати з тою теперішньою спільнотою зв’язок, подивитися.

Чи Ви особисто відчуваєте, що на Вас якимось чином вплинула Акція «Вісла»?

Звісно, що так. Знаєте, вирвати всю родину з корінням з одного місця і кинути в інше – це надзвичайно драматичне пережиття. Причому, невідомо чи те, що було вирвано, прийметься на новому місці. І ці драматичні пережиття передаються з покоління в покоління. Буває так, що на новому місці ті складнощі вимагають напруження, через яке може вийти щось позитивне. Це не виняток у світовому масштабі, такі речі відбуваються і зараз.

Як воно було жити у спільноті цілого покоління людей, які були травматизовані Акцією «Вісла»?

Ну, так як євреям у Варшавському гетто. Але, напевно, спільне пережиття певної трагедії породжує якісь специфічні відчуття, особливий досвід групи.

По-перше, ті, які там жили, мали той самий досвід, але вони не були з того самого міста чи села. З одної сторони вони були різні, а з другої сторони в чомусь там подібні. По-друге, я можу це порівняти до того, коли в театральній академії нам часто показували відомих аванґардних режисерів, які брали групу акторів, створювали для них спеціальне середовище, щоб вони могли витворити якусь нову етику чи міфологію, моральність тощо. Я думаю, що це відбулося і з переселеними українцями.

Я думаю (мені складно сказати про інших), для мене це був дуже позитивний досвід. Я бачу внутрішні позитивні сторони переселення.

А в чому саме?

Це можна порівняти з ситуацією, коли мама має дитину з інвалідністю. Вона може з нею перебувати більше часу, бо треба їй допомагати тощо. Між ними утворюється такий емоційний зв’язок, який при нормальних обставинах не існує, і складно про це розказати. Тобто в таких середовищах між такими різними людьми з подібним пережиттям витворюється специфічна атмосфера.

І це те, що Ви любили в цій громаді?

Я в тій громаді почувався безпечно. Хоча знав, що є зовнішній світ. Можливо, хтось не мав такого відчуття. Не знаю, можливо, це вплив родини чи щось інше…

Ну, але я там почував себе безпечно і комфортно. Але це так, як в дитинстві: коли дитина обіймає руками
свою маму, то вона миттєво почуває себе безпечно. Це не означає, що сама мама з цією дитиною захищена.
Але сам факт, що вона може обіймати її руками викликає у дитини почуття безпеки.

То як Вам було раптом вийти з цієї спільноти? Це був якийсь такий критичний момент, який на Вас дуже сильно вплинув?

Коли я пішов до середньої школи, то увійшов у цілком польське середовище. Пам’ятаю, що треба було відповісти на кілька питань при вступі до війська. І одним з питань було про національність. Ну то я написав «українська національність», нічого іншого й до голови не прийшло, щоб написати. І так віддав. Щойно пізніше я довідався, що коли жіночка, яка збирала ті анкети (ще зараз пам’ятаю, що її звали Ірена Гауде), побачила це, то так перелякалася, що змінила мені національність на польську. Я ніколи не приховував, що я українець, і ніколи не отримав неґативної реакції.

Тобто вихід з безпечної української спільноти у цілком польське середовище не був для Вас болісним
процесом?

Для мене особисто не був. Я мав старших братів та кузенів, і мені завжди здавалося, що раптом щось трапиться, то вони захистять мене, мов ангели-охоронці. Але чи це правда, чи ні, не знаю.

Поділитися:

Категорії : Розмова

Схожі статті

Андрій Любка: «Під час писання „Твій погляд, Чіо-Чіо-Сан” я ходив на прийом до психотерапевта»

Ольга Ткаченко ■ КУЛЬТУРА ■ Днями у Варшаві Андрій Любка представив свою останню книгу – роман «Твій погляд, Чіо-Чіо-Сан». Презентація відбулася в Українському домі....

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*