Навіщо я порушив закон про ІНП і що з цим буде далі.

Я порушив новий закон про Інститут національної пам’яті, який щойно набрав чинності. Перед Варшавською окружною прокуратурою я прочитав заяву, що польський народ, спільно з ІІІ Рейхом, відповідальний за
Голокост у кількох місцевостях окупованої Польщі, – після чого заніс на себе донос. Разом зі мною це зробили чотири десятки польських громадян, у тому числі учасниця «круглого столу» Ґражина Станішевська. Громаді не варто повторювати мого вчинку. Та оскільки я це зробив, хочу пояснити, чому так повівся.

Ігор Ісвєв
Ігор Ісаєв, головний редактор порталу PROstir.pl

Я розумію, що подібний крок викличе або вже викликав реакцію нашої громади. Різного характеру. Знайдеться, зокрема, частина українців у Польщі, які скажуть, що я, як член Об’єднання українців у Польщі, не повинен наражати організацію і її людей на неприємності.

Тому дозвольте в цьому тексті обґрунтувати свій учинок і залишити його на розсуд громади. Що ж мене спонукало це зробити?

По-перше, закон про ІНП і перший позов проти арґентинської газети показав, що його жертвами стануть передусім журналісти і ЗМІ, адже історики номінально виключені з його дії. Не мушу, певно, пояснювати, що в Польщі є середовища, котрі охоче атакували б українські ЗМІ, зокрема в Польщі, частиною яких є я. Наочно підтвердила це історія з інтерпеляцією №8606 депутатів «Кукіз’15» Т. Жимковського, Б. Юзвяка, В. Бакуна, у якій чорним по білому звучить питання: «Чи українськомовний тижневик „Наше слово”, котрий в історичному матеріалі […] поширює брехню і ворожу польській державі пропаґанду, 2017 р. отримуватиме
дотацію від польської держави?». Новий закон про ІНП дає можливість перетворити це депутатське запитання в конкретний позов.

Друга річ, яка змусила мене вийти на вулицю, – величезна хвиля антиукраїнства та антисемітизму, котрий викликав цей закон. Хто не вірить – нехай просто зайде на мій профіль у мережі Фейсбук. Під записом мого «доносу» – зараз сотні, а то й тисячі коментарів від «доброзичливців», що зводяться до одного: ну коли вже цих українців з Польщі поженуть? Якщо ви вважаєте, що це стосується тільки моєї особи і написане тільки тому, що я свідомо порушив закон, розколихавши глибокі почуття польського народу, – ви глибоко помиляєтеся. Антиукраїнізм визрів у Польщі задовго до того, як я з’явився на світ, він проявляється незалежно від факту, чи Ігор Ісаєв щось публічно зробить, чи ні. Я вирішив поставити опір, бо переконаний: в інакшому випадку маховик ненависті просто поглине нас. Я про це писав у позаминулому номері, коли описував, що відбулося з білорусами на Підляшші, як до них приїхали польські націоналісти. Вони, за винятком кількох людей, просто поховалися по домах. За багато років до цього частина з них
мовчки переписалася з українців у білоруси, бо інші так наказали. Чи це не та сама модель, котра і нам погрожує? Хто ґарантує, що через кілька років і нас не змусять поховатися по будинках – спочатку в Перемишлі, потім на заході країни, а потім у Варшаві? Чи є впевненість, що в нас не заберуть більше, більше й більше, якщо не будуть поставлені певні межі?

Третій фактор – це відверте плювання в обличчя українцям у Польщі з боку влади польської держави. Адже день, коли набирає чинності закон про ІНП, це день початку трагедії Павлокоми, нашої Голгофи. Кілька днів пізніше – день сагринської різанини. Відповідальність за трагедію лежить на представниках польського народу. Чи сьогодні цю відповідальність не поділяє й польська держава – тому, що «заминає» слідства
з цих злочинів; тому, що лицемірно бачить більше за кордоном на Бузі, ніж під власним носом? Чи теж польська 40-мільйонна держава не сприяє певним чином продовженню злочинів у Павлокомі й Сагрині, бо нині з висоти своєї влади «б’є нашу 40-тисячну меншину», серед якої – нащадки й родичі жертв? Це навіть не поджентльменськи. По-моєму, це така сама бравурність, як тоді, коли «проклятий» вояка зі зброєю знущається з невинної жінки з дитиною. Тому я вийшов, щоб показати: я – малий, невідомий, слабкий хлопець з України не боюся протистояти твоїй маніпуляції, шановна владо, більше того, роблю це бундючно перед твоїм носом.

Порушуючи закон, я свідомо не торкався його української частини, щоб не бути стороннім. Ви можете не погодитися з цими постулатами, проте я не від сьогодні обрав дорогу мирного громадянського опору. Цей вибір я зробив у далекому листопаді 2004 р., будучи старостою групи студентів ІІ курсу філологічного факультету Запорізького університету. Тоді я намовив вийти однокурсників на Майдан. Тоді людям ззовні важко було повірити, що в Запоріжжі живуть проукраїнські люди і тим більше, що вони – більшість серед
студентів. Хибне враження складалося тому, що ніхто про це не говорив. Тоді потрібний був хтось, хто встане і голосно це скаже.

Від того моменту я кілька разів у житті відчував: ось це не просто межа, це стіна, за яку не можна переходити. Сьогодні, як мені здається, цю стіну пересувають, зокрема і в мою сторону, – як українця, що мешкає в Польщі, як журналіста, як громадянина. Чи я зробив правильно, – вам, шановний читачу й шановна читачко, вирішувати. ■

Поділитися:

Схожі статті

Коментарі

  1. СЛАВА УКРАЇНІ!
    Підтримуємо!
    Готові здійснювати організовані, системні дії на захист Українців.
    Українці усіх країн єднаймося!

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*