Навчання української мови в Польщі

Марко СирникПУБЛІЦИСТИКА№48, 2013-12-01

Багато хто з нас під час різних дискусій стверджує, що освіта, – піклування про неї, її розвиток, – має бути одним з найголовніших завдань українських громадських організацій. Бо від виховання молодого покоління залежить наше майбутнє. Добре, що ми усвідомлюємо це.

Початок навчального року в школі у Бартошицях. Фото Мирослава Дрозда
Початок навчального року в школі у Бартошицях. Фото Мирослава Дрозда

Допомога вчителям
За декілька останніх років ми зуміли багато що зробити. Наприклад, відступити трохи від реалізації суто культурної програми заради збільшення просвітницьких заходів. Нагадаю лише: проведено три науково­практичні конференції у Щецині, три – в Перемишлі, одну – в Ґурові-Ілавецькому. Організатором у Щецині виступив місцевий відділ ОУП, а в Перемишлі та Ґурові-Ілавецькому – консультанти української мови. Отже ми на практиці створюємо концепцію праці з учителями і для вчителів. А завтра це принесе свої плоди: можливо, три-чотири реґіональні зустрічі вчителів у навчальному році та, безумовно, традиційний Конґрес української освіти в Польщі. Якщо додати й менші реґіональні зустрічі, організовані консультантами для вчителів, календар освітянських заходів буде повним. Постає запитання: а що з тими вчителями, які позбавлені методичної допомоги (Варшава, Познань, Вроцлав, Зелена Гора, Краків, Люблин, Білосток)? Є ще багато праці. Пригадую той нелегкий шлях, який довелося пройти, щоб набрати штати методистів у Ґданську і Перемишлі. Однак сьогодні іншої дороги, здається, немає.

Школи та рівень
Тепер (2013/2014 р.) у Польщі працюють початкові школи з українською мовою навчання в Бартошицях і Білому Борі, а також одна двомовна в Перемишлі; є три гімназії з українською мовою навчання (Бартошиці, Ґурово, Білий Бір) і дві двомовні – у Лігниці та Перемишлі; два ліцеї з українською мовою навчання – в Ґурові, Білому Борі та два двомовні – в Лігниці і Перемишлі. Українські класи 2011/2012 навчального року відкрито в Більську-Підляському. Отже нині в нас є 14 шкільних установ. Тому ситуація виглядає вже ніби краще. Але все ж таки, порівнюючи з кількістю міжшкільних груп навчання, кількість шкіл становить лише 7,1%. Це означає, що найбільш ефективну форму навчання мови, тобто в окремій школі, забезпечують усього 7% закладів. Ці школи тримають добрий рівень навчання, про що свідчать результати різних екзаменів. Та справа навіть не в рівні шкіл. Мала кількість учнів у цих установах, реформа програмних основ (і кількості годин навчання окремих предметів) є причиною до того, що неможливо організувати спеціалізовані класи (відділи). Це, у свою чергу, є одним з вирішальних елементів, коли постає питання: йти до української школи чи ні? А невелика кількість учнів у спеціалізованих класах не дозволяє створювати нових. Унаслідок цього виникають фінансові ускладнення, адже школи отримують гроші за кількістю учнів. І таким чином приходимо в тупик…

Міжшкільні групи навчання (пункти)
Міжшкільні групи навчання (пункти) існують в 155-ти школах Польщі і становлять 91,72% всіх закладів, у яких наші діти вивчають рідну мову (школи – 7,1%, класи при польських школах – 1,18%). Школи і пункти працюють в 11-ти польських воєвідствах: Західнопоморському, Поморському, Вармінсько-Мазурському, Підляському, Люблинському, Підкарпатському, Малопольському, Нижньо-Силезькому, Любуському, Великопольському, Мазовецькому. Хоч більшість українських школярів (майже 80%) рідну мову вивчає в пунктах навчання, ми не дбаємо належним чином про учнів та вчителів. А шкода, бо добрий пункт – це плюс і для найближчої української школи, оскільки, як засвідчує моє опитування, 75% учнів українських шкіл – це колишні відвідувачі пунктів навчання. Є над чим задуматися.

Програми, підручники
Слід пам’ятати, що більшість програм та підручників, якими користуються у школах Польщі, де організовано навчання української мови, вже застарілі. В новому Розпорядженні про програмну основу на всіх рівнях навчання з грудня 2008 р. поетапно введено зміни як у кількості годин, призначених на навчання предмета, так і в зміст навчання.
Отже на сьогодні ми не маємо ані програм, ані підручників, пристосованих до вимог нового розпорядження. Програмні основи – це лише вихідна база, на якій мають будуватися нові програми й підручники. Ці питання реґулює чергове розпорядження польського освітнього відомства. Програму навчання мови національної меншини вводить директор школи за заявою вчителя (вчителів). Також учитель може запропонувати свою програму. Це дуже важливо в ситуації, коли понад 90% закладів, у яких викладають українську мову в Польщі, то міжшкільні групи навчання з різними умовами, середовищами і своєю специфікою.
Дещо по-іншому виглядає ситуація з дозволами на використання підручників у школах. Це надалі залишається прерогативою міністра. Видавець повинен подати підручник на розгляд міністрові. Далі йде процес оцінювання експертами. Умовою допущення підручника до вжитку є отримання трьох позитивних оцінок: двох змістовно-дидактичних та однієї мовної.
Але я не бачу серед учителів бажання створювати й писати ці авторські програми. Зате дуже часто чую: дайте нам, напишіть нам, складіть нам… Вибачте, але ніхто їх не напише краще за вас, краще за вас не складе й не зробить.

Проблеми
Існують успіхи, існують і проблеми, які не є чимось надзвичайним та суттєвим у наших освітніх буднях. Сьогодні серйозно тривожать стереотипи щодо наших шкіл: мовляв, погані вони, слабкі тощо. Годі таке спростовувати комусь з-поза школи, вони повинні робити це самі, оскільки найкраще знають, як є насправді. Та чому же ці освітні заклади про себе (і свої успіхи) заявляють дуже рідко? Невже чекають, що подбає про це хтось посторонній?
Проблемою, яка виявилася під час опитування молоді, є слабкий маркетинґ наших шкіл. Причина невеликої кількості учнів полягає зовсім не в демографічній кризі. Цей варіант відповіді займає лише п’яте-шосте місце. Перше місце – низький рівень шкіл, на що вказало понад 16% опитуваних. Також серед основних причин небажання йти до українських шкіл молодь називає непривабливу пропозицію, низький рівень викладання, брак спеціалізованих класів, конфлікти у школі, незручне місцезнаходження шкіл, фінансову неспроможність батьків, брак гуртожитків, антиукраїнське ставлення середовища, натиск на танці та спів, а не на предмети, з яких треба складати іспити.
Йдучи слідом за цими твердженнями, у багатьох випадках виправданими, я зосереджуся на згаданих тут ментальних чинниках. Бо більшість проблем, якщо задуматися, можна доволі просто вирішити. Коли, звичайно, усвідомимо їх, але з тим буває найважче.
Між нами нема комунікації. Це основна проблема. Звичайна спроба довідатися про будьщо вимагає витримки і надзвичайної прискіпливості. Звичайна спроба заохотити до дискусії – там, де для неї є місце – відразу викликає ледь не ворожість.
Ми закриті. Не вміємо думати загальними категоріями, зосереджуємося на своєму місцевому (дай Боже), реґіональному рівні. Безперечно, важливе одне і друге. Про це мусимо пам’ятати. Певні справи можна вирішити лише на центральному рівні, інші – на реґіональному. Щоб це спрацювало, повинна бути налагоджена комунікація і своєчасне інформування. А то ми ніби й хочемо, а водночас боїмося…
Вчімо дітей патріотизму, не обов’язково «катуючи» їх Шевченком. Тобто не зловживаймо класикою, а будуймо здоровий, «практичний» патріотизм. Пригляньмося, чого хоче молодь, чим цікавиться, які в неї погляди. Маємо будувати позитивне, а не образ українця-невдахи, якого завжди всі били. Де треба, звернемося і до Шевченка. Де треба – до Кличка. Хіба що хтось вважає, що все гаразд. І змінити вже нічого не можна.

Інші питання
 Що робити далі з дітьми громадян України, яким відмовили вивчати рідну мову на таких самих правах, які мають учні – громадяни Польщі?
 Чи вдасться українцям Підляшшя створити окрему українську школу?
 Чи переконаються українці Варшави та Ольштина в необхідності української школи?
 Чи переборють вони страх і відкинуть комфорт сидіння склавши руки?
 Чи вдасться створити посади консультантів там, де їх немає? Чи, може, наполягати на створенні центру для меншин?
 Чи програми врешті-решт будуть написані?
 Чи ми готові прийняти деякі школи під свою опіку (vide Мокре)? Чи будемо готові, коли прийде час?
 Чи пробудиться УВТ (Українське вчительське товариство – ред.)?
 Чи місцеві громадські структури нарешті почнуть допомагати вчителям з пунктів навчання?
 Чи зрозуміємо ми врешті, що за нас ніхто нічого не зробить?

P. S. У вересні і жовтні 2013 р. проведено опитування української молоді та вчителів з метою отримати інформацію про стан української освіти в Польщі. Учителів ми запитали про основні проблеми, співпрацю, очікування від українських товариств і шляхи вирішення проблем. А в молоді поцікавилися, чому вона пішла чи не пішла до української школи, що найбільше сподобалося чи, навпаки, не сподобалося там, чи школа виправдала їхні сподівання, які причини малої кількості учнів в українських школах. Попри те, що анкети були анонімними і (завдяки допомозі Ігоря Горківа) їх можна було заповнити on-line, в опитуванні взяло участь усього 15 вчителів (серед 70 запрошених) та 49 учнів і випускників. Цього мало, щоб робити конкретні висновки, але достатньо, щоб отримати загальну картину. Повний аналіз результатів опитування – в друкованому (№ 20 за 2013 р.) варіанті «Рідної мови».

Поділитися:

Категорії : Публіцистика

Коментарі

  1. Я вважала за краще поїхати навчатися в іноземний університет, щоб трохи вивчити іншу мову. Хороші умови в Польщі, тому я вибрала польську Полонійну Академію в Ченстохові. Я чула багато хороших речей про цей університет, і там у мене є колега, який там навчається і дуже задоволений.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*