Народні доми немовби ставали своєрідними острівцями української території у здебільшого німецько- та польськомовних містах і містечках Галичини, а також осередками суспільно-культурного життя прилеглих околиць.

Їхня поява наочно свідчила про політичний, суспільний та культурний розвиток місцевого українського населення як окремої національної спільноти. Серед різноманітних функцій галицьких НД насамперед виділялася роль національної сцени, на якій виступали головні українські театральні та музичні колективи, формувалася самобутня сценічна культура. Вони ставали домівкою для тих українських громадсько-культурних інституцій, що не мали своїх приміщень, нерідко і для українських середніх шкіл. Крім того, НД й самі часто були зареєстровані як окремі інституції, що вели власну господарську, зокрема фінансово-кредитну діяльність.
Культурницька спрямованість НД не означала, що вони перебували поза політичним життям. Їхнє будівництво часто відбувалося всупереч опору панівного польськомовного населення галицьких міст. До того ж, боротьба за НД точилася й усередині української спільноти – між народовницькою та русофільською течіями. Найгостріше це проявилося у випадку найдавнішого НД – у Львові.
Історія НД у Львові була тісно пов’язана з політичними перипетіями життя Галичини ІІ пол. ХІХ ст. Хвиля революційного піднесення “Весни народів” у 1848-1849 рр., прокотившись Центральною Європою, торкнулася і галицьких українців. Вони заявили про свою національну окремішність і виступили з вимогами демократичних свобод і прав, створили свій перший політичний орган – Головну Руську Раду (ГРР). У цей час в українському середовищі зародилася ідея заснування свого НД в головному місті Галичини. Уперше її висловив священик Лев Трещаківський 15 червня 1849 р. на засіданні ГРР. За його задумом, такий дім мав би містити друкарню, бібліотеку з читальнею, книгарню, науково- видавниче товариство “Галицько -руська матиця”, пам’ятки української давнини, бурсу, у якій могла б навчатися й проживати українська молодь. Шукаючи місця для спорудження такого будинку, ГРР звернулася за допомогою до австрійського уряду й отримала 1849 р. у подарунок руїни університетського будинку, що згорів під час революційних заворушень у листопаді 1848 р.
Тоді ж ГРР звернулася з відозвою до “галицько-руського народу”, у якій закликала зібрати кошти для зведення “народної будівлі”. Коли 1851 р. австрійська влада заборонила діяльність політичних організацій у краї, замість ГРР спорудженням НД почала займатися т.зв. “комісія, завідующая строєнієм дома народного”. Її очолив о. Михайло Куземський. З допомогою греко -католицького духовенства вона зуміла зібрати серед українського населення Галичини чималу суму грошей. За час своєї діяльності комісія завершила побудову головного будинку НД на вулиці Театральній, 22 у Львові (1864 р.), закупила ряд су міжних з ним будинків, а також маєтки у двох селах – у Білці та Костеневі, започаткувала бурсу та заснувала ряд стипендіальних фондів. Натомість статут інституції під назвою “Руський інститут Народний дім у Львові” був затверджений лише 11 лютого 1869 р., товариство уконституювалося 1872 р. Покровителем НД у Львові визначено галицького греко католицького митрополита, а членами могли бути українці, які пожертвували принаймні 10 золотих ринських або мали здобутки у сферах мистецтва, науки, мовознавства і літератури.
За декілька десятиліть НД у Львові перетворився в одну з найбільших і найбагатших інституцій, що мала б сприяти розвиткові української культури, науки й освіти. Проте керування товариством зосередилося в руках русофілів, що надали його діяльності проросійського характеру, і відповідно майно НД використовувалося для їхніх партійних цілей. Опонентами русофілів виступали народовці, які прагнули перебрати керівну владу і розвинути діяльність товариства як української національної інституції. Вони часто нагадували про загальнонародне призначення НД.
У міру наростання конфлікту між русофілами й народовцями посилювалася боротьба за НД у Львові. Русофіли посилали вихованців своєї бурси не до українських гімназій, а до німецьких, не приймали в члени організації народовців -українофілів, 1872 р. відмовили в продовженні оренди українофільському товариству “Руська бесіда”. Уже 1911 р. керівництво Русько го інституту відмовило сестрам василіанкам у поновленні договору про оренду навчально -виховного закладу для українських дівчат у приміщенні на вул. Зиблікевича, 333 (нині – І. Франка, 56) з тої причини, що вони відмовилися ввести навчальний курс з російської мови та літератури.
Звісно, і в русофільського керівництва (зрештою, в ньому були не одні прихильники орієнтації на Росію, а й просто консервативні “старі русини”) НД у Львові були свої здобутки: 1902 р. завершилося спорудження Преображенської церкви і 1906 р. відбулося її освячення; 1902 р. відкрито бібліотеку з відділенням Музею Петрушевича, археологічним музеєм, колекцією географічних та історичних карт, атласів, ґравюр, природознавчих музеїв, колекцією монет; 1904 р. засновано літературну фундацію ім. М. Качковського, бурсу для хлопчиків на вул. Курковій (тепер – М. Лисенка), 14; ще 1882 р. започатковано власне періодичне видання – “Вісник Народного дома”.
Однак на зламі ХІХ-ХХ ст. в українському громадському житті відбулися значні зрушення. Українофільська течія завдяки своїй демократичності врешті отримала перевагу над русофільською, український національний рух охоплював щораз ширші прошарки міського й сільського населення, творилися нові партії та громадські організації, на очах формувалася новочасна українська культура й наука. Українське суспільство здобувало нові позиції у всіх сферах життя. Ріст українських інституцій наочно проявився у зведенні власних громадських будівель у містах Галичини, насамперед НД.
Між 1900 і 1914 рр. українські НД споруджено практично в усіх містах і містечках Галичини. Навіть у віддаленому Лежайську в 1912-1913 рр. з ініціативи місцевої читальні “Просвіти” виріс ошатний будинок НД, прикрашений українським народним керамічним орнаментом. Прикметно, якщо будівля найдавнішого НД у Львові була зведена в стилі неоренесансу, без жодних ознак національної традиції, то в добу панування сецесії побудова НД стала важливим чинником творення новочасної української національної архітектури в Галичині. Під цим оглядом особливу увагу істориків архітектури привертає, наприклад, НД у Кам’янці-Струмиловій, споруджений за проектом О. Лушпинського в 1911-1912 pp.
Справжньою окрасою міста й українським національним осередком став НД у Стрию, побудований за ініціативою відомого діяча Євгена Олесницького. Урочисте освячення новозбудованого будинку відбулося 1 січня 1901 р. з участю Івана Франка. У Стрию зал НД вміщав понад 1100 глядачів. У ньому, зокрема, виступали такі всесвітньовідомі оперні співаки, як Соломія Крушельницька, Олександр Мишуга, Модест Менцинський.
Перемиське товариство “Народний дім” було засноване 1900 р. Історик Степан Заброварний встановив, що серед 27 членів-засновників виділялася група професорів гімназії на чолі з Григорієм Цеглинським. Його провідними діячами були також Теофіль Кормош та Олекса Ярема. Будівницт во НД у Перемишлі розпочали 1902 р., а вже 1 листопада 1904 р. відбулося його урочисте відкриття й освячення з участю єпископа Костянтина Чеховича. Відтоді в НД у Перемишлі містилося кільканадцять українських громадських установ.
У Дрогобичі НД займав чотири двоповерхові будинки, придбані українцями на початку ХХ ст. У них знаходилися не лише культурно освітні товариства, як от “Просвіта” чи хор “Боян”, а й українські банки, крамниці, кооперативи, що мали свою мережу по навколишніх селах, зокрема “Маслосоюз”. Невипадково саме на прилеглій до НД ділянці наприкінці 1930-х рр. розпочалося спорудження будівлі українського театру (музично -драматичний театр знаходиться в ній і нині).
Практично всі новозбудовані НД перебували під впливом діячів української орієнтації. Як правило, у них відбувалися гастрольні виступи театру “Української бесіди”. Здебільшого в залах українських НД уже хворий І. Франко читав перед зворушеними слухачами по всій Галичині свою поему “Мойсей”.
З початком І Світової війни загострилася боротьба і за НД у Львові. Австрійський уряд розпорядженням від 4 серпня 1914 р. призупинив його діяльність і передав управління урядовому комісарові. Під російською окупацією НД знову перейшов до русофілів. Однак після втечі зі Львова русофільського керівництва НД австрійська влада 25 вересня 1917 р. вдовольнила прохання українських національно демократичних сил і призначила для управління НД ку раторію з 12 відомих діячів українського руху. 21 січня 1918 р. відбулося її перше установче засідання. Головою обрали Костя Левицького (згодом – голова першого уряду Західно -Української Народної Республіки), заступником – Олександра Барвінського, секретарем – о. Теодосія Лежогубського. 7 червня 1919 р. головою кураторії став О. Барвінський, заступником – о. Тит Войнаровський. За короткий час свого правління кураторія провела реставраційні й відновлювальні роботи в Преображенській церкві, упорядкувала частково бібліотеку, музей тощо. Невипадково саме у Львові в НД 18-19 жовтня 1918 р. утворено Українську національну раду; там же ввечері 31 жовтня відбулася історична нарада членів ради та Військового комітету, що передувала Листопадовому чину, а з 1 листопада знаходився штаб збройних сил ЗУНР.
У міжвоєнний період НД у Львові й надалі залишався об’єктом боротьби між українофілами та русофілами. Польська влада підтримувала русофілів і віддала їм управління НД. 30 грудня 1919 р. ліквідовано кураторію. Першим урядовим комісаром призначено українофіла Ю. Нападієвича, однак наступних комісарів призначали тільки з поміж представників русофільського табору. Українські демократичні сили для боротьби за НД заснували 11 травня 1926 р. у Львові “Комітет оборони національного майна” під керівництвом К. Левицького. Натомість русофільський комісар НД М. Бачинський використовував кошти інституту для партійних цілей. Його фінансові зловживання набули широкого розголосу і серед української, і серед польської спільноти. Це, а також політика “нормалізації”, змусили польську владу піти на поступки. 24 серпня 1936 р. комісара М. Бачинського звільнено й утворено тимчасовий комітет для управління НД, у якому діячі української орієнтації врешті отримали перевагу над русофілами.
У 1939-1940 рр. у всіх галицьких містах та містечках Народні доми як громадські інституції були ліквідовані, а їхні будівлі використано для потреб радянської влади. Лише частково НД відновили свою діяльність у 1941-1944 рр. Політичні зміни 1989-1991 рр. дали підстави для надій, що українські НД, як і перед ІІ Світовою війною, стануть важливими осередками українського громадського життя у всіх містах Галичини – причому по обидва боки кордону. На жаль, нерідко НД дотепер ще не повернули їхніх національних суспільно-культурних функцій – тих, на які збирали пожертви українські громадяни у ХІХ-ХХ ст. Незважаючи на це, величні будівлі НД залишаються важливими матеріальними пам’ятками українського національного відродження.

“Наше слово” №12, 20 березня 2011 року {moscomment}