Григорій Сподарик ■ ІСТОРІЯ ■ №33, 2013-08-18
У 1025-й ювілей Хрещення Русі-України пригадаймо, як відбувалося 1988 р. святкування міленіуму цієї події. Воно було винятковим, особливо для представників Греко-католицької церкви, яка на той час в радянській Україні була під забороною, а в Польщі була відносно дозволеною, нормально могла функціонувати лише в українській діаспорі в західному світі. Тому в СРСР тисячоліття Хрещення греко-католики офіційно не могли відзначати. Центральні врочистості проводила тоді Російська православна церква в Москві, а щойно опісля – в Києві. На Заході святкування цього ювілею, в якому могли вільно брати участь греко-католики, відбулося спочатку в Римі (липень) з участю папи Івана-Павла ІІ, а потім (вересень) – у Польщі на Ясній Горі в Ченстохові на чолі з греко-католицьким кардиналом Мирославом Любачівським та примасом Польщі Юзефом Ґлемпом.
Це співпало зі зміною поколінь в українському середовищі над Віслою та його виходом з національного ґето, що проявилося в проведенні спільних польсько-українських заходів, підтримці «Солідарності», ініціюванні дискусії на тему польсько-українського минулого тощо. Місцеві греко-католики постійно вживали заходів задля призначення Ватиканом окремого ординарія для католиків східного обряду. Цього якраз не хотіла і блокувала польська комуністична влада, на думку якої призначення українського єпископа активізувало б «націоналістичні українські чинники».
Напередодні міленіуму хрещення ситуація греко-католиків у Польщі стала помітно кращою, ніж у попередні десятиліття. Зокрема, збільшилася кількість духовних покликань, що дозволяло відкривати нові осередки і сміливіше виходити з підпілля. Під тиском вимог української громади щодо лібералізації та змін у духовному житті польський державний апарат ставав менш репресивним стосовно греко-католиків. Проте в офіційних партійних документах надалі неґативно оцінювали це середовище, вбачаючи в його активності загострення відносин з Польською автокефальною православною церквою та офіційною Москвою.
Для утримання контролю над заходами щодо святкування міленіуму активізувався польський апарат безпеки. Серед оперативних завдань були: стеження за місцями проведення та розмахом заходів, відслідковування в офіційних промовах вимог до влади, постулатів, намірів щодо встановлення меморіальних дощок, хрестів чи обелісків, активізація співробітників, також у духовних структурах, стеження за прощами тощо. Державному апаратові було важливо, щоб відзначення не набуло політичного резонансу та антирадянського характеру.
Найбільшу небезпеку функціонери вбачали в призначенні окремого українського єпископа. Після цього, за оцінкою функціонерів, слідувало би створення єпархії, можливо, екзархату, та подальше відновлення самостійності Греко-католицької церкви у Польщі і співробітництво цього середовища зі спорідненими вірою братами в Україні. Інша небезпека описувалася словами: «відновлення почуття національної свідомості серед вірних».
Оцінюючи урочистості в Римі, польські функціонери апарату безпеки не побачили там загрози і констатували, що більшість заходів мала суто релігійний характер. Вони звернули увагу на те, що з близько 700 паломників до Польщі не повернулося 186 осіб, які спочатку залишились в Австрії, а потім переважно еміґрували за океан. Варто відзначити, що подібний механізм утечі прочан існував також і в минулі роки.
Відзначалося, що ювілей на Ясній Горі в Ченстохові організувало греко-католицьке духівництвом за допомоги й опіки Єпископату Польщі. В окремих заходах тут брало участь від 300 до 10 тис. осіб, при чому в головному богослужінні на чолі з кардиналом Любачівським взяло участь, за оцінкою органів безпеки, близько 50 тис. людей. Увагою не оминули вони й факту, що серед прочан значну кількість становили діти і молодь, а в їхніх мистецьких виступах прозвучало багато слів про «трагічну долю Церкви». Функціонери відзначали також, що під час святкувань прочани збирали підписи під зверненням до влади з вимогою зареєструвати в Польщі Українську католицьку церкву. Остаточно наприкінці 1989 р. греко-католики в Польщі вперше отримали єпископа, яким став кир Іван Мартиняк. Це відкрило шлях до формального відновлення функціонування Церкви.
Цікавою обставиною святкування тисячоліття хрещення було й те, що відбувалося у відносинах офіційної Москви та Ватикану. В СРСР до влади прийшов Міхаїл Ґорбачов, у середовищі якого були прихильники використання релігії для побудови нової державності в дусі проголошеної «перебудови». У рамках цього проекту Москва налагодила зв’язки з оточенням примаса Польщі Юзефа Ґлемпа, приводом для чого стало 1000-ліття Хрещення Русі-України і те, що голова польських римо-католиків став одним з офіційних папських представників на святкуванні Хрещення в Москві.
Водночас польській стороні вкрай важливо було вирішити нез’ясоване досі питання візиту папи Івана-Павла ІІ
в Москву. Саме 1988 р. найбільш інтенсивною була підтримка Римо-католицької церкви в СРСР. З’явилася навіть ідея спорудити католицький храм у Москві, проте його відкриття мало б свідчити не про врахування потреб католиків, а про занепокоєння совєтів з приводу відновлення національної свідомості українців, білорусів та литовців. Саме тому влада зміцнювала польські громади в цих республіках, розраховуючи на їхню вдячність та лояльність. У Білорусі та в Україні 1988 р. з’явилися перші польські організації, було відкрите польське консульство у Львові та дозволено полякам розшукувати своїх земляків у Сибірі й увічнювати їхню пам’ять.
Проте така політика відкритості, апогеєм якої мав стати візит папи у Москву, у певний момент обірвалася. Сталось так тому, що Іван-Павло ІІ не захотів виконати прямо чи опосередковано висловленого очікування радянської сторони, яке полягало в тому, що Рим не визнаватиме Греко-католицької церкви на території СРСР. Відмовляючись від такої «зради українців», папа вкотре проявив свою гідність і запобіг глибокому польсько-українському конфліктові.
Ці події та ряд інших обставин 1988 р. знайшли особливе віддзеркалення у промовах церковних ієрархів, виголошених під час святкування тисячоліття Хрещення. Так, тодішній патріарший православний екзарх України Філарет, очолюючи завершальні богослужіння на території Печерської лаври в Києві, відзначав: «Ми запалюємо погаслу лампаду в Києво-Печерській лаврі перед обличчям цілого світу… Згадуючи 1000-літню історію нашої Церкви, свідчимо, що вона наповнена не лише радощами, але й багатьма випробуваннями та печалями. І якщо наш народ витривав усі випробування, то лише тому, що мав міцну і непорушну віру, завжди жив надією на краще майбутнє, і ця надія його не зрадила».
У свою чергу, під час ювілейної молитви в базиліці св. Петра в Римі 10 липня 1988 р. папа Іван-Павло ІІ відзначив, що від хрещення Русі взяло початок культурне і громадське дозрівання українського, білоруського та російського народів. Разом з тим, папа закликав українських католиків пам’ятати про спільну спадщину з православними братами свого народу і водночас не забувати про історичні зв’язки між українцями, білорусами та росіянами: «Хрещення зробило вас, як і їх, членами тієї самої Церкви», – говорив Іван-Павло ІІ. Водночас він наголосив, що той, хто підписав Берестейську унію, мав намір не зробити розриву зі своїм минулим, а повернутися до стану давньої Київської церкви, який існував ще перед відчуженням між Церквами Сходу і Заходу. Папа закликав до екуменізму та відновлення єдності між католиками і православними «у якій протягом сторіч жили їх діди». На закінчення своєї проповіді Іван-Павло ІІ від імені католицької Церкви подякував українцям-католикам у діаспорі та на батьківщині за збереження віри, попри порушення державою їх релігійних прав та свобод.
Перебуваючи в Ченстохові, кардинал М. Любачівський почав свою проповідь від висловлення вдячності Римо-католицькій церкві: «Дорогі Брати у вірі, ми незмірно вдячні Вам, що саме в цю пору, коли ми, українці-католики, не маємо змоги відзначати ювілейну тисячну річницю нашого Християнства у Києві над Дніпром, де воно довершилось, можемо це зробити з нашими вірними тут, на Ясній Горі в Ченстохові», – говорив кардинал. Крім цього, глава УГКЦ, оцінюючи Хрещення, наголошував на тому, що саме християнство зблизило Русь з Європою, а західний світ міг збагатитися скарбами східної культури: «На місці зруйнованих церков на рідних землях постають тут святині на поселеннях. Народ горнеться до церков і, надіючись на слово Спасителя, очікує перемоги правди над неправдою, добра над злом, жде упокорення гордих ворогів Бога й Христової віри та піднесення смиренних і поневолених християн», – говорив кардинал М. Любачівський, озвучуючи найпалкіші сподівання греко-католиків на вихід із «катакомб» своєї Церкви. ■
