«Нам Бог призначив жити разом…»

Мирослава Олійник (Бучківська)ІСТОРІЯ№43, 2013-10-27

У рамках IV Міжнародного конґресу української діаспори Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою (МІОК) при Львівській політехніці «Світове українство як чинник утвердження держави Україна у міжнародній спільноті» відбулося святкування 25-річчя товариства «Лемківщина» у Львові. Одним із засновників і головою товариства (2002–2007 роки) був нині 88-річний Іван Щерба. Він поділився спогадами зі свого переселенського життя.

Іван Щерба
Іван Щерба

Я народився в гірському селі Свіржові-Руській Ясельського повіту Краківського воєвідства (Лемківщина), яке на сьогодні «зняте» з карти землі. Господарство моїх батьків, як на той час, було досить солідне (20 голів великої рогатої худоби, 24 морґи поля, 5 га лісу, велика пасіка та ще й водяний тартак (лісопильня). Згадую дитинство, коли я спочатку пас гусей, потім корів, що було більш відповідальним. Старших дітей залучали до сільськогосподарських робіт. Та я не дуже любив ті роботи – мене тягнуло до книжок, я з раннього дитинства мріяв учитися. Багато читав, тим більше, що в нас було що читати: тато одержував газети зі Львова «Наш лемко», «Народна справа» та книжки. А я за наколядовані свої гроші передплачував дитячий журнал «Дзвіночок» і з насолодою читав кожний номер.
Пам’ятаю такий день у своєму житті: ранньою весною я прочитав книжечку Івана Крип’якевича «Історія України». Дізнавшись про київських князів, про козаків, я вже приблизно у віці 10 років ставив собі запитання: «Як це так? Тож були такі князі, козаки, січовики, а ми не маємо своєї держави. Що сталося?..» Це питання стояло переді мною весь час, перерісши в такий задум: «Як підросту, то я мушу щось зробити…»
Із сусіднього села 1939 р. в наше село прибув випускник Львівської торговельної академії Петро Дрань. Він організував ОУН у нашому селі. Мені на той час було 14 років. П. Дрань звернув увагу на мене і мого товариша, бо бігали ми в сусідстві. Одного разу він прийшов на тартак і спитав мене, чи не хотів би я вчитися далі. Звісно, я погодився, і Петро, домовившись з моїми батьками, почав інтенсивно готувати мене й мого друга до вступу в гімназію. Пам’ятаю, коли ми вперше зайшли до нього у кімнату в школі. Відразу в око впав портрет Коновальця на стіні. На запитання, хто це, він відповів: «Це вождь української нації, він загинув у боротьбі за Україну». Я подумав: «Бачиш, яка людина. Я теж буду боротися за Україну…»
Наш учитель був дуже ерудованим, надзвичайно сильним математиком, знав німецьку мову, латину, і за рік часу ми так багато всього дізналися від нього… Та у травні 1941 р. його послали в похідні групи на схід України. Від’їжджаючи, П. Дрань сказав: «Якщо мене не стане, то зверніться до директора школи у Святкові-Великій». Це був відомий сатирик, автор знаменитого роману «Загублені сили», редактор підпільного журналу «Більшовик» Василь Гірний. Він читав лекції про історію України. Ми звернулися до нього, коли не стало Драня. Перевіривши наші знання, похваливши, він порадив вступати на 2 курс у вчительську семінарію в Криниці. Товариш, правда, провалився, а мені пощастило.
Під час навчання я брав активну участь у громадському житті: їздив на різні екскурсії, вступив в організацію «Курінь молоді», був членом літературного та спортивного гуртків. Крім цього, діяли тоді підпільні організації, і я, вступивши в ОУН (Б), виконував різні завдання. Ми вивчали історію України, історію національно-визвольного руху. Очолював цю організацію Мирослав Котович, який був директором жіночої бурси. Пригадую, на канікулах я проводив різні культурні заходи: організовував постановки п’єс, концертів, вертепів.
Закінчивши 1944 р. семінарію, я отримав посаду директора школи в селі Липнях Горлицького повіту. Відразу став на облік ОУН у Гладишеві. І так розпочалася моя педагогічна і підпільна діяльність. Ми розповсюджували українські вірші патріотичного змісту серед молоді, до мене сходилися, і ми читали книжки для дорослих, співали, я грав на скрипці… Та з наближенням фронту школи на Лемківщині позакривали, тому я пішов у підпілля.

Підпільною діяльністю я займався в навколишніх селах, і разом з однодумцями ми створювали групи самооборони, збройні відділи. Мені доручили командувати мережею розвідки і, склавши карту маршрутів, разом зі своїми друзями – Михайлом Федаком, Миколою Філем, Анатолієм Вороняком – ми роззброїли поліцію в селах Крампній і Гладишеві, обороняли лемківські села від нападів поляків, німців, більшовиків. Їхні групи грабували, палили, вбивали невинних людей, а особливо священиків, учителів, національно свідомих людей. Крім безпосередньої праці, на мені лежала відповідальність нагодувати побратимів. Варто сказати, з якою теплотою ставилися лемки до цих хлопців, не нарікаючи, не вимагаючи грошей – навпаки, вони були задоволені, що хоч чим-небудь помагають.
А потім наступив «рай», принаймні його обіцяла лемкам Комісія переселення з Радянського Союзу, виселяючи їх на інші території… Не переконавши селян, більшовики зібрали народ і пригрозили: «Ми бачимо, що тут появилися вороги Радянського Союзу, то для них ми маємо Сибір»… Так родина Щербів опинилася в Донецькій області. Дорога була непроста: місяць (!) ми добиралися з Ясла до Хирова. Я отримав завдання від Проводу ОУН продовжувати національну боротьбу на новому місці. Перед виїздом опинився в невизначеній ситуації, бо 1944 р. померла моя мама… А хлопці порадили їхати, сказавши: «Якщо ти, Іване, хоч з одного комуніста зробиш націоналіста, то це вже буде добре…». І я поїхав.
Працюючи вчителем у початковій школі, я такий університет пройшов! Відкриєш підручник, а там – Кіров, Орджонікідзе… Я ніколи про них не чув, бо Ленін-Сталін – то відомо… Проте, освоїв російську мову. Був такий випадок: приходжу на урок і бачу, що на останній парті сидить якийсь дядько (коротко підстрижений, майже лисий, у куфайці, в кирзових чоботях). Я подумав: «Мабуть, з інтернату інвалідів, який по-сусідськи», – та й сказав, щоб звільнив клас, а він: «Я інспектор району». Посидів на шести уроках і залишився задоволеним.
Час ішов, от і наближалися Різдвяні свята: треба було готувати вертеп, а в мене місця було багато, то й сходилися до мене. А як пішли мої діти колядувати, то для населення ніби інопланетяни зійшли на землю – вони ж такого ніколи не бачили! Старі люди плакали, діти – за ними… Але така подія не залишилася поза увагою органів державної безпеки. І в кінці січня мене запросили на зустріч з капітаном КДБ в колгоспну контору. Наша зустріч виглядала так: «Як вам тут живеться? Головне – як молодь?.. » Поговорили і розійшлися. А навесні працівники КДБ викликали моє керівництво на розмову і, звісно, випитували про мене. Найбільше їх цікавило, чи не маю зв’язків зі Львовом, чи не веду листування і чи не збираюся виїхати до Львова. Так що переслідували мене добре…
Через рік я повернувся до Львова, вступивши до Державного університету ім. Івана Франка на спеціальність «англійська філологія». Одночасно шукав роботу. На щастя, перед самим 1 вересня зустрів знайомого, який повідомив про вакансію директора школи на околиці Львова. Також я був завідувачем райметодкабінету, інспектором шкіл Брюховицького райвідділу освіти, а з 1960 р. отримав посаду завідувача кафедри іноземних мов Львівського інституту післядипломної освіти.
Аж через 30 років я зміг поїхати у свою Свіржову-Руську, яка вже не існувала… Але залишився цвинтар, де навіки спочивають мама, дідусі, бабусі. Залишилася річка Свіржівка – супутниця мого дитинства, з якої я напився води… Ледве знайшов те місце, де колись стояла хата батьків. Іду лісом – ось тут на межі росла черешня – чи ж є вона?.. А там була груша… Як тривожно билося моє серце, мовби хотіло вискочити з грудей і закричати на весь світ із болю… Потім ми з дочками викотили з річки церковну баню – це все, що залишилося від нашої церкви Святого Івана Хрестителя.
Під час перебудови я створив осередок Народного руху України у Львові, очоливши його. У той час мене обирали делеґатом реґіональної конференції НРУ, що проходила у Львові. Ще постала Історико-просвітницька організація «Меморіал», куди я вступив одним з перших. А 9 грудня 1989 р. відбулася реґіональна конференція «Меморіалу», в рамках якої покликали Комісію з вивчення обставин українсько-польських переселень у 1944–46 роках, мене обрали її головою.
Комісія провела соціологічні дослідження, з чого випливало, що 95% опитаних респондентів були переселені насильницьким методом. Тема депортації безневинних людей також була обговорена з моєю участю на міжнародній конференції у Вроцлавському університеті, на конґресі світової федерації українських лемківських об’єднань у Києві.
До Вроцлава зі мною поїхали професор, заступник «Меморіалу» пан Гордієнко, голова товариства «Надсяння» Володимир Середа, поет Володимир Лучук. Нас гостинно зустріли, особливо вроцлавський гурток Об’єднання українців у Польщі. І ось мене попросили показати матеріали моєї доповіді. Ознайомившись, зауважили: «Ви тут написали: „…Польські шовіністичні банди нападали на українські села, палили їх, вбивали, нищили невинних людей…”. Так ви сказати на конференції не можете, бо живим не вийдете, тим більше, що ректором університету є колишній діяч АК. Можна замінити, наприклад, слово „банди” на „польські підпільні формації”»…
Оскільки я не володів польською блискавично, мені дали перекладача, голову вроцлавського гуртка ОУП Левка Ґаля. Почалася конференція. У кінці доповіді одна викладачка університету запитала: «Пан мав на увазі польські банди?» «Так, банди», – відповідаю. Вона: «Які банди?» Бачу – конфлікт назріває… Я відповів: «Нищили невинних людей, і якщо пані може тих виконавців назвати по-іншому, то я з вами згоден». А вона як поїхала – і про Волинь, і про інше… «Треба її заспокоїти», – думаю і продовжую: «Прошу пані, якщо люди захищають інтереси своєї нації, захищають життя своєї мами, батька, коханої, життя своїх рідних, свої етнічні землі, то це природний обов’язок людини, це її священний обов’язок. А якщо окупанти прийшли на нашу землю будувати свої держави (називаю всіх окупантів, тільки не називаю поляків)?.. Хто їх запрошував, що їм треба було? І хай пані дасть мені приклад, де наш упівець убив поляка на його етнічній території…» Прикладу не було… Пані замовкла. Я продовжив: «А потім наші упівці і ваші аківці зустрілися на Камчатці в одному концтаборі і крихту хліба ділили між собою як брати, тому треба нам братися за розум і жити по-людськи, по-сусідському, бо ні ви, ні ми не вибирали собі сусідів. Нам Бог призначив жити разом, і буде краще, якщо будемо цивілізовано себе поважати». Аудиторія мені зааплодувала.
У 90-х роках у Львові поставало братство ОУН–УПА, до якого я зразу вступив. Обрали мене заступником голови проводу, дали науковий відділ.
Ось ми святкуємо 25-ліття товариства «Лемківщина». Пригадую, як 1989 р. в приміщенні Львівської обласної філармонії відбулися установчі збори, на яких проголошено створення Львівської крайової організації товариства «Лемківщина». Головою обрали Петра Когута. Тоді вперше українська лемківська делеґація офіційно відвідала Лемківську ватру у Ждині…». ■

Поділитися:

Категорії : Історія, Погляди

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*