Олена Гуменюк ■ ІСТОРІЯ ■ №42, 2019-10-20

Так вважав Іван Лисяк-Рудницький – історик, публіцист, педагог, дослідник української суспільно-політичної думки. І саме проблемі формування української політичної нації вчений відводив центральне місце у своїх дослідженнях. Запропоновані ним формули націєтворення ще в другій половині ХХ століття і досі не втратили своєї актуальності.

Розробник концепції української нації народився у Відні 100 років тому і більшу частину життя провів поза межами України. Однак, це не завадило Іванові Лисяку-Рудницькому займатися українською проблематикою. Зокрема, він одним із перших проаналізував історію української політико-правової думки другої половини XIX – середини 80-х XX ст. Він є автором близько 200 наукових праць з новітньої історії України, формування модерної української нації та української політичної думки. Із найвідоміших праць: «Проти Росії чи проти радянської системи» (1961), «Україна між Сходом і Заходом» (1966), «Між історією і політикою» (1973), «Політична думка українських підрадянських дисидентів» (1981), «Націоналізм і тоталітаризм» (1982).

Батьки Івана – Мілена Рудницька та Павло Лисяк були відомими громадсько-політичними діячами, обидва у 1920–1930-х роках обиралися послами до Польського Сейму від Українського національного об’єднання. Іван настільки поважав батьків, що після їх розлучення вирішив взяти обидва прізвища за свої власне.

Освіту здобував у Європі. Нетривалий час навчався на юридичному факультеті Львівського університету. У 1939-му виїхав на навчання до Берлінського університету, пізніше захистив докторську дисертацію в Карловому університеті у Празі.

Із 1951-го жив у США. Спочатку стажувався в Колумбійському університеті, а потім п’ятнадцять років викладав історію в Ля Саль Коледж (Філадельфія) та Американському університеті у Вашингтоні. У 1950–1960-х співпрацював з Українською вільною академією наук і мистецтв у США, був дійсним членом Наукового товариства імені Шевченка та Української вільної академії наук в Канаді. З 1971-го і до останніх днів жив у Канаді. Був одним із засновників Канадського інституту українських студій при Альбертському університеті.

Особливістю творчої спадщини Івана Лисяка-Рудницького є науково-публіцистичні есе. Він умів формулювати складні проблеми доступною мовою, але без спрощень. Свої твори готував надзвичайно старанно, неодноразово переписував, прагнучи їх вдосконалити, міг повертатися до опрацьованої теми і через кілька років, щоб створити новий текст, який не повторював попереднього.

Історіософська концепція Івана Лисяка-Рудницького ґрунтується на виділенні двох важливих чинників української історії – орієнтального (східного) і окцидентального (західного). При цьому східний він поділяє на візантійський і кочовий. Вчений стверджував, що занепад культури Русі розпочався ще до появи монголо-татарської навали в XIII ст. – внаслідок грабіжницьких дій печенігів і половців.

У формулі «Україна між Сходом і Заходом», вважає він, поняття «Захід» стосується Європи загалом. Україна є західною країною, бо вона становить органічну складову частину європейської спільності народів. Він доводить, що Україна як європейська країна – не потребувала якоїсь революції, щоб «узахіднитись», а її європейський, характер скріплювався внаслідок контактів і впливів з іншими європейськими країнами – сусідами. Проте в Україні сильними виявилися і східні впливи.

Українське національне відродження розглядав у контексті аналогічних процесів, що відбуваються з так званими «неісторичними» («недержавними») народами. Їх перетворення в історичні визначається передусім суспільно-культурною спроможністю національної еліти. Тож атрибутом «історичної нації» мислить не просто наявність державності, а й збереження нею своїх вищих, елітарних верств. До прикмет «недержавних», «сплебеїзованих» спільнот відносить особливу роль селянського чинника: в них основну масу становить селянство, а міське середовище або органічно гетерогенне (взаємодіюче), або відчужується слідом за елітарними верствами. Ця обставина, на його думку, ускладнює розгортання українського національного руху. Звідси й відсутність важливих ланок національного життя, неповнота української культури як за внутрішньою структурою, так і за функціями. Культурна цілісність чи принаймні її можливість є привілеєм державної нації.

Вчений приходить до висновку, що існування нації спирається на свідому волю її членів. А отже, як він слушно зазначає: «Оскільки суттю нації є воля творити політичний колектив, етнічна гомогенність (однорідність) для цього сама собою – не конечна передумова, але вона дуже полегшує формування спільної політичної волі. Ідеал етнічно однорідної нації-держави тільки тоді здатний себе історично виправдати, коли даний народ має суб’єктивні (хотіння і уміння) та об’єктивні (чисельність, відповідна геополітична ситуація і т. д) передумови, щоб виконати ті тяжкі й складні завдання, що їх сучасний стан цивілізації накладає на кожну державу». Щоб створити міцну державу, потрібна воля та спільні дії не простого колективу людей, а єдиної нації.

Поділитися: