ГРОМАДА ■ №7, 2019-02-17

Зліва направо: Данута Шабаркевич, Казимир Сцібівовк, Володимир та Марія Мрички. Фото авторки статті

Новорічні забави, які ще називають Маланками, займають особливе місце в серцях українців у Польщі. Це зрозуміло – жодне суспільство не вміє жити лише сумними та серйозними справами, кожен потребує час від часу розслабитись. Тому, коли приблизно через декаду після завершення війни культурне та суспільне життя українців почало відроджуватися, майже відразу з’явилися Маланки. Можливість радіти та святкувати у своєму товаристві, під українську музику, спів улюблених пісень; без страху говорити рідною мовою – усе це було своєрідною втіхою нелегких часів та важливим інтеграційним чинником для громади.

В особливий спосіб відновлювалося українське суспільство в Перемишлі, саме тому ми присвячуємо увагу спогадам перших Маланок у Народному домі. Це – розповіді тих, хто повернувся з півночі Польщі на рідні землі, а також перемишлян, яких не зачепило виселення та які все життя прожили в цьому місті.

Спогади були записані під час різдвяної зустрічі старших перемишлян у січні цього року. Зустріч відбулася в рамках проекту «Архів Повернення», який має на меті збереження усної історії українців цього регіону.

● Коли йшла я на свою першу Маланку, я не була ще навіть повнолітньою – мала 15 або 16 років. Це був 1957 або 1958 рік і перша Маланка після війни в театральному залі Народного дому. Тому теж ішла на неї ціла родина, незважаючи на те, що в тому часі учням і малолітнім взагалі не вільно було з’являтися в міському просторі після 20-ої години. Попри те, батьки вирішили, що забирають всіх дітей з собою. Маланка починалася театральною виставою на сцені, на якій мій менший брат (йому тоді було 10) був Новим рочком. Старший брат так само тягнув якийсь візочок, всі ми голосно колядували. Під сценою було повно людей. Гоноровими гістьми були українці з Кальникова, бо сам Кальників – це був дуже сильний осередок, де українці мали змогу жити всі разом, компактно. Перемишляни також зійшлися з цілого міста.

Я була тоді ученицею І ліцею. У школі відбувалася новорічна забава – майже обов’язкова, треба було йти. Але батьки наказали, щоб о 20-ій годині бути в Народному домі. Звісно, послухала я батьків і після забави в школі пішла до Народного. Яке було моє здивування, коли під дверями зустріла я колегу зі школи, зі старшого класу – Олександра. Ми лише тоді здогадалися, хто ми і що ідемо разом на один захід. Було мені дуже приємно мати партнера до танцю, ми прекрасно бавились, аж до півночі. Це було велике пережиття – також тому, що вперше взяв слово голова Українського суспільно-культурного товариства (УСКТ) пан Чубінський та привітав всіх присутніх з Новим роком. Люди співали прекрасно – серед іншого, «Бог предвічний».

Проте через хвилину дивлюсь – а у відкритих дверях театрального залу стоїть мій вихователь, пан Лапіцький, фізик. Я трохи перелякалась, бо було не тільки по 20-ій, добре по півночі, а я й Олександр були на забаві. Зразу побігла я до батьків, щоб повідомити їм про прихід вчителя. Тепер можу лише здогадуватися, навіщо він сюди прийшов та звідки знав, де нас шукати… але тоді батьки, звісно, підійшли до нього, сказали йому, чому тут є і що донька є з ними. Вихователь нібито взяв ці пояснення до відома. Забава завершилась – але лишилися гарні спогади.

Пізніше приходить час квартального контролю в школі, і на виховному уроці вчитель звертає увагу, що учні гуляють містом після 20-ої. А я тоді була війтом в класі (тобто класним керівником), всі інші учні почали міркувати – кого учитель має на думці; і тут лунає моє прізвище – Туцька. Весь клас дивився на мене, бо як це можливо, щоб така чемна учениця волочилася ночами по публічних(!) забавах. Я дуже переживала. Зізналася, звісно, але виправдалася, що була тоді з батьками. На перерві друзі допитувалися, про що йдеться, але я не хотіла їм забагато сказати.

Сьогодні молодь так того не переживає, але тоді отримати за квартал «задовільно» з поведінки – для дівчини то було щось страшне. Я до сьогодні пам’ятаю той сором, хоча зараз із перспективи прожитого часу переважають все ж таки позитивні спогади. Сьогодні маю внучок, які ходять на Маланки до Народного дому. І це є моя велика радість та сатисфакція.

Але тоді, у ті роки… Очевидно, всі усвідомлювали, що є ми під особливим наглядом. Громадянська міліція була поставлена у стан готовості, і час від часу ставалися також провокації. Міліція за нами стежила, інші служби також, все знали та записували… Про це особисто я переконалася, забираючи певні документи з ІНП.

Ірина Стабішевська
(уроджена Туцька)

Я на своїй першій маланці був у 1958 році, і мав тоді 13 років. Тато мене взяв, ми мешкали тоді на вулиці Мнішей, недалеко Народного дому. Були ми лише до півночі, коли ще урочисто відтанцювали гопака. Після півночі тато взяли мене за руку і потягнули до хати, хоч я страшенно плакав. До забави грав ансамбль пана Любинецького. Від того часу я вже на всі Маланки ходив, щороку. Але донині пам’ятаю своє перше враження від того першого разу – тих танців, співів, це було щось чудесне.

На Маланку кожен приходив зі своїм кошиком. У залі столи були прикриті сірим папером, а на них стояли стакани «муштардівки». Продавалося також пиво з бочки. Там, де зараз є кухня, був буфет, можна було почастуватися бутербродом. А решту ми приносили самі.

Я з Народним домом пов’язаний від початку, відколи все тут починалося, коли я ще був малим хлопцем. Мене та домівка виховала. Згадую час, приблизно в моєму другому класі початкової школи, коли то на театральному залі, де зараз проводимо Маланки, стояли кросна і ткалося килими – це була діяльність «Феротексу», кооперативу УСКТ. Коли вже ті кросна забрали і почалася наша нормальна діяльність, на сцені Народного дому ставили ми виставу для дітей «Червона шапочка». І я там грав… дерево. Я цього ніколи не забуду.

Казимир Сцібівовк

● Ми переїхали до Перемишля в 1969 році, але відразу на Маланку ми не відважилися піти. Через два роки лише. Трохи переживали, бо не мали жодного товариства, нікого не знали тут… але таки хотілося. Сама та перспектива, піти на Маланку в Перемишлі, – це було щось вимріяне, чудове. Ми на півночі ще їздили на забави до Ельблонґа, там була родина, товариство – свій столик. А тут – майже нікого. Бо як піти бавитись, коли нікого не знаєш? Я намовляла братову чоловіка, кажу її – Геня, спробуймо. Вона спочатку не хотіла, але, зрештою, погодилася. Шили ми собі сукні, довгі, з блискучими елементами…

Але чи ви знаєте, що то були за Маланки? То була єдина велика родина! Чудова атмосфера, спів всього залу без зупину, аж оркестр не мав коли грати. Ми там так витанцювали! Пригадую з тих перших Маланок пана Пайташа, пана Любовича, Кривуцького, пана Гришка, пана Сцібівовка. Останнього пам’ятаю особливо з колядування, як цілою групою на свята до нас прийшли. Якось перед цим я пожалілася подрузі, що того року якось сумно на свята, нікого не знаємо, ніхто не заходить, ми мешкали 3 кілометри за містом… а тут раптово колядники до нас входять – молоді, енергійні, на весь голос співають! Ми такі сполошені були… щойно приїхали, нікому не відомі. Поляки нас питали – а звідки ви, а чому сюди приїхали? Це колядування принесло нам багато радості.

І навіть, правду кажучи, не знаю коли ми перестати переживати, чи маємо товариство і свій столик – бо відтоді ми вже почувалися як в себе, всі разом, як одна родина.

Ольга Фіцак

● На Маланці в Перемишлі був я вперше 1979 року. Почалася вона дуже приємно і зворушливо. Пішли ми на неї з дружиною та зі шваґром. За півроку до того, в липні 1978 року, ми переїхали до Перемишля. На Маланці вразили нас кількість людей, дуже гарна забава, професійний оркестр, безупинні співи. Проте найбільше зачарував мене зал – його прикраси, орнаменти, а також могутністю архітектури всього будинку Народного дому.

За якийсь час люди почали проголошувати тости… тоді я знову глянув догори, подивився на цю стелю, на стіни та захотів і собі взяти слово. І сказав я, що нам тут так приємно, гарно бавитися, але повинні ми також згадати тих, які цей прекрасний дім збудували. Де-небудь вони сьогодні є – в Америці, Канаді, в Австралії, інших далеких світах. Говорив я також про це, що ми сьогодні зобов’язані про них пам’ятати та підняти чарки, бо вони сьогодні теж десь на Маланках танцюють і можуть думати, як ми в Перемишлі святкуємо. На кінець запропонував я, щоб ми всі разом заспівали для них «многая літа» і тоді весь зал гукнув «многая!» – вперше того вечора.

На жаль, на тому зворушливий момент закінчився. Через декілька хвилин проходять біля мене двоє панів і приглядаються. З ними – також третій – покійний пан Сютрик, штатний працівник у Народному домі. Пройшли вони біля мене раз, два, туди-сюди і пішли. Через 10 хвилин підходить до мене старший пан (пізніше мені сказали хто він – один з «активістів» УСКТ, що це був пан Чубінський) і каже, що хоче зі мною поговорити. Запитав він: хто ви є? Я відказав: Юліан Бак. А звідки ви взялися? Живу в Перемишлі. Як тут живете, як я вас не знаю? Звідки ви прихали? З Ольштинщини. На це він твердо промовив: пане, запам’ятайте собі – що вам можна на Ольштинщині, то говоріть це на Ольштинщині, а не тут в Перемишлі! Візьміть це до уваги щодо наступних зустрічей у Народному домі.

Звісно, я після цього вже не мав настрою до дальшої забави. Всю ніч не спав, боявся дзвінка, що мене з роботи викинуть або кличуть на допити. Проте воно якось втихомирилось. Але також завдяки цьому моя перша Маланка в Народному домі лишилася в пам’яті зовсім незабутньою.

Юліан Бак

Поділитися:

Схожі статті

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*