Орест Лопата ■ 30-ЛІТТЯ ОУП ■ №49, 2020-12-06

У середині листопада від державних посадовців Польщі пролунали оптимістичні заяви про те, що, хоч пандемія і не відступає, усе ж з’явилося «світло в кінці тунелю». Перші дві вакцини – американської та американсько-німецької компаній – за попередніми результатами, показали понад 90% ефективності. Попри те, що до остаточного подолання вірусу ще далеко, у суспільстві все ж з’являється обережний оптимізм. 

Однак що буде з нами у постпандемічні часи? Чи вдасться відновити колишню активність української громади? Мій співрозмовник, багаторічний громадський активіст Марко Сирник, – оптиміст у цьому питанні. Він вважає, що за час карантину минеться «оскома» від багатолюдних фестивалів, тому люди із радістю повернуться до концертних залів та церков. А національна свідомість нашої громади побудована на солідному фундаменті, якого пандемія не подолає. Адже зв’язки у меншині вдавалося зберігати упродовж 70-ти років від акції «Вісла».

Велика заслуга у цьому – учителів. Думки про запровадження українського шкільництва почалися через 10 років після виселення, разом із початком організованого церковного життя. Перші пункти навчання української мови почали працювати на Вармії та Мазурах уже в середині 1960-х років. У цей час головними постатями для української освіти стали Любомира Кобеляк, яка займалася організаційною роботою, та вчитель-методист Теофіл Щерба.

Усі тодішні вчителі, засновуючи пункти навчання української мови, часто стикалися із протидією комуністичної влади, негативно налаштованих щодо українства місцевих чиновників та директорів шкіл. Однак чи не найбільше дошкуляло їм те, що й українці часто-густо встромляли палиці в колеса українському шкільництву. Родичі Теофіла Щерби згадували, як він скаржився на те, що батьки дітей писали доноси на нього до спецслужб, буцімто він «насильно» створює ці пункти навчання, не дає дітям проводити дозвілля після уроків у школі.

Про світлі та темні сторінки української освіти у Польщі хочуть розповісти у науково-дослідницькому проєкті фонду «Просвіта». Активіст Марко Сирник має намір створити тематичну монографію. Далі – його пряма мова. 

«Хочемо, аби наше видання стало стимулом до дискусії»

Для мене головне – це те, що освітяни у різні періоди нашої історії займалися просвітницькою роботою серед української громади у Польщі, аби зберегти у ній національну ідентичність. Я взагалі дивуюся, що ідея такої монографії з’явилася у нас лише тепер. Про роботу наших учителів треба згадувати не лише у складні часи, як-от зараз, під час пандемії. У моїй уяві викладач завжди був лідером громади, людиною з великим авторитетом. Такі серед нас були і є. Ми сьогодні часом забуваємо істину – що вчитель показує молодому поколінню життєвий шлях.

Тому треба нагадати про початки українського шкільництва у Польщі, коли у найменших селах різних регіонів країни ще з 1950-х років створювали пункти навчання української мови. Через демографічні зміни зараз їх уже немає. Однак їхній слід залишається не лише в нашій пам’яті. Має залишитися! Завдяки копіткій роботі тодішніх освітян ми сьогодні існуємо як українська громада у Польщі.

Саме тому ми розпочали дослідницько-видавничий проєкт «Монографія українського шкільництва у Польщі з 1944 року». Треба зберегти для наступних поколінь надбання з тих часів і до 2017 року. Варто нагадати також, що до виселення у 1947 році на наших рідних землях також функціонували українські школи. У мене багато архівних матеріалів, але чи не найцінніші – це спогади учасників тих подій, унікальні фотографії з родинних архівів. Саме такі свідчення надсилають нам люди. Поки що їх небагато: з Венґожева, Любіна, Бань-Мазурських, Ольштина, Перемишля, Кошаліна. 

Написати книжку на основі архівів нескладно – але нам хочеться, щоб у ній пролунали також живі голоси людей. Це видання має на меті почати дискусію про майбутнє українського шкільництва у Польщі. Може, воно стане стимулом до проведення Конгресу освітян. Нам є про що поспілкуватися: про стан освіти, самих учителів, Українське вчительське товариство. Про батьків та їхню самосвідомість, про мігрантів з України. Адже цього навчального року в Польщі – понад 62 тисячі школярів-громадян України!

Про роль церкви також треба говорити, зокрема про спроби введення польської мови на богослужіннях Української греко-католицької церкви у Польщі. Ще одне питання – робота Спільної комісії уряду і нацменшин і наших у ній представників. Згадаймо про закони, які треба змінювати, про повну деградацію української освіти в Любуському воєводстві, про підручники. Проблем багато, справа лише у тому, аби хтось ними зацікавився, щоби було кому їх вирішувати.

Заморозь пандемії на Валецькій землі

Цей рік завершується у нашій громаді поганими акцентами пандемії. Багато запланованих заходів не відбулося. Передусім ми відмінили XXV Мандрівний фестиваль української культури, що мав проходити у трьох воєводствах. Ми не захотіли проводити його онлайн, тому що головна його цінність – це безпосереднє спілкування учасників. Що ж до інших ініціатив – неподалік Валча у місцевості Тшцянка наприкінці серпня наживо пройшов концерт «Там на Лемковині», який організували валецька парафія УГКЦ та Музей наднотецької землі. Це й усе, що відбувалося в нас під час пандемії.

Я маю враження, що у нашій громаді ще до коронавірусу була певна «пересиченість» культурними заходами. Кожна організація, що діє на Валеччині, – фонд «Просвіта»,  місцевий гурток ОУП, парафія УГКЦ  – хотіли з їхньою допомогою показати себе з найкращого боку. Тож тривалі карантинні обмеження призведуть до того, що ми все-таки засумуємо за цими подіями, і згодом без перешкод повернемося до звичайної активності нашої меншини. 

Ми настільки сильні духом, що спричинене обставинами «відчуження» не матиме вирішального впливу на стан громади. Ми вистоїмо завдяки нашим досягненням і надбанням минулого.

***

Шановні читачі!
Пропонуємо вашій увазі дві фотографії, на яких зображені українські вчителі з Польщі. Якщо хтось упізнає на фото себе або своїх рідних – просимо повідомити редакцію «Нашого слова». Ці дані ми передамо Маркові Сирнику.

Українські вчителі з Польщі приїхали до Києва для участі у літніх курсах підвищення кваліфікації в Університеті ім. Т.Г.Шевченка. Курси проходили у 70-х роках XX століття. Знімок зроблено у Києві, на схилах Дніпра, поблизу монумента Володимира Великого. Фото із приватного архіву Дарії Щерби.

Вчителі українських шкіл та пунктів навчання у Польщі зустрілися після завершення дитячого фестивалю у Кошаліні. Прийшов час на спільну зустріч та відпочинок біля вогнища. 90-ті роки XX століття. Фото з архіву «Нашого слова».

Поділитися: