Українською поезію В. Шимборської перекладали Григорій Кочур, Дмитро Павличко, Наталя Сидяченко, Леонід Череватенко та Анатолій Глущак, Олександр Гордон, Андрій Савенець, Мирослава Прихода, Оксана Нахлік, Ярина Сенчишин, і це – неповний перелік людей, які, зачаровані поезією В. Шимборської, стали її перекладачами. Люди з різних частин України віднаходили в її поезії частку свого серця. Та, чомусь видається, що поезія Шимборської найбільше пасує Львову. Можливо, через те, що її рідний, улюблений Краків чимось нагадує Львів і, хочеться вірити, що, якби вона побувала у Львові, то закохалася б у нього не менше, ніж у своє рідне місто.
Вона прийшла до Львова зі своєю поезією, як пам’ять, так, саме, як пам’ять. У львівській книгарні “Є” відбувся вечір поезії В. Шимборської за сприяння Генерального консульства Польщі у Львові. Саме генеральний консул Анджей Дрозд, який виріс зі світом поезії В. Шимборської зі самого дитинства, прийшов у Львівський академічний драматичний театр імені Леся Курбаса з пропозицією організувати вечір пам’яті великої поетки. Не було часу на роздуми, та й на особливу підготовку до вечора також. За словами актора театру, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка Олега Стефана, спочатку хотілося структуризувати поезію, розділити тематично, створити певний сценарій, а потім стало зрозуміло, що поезія В. Шимборської не піддається структуризації, не потребує ніяких сценаріїв, вона має просто бути почутою серцем. І троє сміливців пішло шляхом чуття серцем. Актори Театру ім. Л. Курбаса Оксана Козакевич, Наталка Пархоменко та О. Стефан закохувалися в поезію В. Шимборської, вірші читали так, як відчували. Троє різних акторів шукали себе в поезії В. Шимборської і знаходили! З цими віршами прийшли на зустріч у книгарні “Є”.
Вступне слово консула, яке радше нагадувало інтимну розповідь, ніж офіційний виступ, настроїло всіх на справжнє поетичне одкровення. Спочатку поезія звучала польською у виконанні О. Козакевич, а потім проросла українською, наче авторка писала саме цією мовою, так органічно звучало її слово. Актори вибрали переклади А. Савенця, хоч, на мою скромну думку, найкраще світ В. Шимборської звучить у перекладах львів’янки Ярини Сенчишин, ще 2002 року у видавництві “Літопис” вийшла збірка поезії В. Шимборської, де поруч надруковані вірші в ориґіналі та в перекладах Я. Сенчишин. Книжка стала лауреатом в номінації “Переклади українською мовою художньої літератури” в конкурсі “Форуму видавців 2002”. З цієї збірки найбільше вражала одна поезія. Назавжди залишилося запитання: чи про себе, чи про Касандру писала В. Шимборська. Вслухайтесь, вживіться в ці рядки:
Чітко зараз собі пригадую,
як люди, побачивши мене,
вмовкали на півслові.
Обривався сміх.
Розпліталися руки.
Діти бігли до мами.
Я навіть не знала їхніх нетривких
імен.
А та пісенька про зелений листочок –
ніхто її при мені не закінчив.
Я любила їх…
Але любила з висоти.
З-понад життя.
З майбутнього. Де завжди порожньо
і звідки немає нічого легшого,
як побачити смерть.
Шкодую, що мій голос був твердий.
Подивіться на себе з зірок
– кричала я –
подивіться на себе з зірок.
Чули і опускали очі.
(“Монолог для Касандри”)
Чи ми почули? Здається, всі, хто був на цьому інтимному вечері у львівській книгарні “Є”, не раз у своєму житті повертатимуться до поезії В. Шимборської і ще гостріше відчують її слова: “Життя, хоч би і довге, завжди буде коротке. Надто коротке, щоб до цього щось додати”.