Мирослав Левицький ■ КУЛЬТУРА ■ 2010-04-23
{mosimage}
Уважно стежачи за новинами польського телебачення, можу сказати, що в Польщі ювілей такої постаті, якою в українській культурі є Ліна Костенко, був би головною інформаційною новиною дня. Проте для нинішніх власників українського інформаційного простору це була подія з розряду “між іншим”. Мало того: на представлення олігархічних витребеньок на зразок різних “фешн-шоу” виділяється більше часу, ніж у телебаченні його присвячено відзначенню 80-ліття леґендарної Л. Костенко, яке відбулося 19 березня 2010 р.
Як наслідок таких процесів – в українському FM-радіопросторі звучить усяке паскудство, усе те, що вкладається в поняття “антиукраїнство”, що ховається під ідеєю космополітизму. Усе це подається як рівняння на Європу – хоч там від такої “практики” хапаються за голову, бо європейський програмний продукт у першу чергу характеризується національною ідентичністю. Кожна країна прагне показати світові щось рідне, щось своє, кореневе. А в Україні під виглядом боротьби з “шароварщиною” почали вирубувати квітучий сад унікальної української культури, що призводить до розвитку манкуртства. Усе це веде до розмивання української духовності, до руйнування основ патріотизму, а за ними йде насаджування ідеології, формування світогляду та специфічного розуміння інтересів держави.
Від такого стану справ одні внутрішньо згоряють, інші байдужіють, а людина-леґенда українського сьогодення, Ліна Костенко, майже на два десятиліття подалася у “внутрішню еміґрацію”. Так вона назвала свою тривалу пасивність в українському публічному житті, а сказала це під час презентації перевиданого до ювілею видавництвом “Либідь” її історичного роману “Берестечко”. Цей роман у віршах – про одну з найбільших трагедій української історії: битву під Берестечком. Написаний він ще в 1966-67 рр. Згодом, на всіх етапах наступних українських трагедій: і після поразки 60х рр., і в безвиході 70х, і в оманливих пастках 80-х – не раз дописувався. Проте офіційно був виданий щойно 1999 р. у видавництві “Український письменник”. Тепер, 2010 р. вийшло друге його офіційне видання. Л. Костенко каже, що в “Українському письменнику” її “Берестечко” видали чорт-зна- як. Тому вона чекала нового видання з деяким острахом, а коли їй вручили примірник книжки, то боялася його розкривати, бо згадувала радянські часи: “Вони своїх халтурників видавали на гарному папері, все блищало. А мене, “спасібочки”, на газетному. Звикла до цього”…
До появи нинішнього видання (накладом 7 тисяч прим.) було декілька піратських видань “Берестечка”, себто виданих без згоди авторки. Це також складна проблема українського сьогодення. Далеко не в усіх ще є усвідомлення, що крадіжка інтелектуального продукту (або іґнорування написаного) є таким же злочином, як і грабування матеріальних ресурсів. З другого боку, зараз, у час страшного знецінення книжки, лише твори знакових постатей можуть хоч трошки протистояти тому деморалізаційному та денаціоналізаційному валу, який котиться на українські душі. Друкувати якомога більше якісних, національно виражених творів – це патріотична повинність творця. Проте правдою є також і те, що творцям духовних благ треба за щось жити. Отже, маємо замкнуте коло.
У випадку Л. Костенко проблема ускладнюється ще й тим, що вона на два десятиліття самообмежилася в стосунках із навколишнім світом. Покинула ряди Спілки письменників. На цей крок вплинуло ряд причин. Не останню роль тут відіграло легковажне видання спілчанським видавництвом “Берестечка”. Останньою краплею, як розповів Дмитро Павличко, стало те, що хтось зі спілчан нагадав, як вона ще в школі написала твір у дусі культу Сталіна. Тоді поетеса казала: “Я собі вийшла зі Спілки письменників, бо оте нудне скиглення і скімлення набридло. Не мають ні ідеї, ні мети”. І пішла вона, за її ж визначенням, у “внутрішню еміґрацію”, у чорнобильську зону. Там вона знайшла свою Україну. Там люди, втративши свою малу батьківщину, і полюбили її надмірно, і відчули велику Батьківщину. Більшого сміху, гумору сили, ніж у чорнобильській експедиції, ніде не бачила… А ту Україну, яка після проголошення незалежності почала викристалізовуватися в Києві (це в однаковій мірі стосується і політичних процесів, і подій у письменницькому середовищі), вона назвала “сатанинським спектаклем, у якому не хоче грати жодної з ролей”.
– Я дуже добре прожила цей час або за своїм письмовим комп’ютером, або в експедиції в Чорнобильську зону. Їздила до Польщі, до Парижа, у Бурґундію, шукала там матеріали. Словом, працювала, – сказала поетеса про цей період.
Один із плодів праці поетеси під час її “внутрішньої еміґрації” незабаром стане доступним українському читачеві. Видавництво “А-Ба- Ба Га- Ла- Ма- Га” готує до друку роман (цим разом у прозі) Л. Костенко “Записки українського самашедшого”. За словами директора видавництва Івана Малковича, “Записки…” Ліни Костенко – “це суміш художньої літератури, щоденників і публіцистики. Роман написаний від імені чоловіка”.
А поки що 22 березня 2010 р. в Українському домі в Києві відбулася презентація вже згаданого “Берестечка”. І хоч це роман про розгром війська Богдана Хмельницького влітку 1651 р., проте авторка називає його не романом про поразку, а демонстрацією того, що найбільша перемога – це перемога над власною поразкою. Не дивно, що твір закінчується словами:
Не допускай такої мислі,
що Бог покаже нам неласку.
Життя людського строки стислі.
Немає часу на поразку.
Нове видання “Берестечка” проілюстроване художником-графіком Сергієм Якутовичем. Передмову написав Іван Дзюба, а післямову – Володимир Панченко. До видання доданий диск із звуковою версією роману у виконанні одного з найзнаменитіших українських читців – о. Петра Бойка. Уся сукупність яскравих постатей робить “либідське Берестечко” осяйним художнім об’єктом. Відповідно, лише за собівартістю коштує воно 110 гривень. У порівнянні з книжками, які коштують по 2 тисячі гривень, – це ще нормальна ціна, проте для багатьох шанувальників таланту Л. Костенко її “Берестечко” все ж є недоступним. А багато хто використовуватиме його не для читання, а для підкреслення свого соціального статусу.
Пошана до таланту Л. Костенко та намагання почути від неї слово розради в невеселі для України часи привели людей до київського Українського дому. Хоч і не було широкого анонсування, на презентацію “Берестечка” прийшло близько трьох тисяч людей, незважаючи на те, що зал розрахований на 500 осіб.
Звичайно, спочатку були вітання: і від знаменитостей, і від простих шанувальників. Поздоровлення для Л. Костенко надіслав, зокрема, Папа Римський Бенедикт XVI. Проте не від усіх вона хотіла приймати вітання. І якщо телефон від хористів з Макіївки, які представилися як “данєцкіє бандіти”, вона прийняла з великою радістю, то, за повідомленням телебачення, зовсім не хотіла жодних привітань від Віктора Ющенка. Л. Костенко не побажала з ним зустрічатися, заявивши йому, що до неї якраз навідалася поетична муза. У зв’язку з привітаннями з Макіївки вона сказала: “У мене якась моя Україна, яку я впізнаю і люблю. В інтерпретації наших політиків я не знаю такої України. Я знаю ту Україну, для якої я живу, для якої варто жити й працювати”. Стосовно Ющенка поетеса сказала: “Ми були членами Національної ради з питань культури і духовності при президентові: говориш -говориш, борешся-борешся, а нічого не робиться, як при тому, так і вже при цьому президентові”.
Про себе та про причини своєї “внутрішньої еміґрації” сказала: “У мене був великий проект, я хотіла історію України дати в строфі, у поемах, в історичних романах, у драматичних поемах”. Однак виявилося, що в нинішній час література нікому не потрібна. А поезія – тим більше. З українського обрію стали зникати книгарні. Любителі швидких грошей не соромляться пристосовувати їх під “червоні ліхтарі”, вбиваючи в голови українцям міф про неповноцінність нації… “Усяка наволоч, – заявила поетеса, – принижує український народ, а він десь загубив у собі відпорність”.
Багато хто з розпукою ставить питання: чи все це – українська поразка? Л. Костенко словами з її “Берестечка” відповідає: “Немає часу на поразку”. Хоча ситуація для творчої душі нині непроста. “Тебе за радянської влади підозрюють у націоналізмі, ти не маєш свободи, ти виборюєш кожну строфу, а потім приходить свобода, незалежна Україна – і ти, не маючи як перевести подих, знову опиняєшся в бозна якому становищі”, – стверджувала поетеса. І наголошувала, що в українського народу, попри всі зовнішні симптоми поразки, є високовольтна лінія українського духу, яка проходить крізь усі віки – і до неї треба підключитися. Це буде український рух опору.
Якщо інтелектуальне середовище давно очікувало таких слів, то серед представників політики багато хто тих слів вперто не хоче чути. І, як мені здається, перш за все до них адресовані слова поетеси: “Отримали Україну без бою і здають без бою. …Б’ються поміж собою”.
“Наше слово” №16, 18 квітня 2010 року {moscomment}
