Кшиштоф Новаковський ■ КУЛЬТУРА ■ 2011-07-21

Лев-Йосип Ґец – це надзвичайно працьовитий художник, суспільний діяч і вихователь багатьох поколінь польської та української молоді. Прийшов на світ у багатодітній родині 13 квітня 1896 р. у Львові. Його батько, теж Лев, за професією друкар, учасник аматорських театральних українських та польських колективів – “Зорі” та “Gwiazdy” – був нешлюбним сином польки-католички. Своє дитинство провів у селі Пустомитах під Львовом, виховувала його родина українських селян. Далі освіту йому запевнив вітчим Іван Самборський – греко-католик, який перебував на службі в римо-католицького архиєпископа Моравського. Лев-старший оженився з Юзефою Гарапин, батьки якої заробляли на життя, працюючи двірниками.

Освіту молодий Ґец почав у загальній школі ім. Маркіяна Шашкевича, потім вчився в українській гімназії, з якої батьки далі перенесли його до Відділової школи св. Мартина. У тій школі, завдяки вчителеві малювання, Лев розвинув талант художника, спеціалізуючись у рисунку олівцем й акварелі, та “залюбився в образотворчому мистецтві”. На жаль, своїх здібностей не міг розвивати, бо батько віддав його на будову помічником муляра до майстра Юзефа Делькевича. За три роки важкої праці Лев Ґец 1912 р. отримав звання челядника і записався на будівельний відділ Промислової школи.
Шістнадцятирічний муляр від того часу вчився й працював, заробляючи на навчання на львівських будовах у Дзедзинського, Опольського, Сосновського, Захар’ясевича. Невдовзі перед початком І Світової війни потрапив до проф. Івана Левинського і працював при спорудженні машинної лабораторії при Львівській політехніці. Праця у Левинського змінила життя майбутнього митця, яке до того часу було нелегке, що пізніше так описав:
Професор Іван Левинський перший відкрив у мене талант, подав мені руку і спрямував на інші дороги. Побачивши мене при муруванні, запитав: “серденько, ти муляр?”, – я відповів – так, на що професор відказав: “не виглядаєш”. Після тої короткої розмови мене на другий день відкликали від мурування і приділили до майстерні професора, де я креслив плани і виконував кошториси. Я був надзвичайно щасливий з ласкавості долі, там міг займатися рисунком і берегти здоров’я… За якийсь час професор завів мене до художника Олекси Новаківського, який багато мені розказував про своє мистецтво і показував свої праці. Я слухав митця, приглядався до його картин і аж піт мені лився з чола від величі його праці. Мені було тоді сімнадцять років і доти я ще ніколи не бачив живого художника. Новаківський полюбив мене і згодом подарував мені сім ескізів до картини “Пробудження” з дарчими написами й олійний ескіз своєї дружини в польському строї з-під Кракова, з села Могили. Чи треба підкреслювати мою радість, щастя і надію на здійснення моїх мрій, щоб вийти з біди та знайти дорогу до краси і кращого життя? Майстерня професора і художник, його дім – це новий світ для муляра на тлі вбогої хати моїх батьків, де все було інакше.
У Промисловій школі швидко почав вирізнятися своїми здібностями до малювання, його технічні малюнки з архітектури ставили за взірець, а вчитель малюнку Кун почав заохочувати Ґеца, щоб у майбутньому він пішов учитися в Художню академію.
Коли 1914 р. вибухла І Світова війна, Ґец і надалі працював у Левинського. Одного вересневого дня перед приходом російських військ професор завів його до митрополичого палацу греко-католицьких єпископів, садиби архиєпископа Андрея Шептицького. Молодий муляр отримав доручення замурувати в стіні резиденції секретний сховок і присягнув зберегти це в таємниці. Коли росіяни увійшли до Львова, вони швидко довідалися про таємничий сховок у палаці. Ґеца арештувала російська жандармерія, його ув’язнили в тюрмі на вулиці Янівській, а потім допитували на вулиці Коперника працівники охранки на чолі з полк. Лук’яновим. Оскільки арештант не зрадив місця, де знаходився сховок, його посадили в камеру-одиночку на вул. Баторія. Під час допитів юнака били. Коли таємничий сховок таки віднайшли, Ґеца з тюрми випустили. Після того він пішов працювати швейцаром у готелі “Народна гостинниця”, а пізніше займався кресленням у Дирекції залізниці.
Після приходу до Львова 1915 австріяків, Лев Ґец – під впливом патріотичних почуттів, а водночас пам’ятаючи російське ув’язнення – зголосився добровольцем до леґіону Українських січових стрільців. Першим його командиром був сотник Андрій Мельник (ІІ курінь). У леґіоні молодий рекрут документував у вільний час своїми рисунками та ескізами різні воєнні події. За рекомендацією О. Новаківського отримав дозвіл на офіційне документування ле-ґіонерського життя. Малював на фронті все, що бачив: людей, окопи, квартири, кухні, командирів і звичайних воїнів. Частину праць забирало командування й офіцери, а решту художник-самоук відсилав додому, де з часом назбиралося понад 300 рисунків і акварелей. Найкращі ілюстрації молодого леґіонера видавалися як фронтові листівки і розповсюджувалися польовою поштою.
Під час зимових позиційних боїв над річкою Стрипою Ґец з підозрою захворювання на скарлатину потрапив у польовий шпиталь у Маловодах, а потім до Львова. Вилікувавшись, повернувся на фронт, отримав підвищення в службі – звання старшого рядового. У боях під Бережанами, в Потуторах єфрейтор (старший рядовий – ред.) Ґец був учасником штурму на баґнети. Кривава різня, в якій брав участь, і сильне нервове напруження спричинилися до того, що він знепритомнів і пролежав між убитими кілька годин. Доки повернувся у свою розбиту майже вщент військову частину, його колеґи вже встигли написати листа додому, що 8 грудня 1915 р. Лев загинув геройською смертю в бою за вітчизну.
Українців з розбитого леґіону УСС забрав з фронту 310 полк мадярів і відставив їх до комендатури в Пясечній. Воєнний шлях Ґеца закінчився 1918 р. на Буковині, під Чернівцями й Раранчею. Воєнний період документують численні рисунки, що увійшли в зібрану Ґецом колекцію праць власних та 26-ти інших авторів – музикантів, поетів, письменників та художників, що служили в леґіоні УСС. Ця колекція отримала назву “Антологія стрілецької творчості” і налічувала 26 коробок.
Військова служба Л. Ґеца закінчилася разом з падінням Австрії, про що пізніше він згадував так:
Моє повернення до Львова – рідного міста, не було щасливе. У місті після падіння Австрії розгорілася нова боротьба між двома розсвареними народами – польським і українським. Хто тільки носив військовий мундир, того мобілізували і втягнули в боротьбу разом з цивільним населенням. Розгорілася ненависть серед двох братніх народів. Буря не оминула й мене і вже 2 листопада 1918 р. я був важко поранений в обидві ноги на вулиці На Байках як один з перших. Забрали мене з вулиці до польської неволі і перенесли на ношах до будинку Львівської політехніки, де був військовий шпиталь.
Ґец лікувався в польському шпиталі кілька місяців, однак, незважаючи на численні операції, залишився калікою – його ліва нога була коротша на 11 см. Чергові операції провів доктор Юзеф Александрович, рекомендована ним пізніше терапія почала приносити результати. Краще ставлення у шпиталі важко поранений завдячував пораді греко-католицького священика о. Поплавського, який підказав, щоб замість двох капральських кістяних зірочок пришити дві золоті поручницькі зірочки. Незабаром над ліжком січового стрільця появилася табличка з написом “український поручник”.
До початку 1919 р. перед його лікарняним ліжком пройшли такі гості, як генерали Війська польського Івашкевич і Галлер, які здобули Львів, і французький генерал Бартолемі. Підлікованого Л. Ґеца направили до лікарні в Дзедзицях під опіку генерал-майора Мартиновича. Там під час реабілітаційних занять почав наново вчитися ходити. Звідти в’язня перевели в табір для інтернованих №1 Домб’є біля Кракова, там потрапив у барак ХІ, у зал №5.
Я швидко ознайомився з життям у Домб’ї, віднайшов багато знайомих, ходив уже краще на двох милицях і, не гаючи часу, приступив до другої більшої праці під назвою “Домб’є 1919”. Це було книжкове видання з тисячами ориґінальних підписів, короткими спогадами, портретами, загальним виглядом табору і точним планом. Ту працю я виконав на різних випадкових папірцях, за браком кращого. Готові картки виносили з табору жінки, які ходили до лікаря Смоліна у Кракові. Звільнені з табору, забирали ті картки від лікаря й завозили до Львова… Коли мене звільнили з табору, стараннями проф. Кирила Студинського, який теж сидів у тому таборі, зібрав я у Львові усі картки з табору Домб’є по людях… Було того 139 карток, які я наклеїв на картон і запроектував оправлений полотном футляр, в якому кожен аркуш лежав окремо, не зшитий. Була це друга праця самоука, виконана під враженням таборового життя.
Про цю книжку так написано 1920 р. на шпальтах “Громадської думки”: “Пам’ятна книжка Домб’є – праця митця – збережена в безпечному депозиті, з якого вибрана колись і розповсюджена серед народу буде живим пам’ятником одного з актів нашої трагедії. Така її вартість моральна, не позбавлена й другої вартості – художньої”.
29 листопада 1919 р. ветеран Ґец був звільнений з табору до рідного дому у Львові. Невдовзі прихильні йому люди – українські купці, через директора одного з відділів “Народної торгівлі” Михайла Лазорка переказали йому зібрану на дальше навчання стипендію в сумі 11 тис. австрійських корон. З рекомендаційними листами Л. Ґец поїхав до Кракова, щоб спробувати щастя в Художній академії.
В лютому 1920 р. здавав вступні іспити і з числа шістдесяти абітурієнтів опинився серед семи щасливців, прийнятих на навчання зі статусом студента звичайного. Протягом наступних років здібному студентові допомагав особисто його науковий опікун проф. Станіслав Дембицький, у якого він брав лекції малюнку протягом 4,5 років. Завдяки ньому знайшов урешті добрі умови для відпочинку й праці на квартирі в центрі Кракова у ґрафа Коморовського. Крім малюнку, студент Ґец вивчав графіку в проф. Войнаровського і рисунок у проф. Кнезека. Навчання закінчив з результатом дуже добрим і 22 травня 1924 р. отримав диплом з підписом ректора академії проф. Адольфа Шишко-Богуша.

“Наше слово” №30, 25 липня 2011 року

Художній хист і позитивні рекомендації не допомогли художникові-початківцю знайти працю за професією. Щоб заробити на хліб, він був змушений піти на державну роботу як учитель малювання. Серед запропонованих йому шкіл (у Дрогобичі, Стрию та Сяноці) вибрав сяніцьку гімназію ім. Королеви Софії. Лев Ґец прибув до Сянока у січні 1925 р., поселився в колеґи з війська Йосипа Кічоровського.
На північних околицях міста простягалися нафтові поля і краєвид виповнювали свердловини, натомість з південної сторони було видно численні лемківські села. Ґец цікавився лемками, їхньою матеріальною культурою, історією, традиціями. Поза “вчительським ремеслом”, яким займався з принуки, вільний час присвячував мистецькій діяльності та мандрівкам околицею. З туристичних поїздок привозив ікони, різні історичні пам’ятки, а також численні фотознімки. Зацікавлення фотографуванням появилося в нього ще на студіях – на початку 20-х рр. ХХ ст. навчав його фотографічного мистецтва видатний у майбутньому митець-фотограф Кучинський, з яким тоді Ґец вчився на одному курсі і давав йому взамін репетиції з акварельного живопису. Захопився теж архітектурою сяніцького Старого Міста та чудовими закутками околиці. Молодий учитель знайшов там заохоту до творчої праці і розгорнув крила творчості, свій вільний час присвячував малюванню.
Виконуючи шкільні обов’язки і творчо реалізуючись, Л. Ґец водночас підвищував свій професійний статус. У листопаді 1926 р. здав у краківській Художній академії екзамен з малювання як предмету навчання в середніх загальноосвітніх школах і вчительських семінарах. Два роки пізніше отримав у Варшаві звання дипломованого вчителя середніх шкіл. Закінчив у Львові курс з реставрації ікон у д-ра Михайла Драгана і Ярослави Музики. Зайнявся професійно фотографією, етнографією і почав вести археологічні розкопки. Невдовзі у нього вдома назбиралося кількасот ікон, десятки різних експонатів і сотні фотографій.
Захоплення мистецтвом і колекціонерством спонукали Ґеца до ініціювання 1930 р. створення недержавного – першого в Польщі – етнографічного музею під назвою Реґіональний музей “Лемківщина”. Виконуючи на громадських засадах функцію директора цього музею, він був водночас ще й касиром, сторожем, прибиральником і звичайним робітником, що прибивав гвіздки, коли було треба.
Громадська діяльність Лева Ґеца в Сяноці у 30-рр. ХХ ст. помітили й українські середовища Львова. Ґец у ті часи виступав як співак – соліст місцевого хору, був бібліотекарем та активним діячем “Просвіти”, врешті – гімназійним учителем “руської мови”. Провінційний учитель Ґец брав активну участь у з’їздах українських музейників, виїжджав на різні симпозіуми й курси, організовував теж численні виставки своїх праць.
Велике й несподіване відзначення отримав Л. Ґец 1939 р. – його рідне місто Львів на честь 25-річчя творчої праці митця видало гарну монографію двома мовами: українською та французькою.
Невдовзі почалася чергова світова війна. Під час німецької окупації Ґец став керівником Сяніцького музею, що був створений на базі музеїв “Лемківщина” та Сяніччини. Він теж рятував від пограбування безцінну колекцію, допомагав полякам і євреям. Керівником Сяніцького музею був протягом усієї війни, хоч постійно слідкувало за ним ґестапо, а навіть двічі був арештований. Відразу після визволення переказав польській владі цілу сяніцьку музейну колекцію. Вслід за фронтом 1944 р. виїхав спочатку до Нового Санча, а згодом до своєї сестри Ольги Рибалтовської у Краків. З цим містом відтоді він зв’язався уже назавжди.
Краківські роки, багаті на творчість, дидактичну роботу в Художній академії та громадську діяльність, були водночас роками випробувань та особистих трагедій чудового українського художника. 1944 почав працювати в Кооперативі праці митців. 1945 р. його арештував “Смерш”, а згодом, у січні 1946 р., був затриманий функціонерами Міністерства громадської безпеки та ув’язнений без процесу в тюрмі у ряшівському замку, в камері смертників. Завдяки допомозі друзів 14 квітня 1947 р. виходить на волю, відразу старається про влаштування на роботу в краківській Художній академії. За той час змінився його громадський стан (другий шлюб), 1948 р. оженився він з Марією Дрималик, разом вони замешкали в Кракові на вул. Реторика, 24/4. У 1950 р. Л. Ґец став доцентом Художньої академії.
Сімейне щастя та професійну й творчу діяльність, що почали вже влаштовуватись, перервали раптово і підступно функціонери краківського Управління безпеки на чолі з керівником, полк. Ґжеґожем Ланіном. Брутальна спроба завербувати митця та його дружину навесні 1953 р. закінчилася рішенням подружжя про самовбивство з патріотичних міркувань – не хотіли бути втягнутими в діяльність проти української громади. Доведені до відчаю, вони вчинили самогубство у власній квартирі у ніч з 12 на 13 травня 1953 р. Дружина померла в лікарні, не прийшовши до притомності, а самого Ґеца вдалося врятувати, після чого він понад рік повертався до життя. Внаслідок цих трагічних подій та переслідувань з боку державних службовців і комуністичних спеціальних служб, він замкнувся у власному світі – мистецтва і спогадів. Почав тоді писати спогади у формі щоденника “Марія і моє життя”.
Під кінець 50-х рр. ХХ ст. Ґец брав активну участь у громадському й культурному житті Кракова в рамках місцевого відділу Українського суспільно-культурного товариства (УСКТ), а також у нелегальній діяльності, пов’язаній з відновленням греко-католицької парафії св. Норберта. Внаслідок старань ініціативної групи, очолюваної Йосипом Голинським і Левом Ґецом, 7 січня1958 р. – на Різдво – о. Микола Денько відправив Службу Божу в каплиці св. Дороти при костелі св. Катерини. Новий краківський душпастир був раніше якийсь час учнем Лева Ґеца в сяніцькій гімназії.
Від липня 1957 р. за професором Ґецом постійно слідкувала новостворена Служба безпеки, була заведена персональна справа, у якій йому надано псевдонім “Рись”. Спеціальними службами він був кваліфікований як небезпечний український націоналіст, що має значний вплив на українську громаду Кракова, крім того, має численні зв’язки серед українських еміґрантів на Заході. В одному з оперативних рапортів, складених ІІІ Відділом СБ у Кракові, 1959 р. записано: “Ґец служив у Січових Стрільцях сержантом. Під Львовом був поранений і українські націоналісти визнають його героєм, що боровся за Самостійну Україну, тепер його називають українським послом у Кракові, і кажуть, що в Кракові він має свою Україну…”.
За дорученням начальника V Відділу ІІ Департаменту МВС у Варшаві від 25 червня 1960 р., ІІ Відділ СБ у Кракові підготовив активний нагляд за посередництвом аґентів з метою розшифрувати контакти Ґеца за кордоном та приготувати таємну ревізію у квартирі, щоб знайти опрацьовані Ґецом матеріали, приготовлені до передачі їх на Захід. Одним із виконавців цього плану, який закінчився симульованим вламанням у квартиру і викраденням щоденників Ґеца, був інформатор “Зайонц”. Довкола Лева Ґеца діяла ціла мережа аґентів, що складалася з 14-ти джерел з псевдонімами “Козак-Заґурскі”, “Зайонц”, “Маріан”, “Вєрни”, “Пєльскі”, “Цельни”, “Вітольд”, “Маліна”, “Желязни”, “Лешек”, “Чермак”, “Міхал” і “Боґдан”. Йому на постійно встановили підслуховування телефону і реґулярно переглядали кореспонденцію. Оперативні дії щодо Ґеца велися службами ПНР аж до його смерті, тобто до 16 грудня 1971 р.
Останній запис в актах, що зберігаються в краківському відділі ІНП, звучить: “…У краківському українському середовищі його вважали духовним провідником, який скеровував у націоналістичному напрямку. Часто брав участь у зустрічах з керівничим активом УСКТ у Кракові і давав відповідні доручення щодо подальшої діяльності. Оскільки 16 грудня 1971 р. професор Ґец Лев помер, складаю внесок про припинення справи і складення її у Відділі С місцевого Відділку. Підписано: підпор. Юліуш Фощинський, офіцер ІІІ групи ІІІ Відділу СВ Воєвідського відділку міліції у Кракові”.
Від 1944 р. проф. Лев Ґец постійно мешкав у Кракові, в кам’яниці на вул. Реторика. З короткими перервами від 1950 до 1962 р. був доцентом і вчителем рисунку на кафедрі проф. Зигмунта Радницького. Був дуже плідний як художник і пейзажист, також і в малюванні архітектури. Творив безперервно від дев’ятнадцятирічного віку аж до своєї смерті, а помер маючи сімдесят п’ять років. Створив близько 3200 малюнків, акварелей, картин і ґравюр. Залишив у спадщині багато праць, найбільші колекції яких знаходяться в Історичному музеї міста Кракова (450 унікальних малюнків архітектури “Старого Кракова”, виконаних технікою графіки) і в Римі, в архіві Чину оо. василіан на вул. св. Йосафата, 8 (“Альманах стрілецької творчості 1915-1918” і папка з кількома сотнями малюнків “Домб’є 1919”). Багато праць Ґеца експонуються й дотепер у музеях Києва, Львова, Сянока, Рима, Відня, Софії та Нью-Йорка.
Протягом понад піввіку відбулися 74 виставки й вернісажі українського художника по всьому світі, описані у понад 850-ти рецензіях, опублікованих 12-ма мовами. Про Лева Ґеца та його захоплення писали багато газет і періодичних видань – польських, українських і чехословацьких. Згадка про нього є в “Енциклопедії українознавства” Володимира Кубійовича (Париж, 1949 – 1984), а також в українській енциклопедії “Історія українського мистецтва” (Київ, 1970, т. II, ст.12, 14, 223, 293). Останнє інтерв’ю з митцем, який мав видатні заслуги для Кракова, провела редактор В. Закшевська у квітні 1968 р. для “Слова повшехного” у Варшаві.
Альбомне видання праць художника “Давні площі і подвір’я на малюнках Лева Ґеца” з 1958 р. з передмовою Єжи Добжицького пролежало у видавництві WAG десять років на складі. А коли було допущене до продажу, весь тираж розійшовся моментально. Ця особливо цінна для краків’ян праця була видана вдруге 1986 р.

Post Scriptum
Лев Ґец похований на Раковицькому цвинтарі у Кракові, його могила знаходиться на лінії 69b, побіч гробу полк. Владислава Беліни-Пражмовського, поблизу пам’ятника, присвяченого жертвам концентраційних таборів.

“Наше слово” №31, 31 липня 2011 року

Поділитися: