Степан Мігус, голова Oльштинського відділу ОУП, журналіст «НС» і української ред. Польського радіо ■ ПОГЛЯДИ ■ 2011-02-02
Протягом деякого часу помітними стали спроби насаджувати Греко-католицькій церкві в Польщі польську мову, бо нібито більшість молоді не розуміє вже української, бо щораз більше є мішаних українсько-польських сімей, і тому це питання треба конче вирішувати. Коли ще про це відступництво від рідної мови в рідній Церкві хтось один або другий нашіптував, можна було це сприймати, як маячню хворого. Та ось практично майже напередодні різдвяних свят у частині церков нашого реґіону почалося розповсюджування часопису “Grekokatolicy.pl”, підписаного фундацією ІТАЙ.
Редакція поспішила повідомити, що має на це згоду архієпископа Івана Мартиняка і єпископа Володимира Ющака. “Забула” однак додати, що глави церкви поставили умову отримати також згоду на розповсюдження часопису від місцевих парохів.
На мою думку, випадає радіти, що такий часопис з’явився – бо ті, хто його прочитає, дізнаються, які люди закликають переходити на польську мову. Читачі побачать і прізвища навіть деяких греко-католицьких священиків, які не можуть уже дочекатися польської мови. Це і факт, що згаданий часопис – за винятком однієї статті – виданий польською мовою. Тож, якоюсь мірою, отак започатковано полонізацію нашої Церкви. Шокує й те, що деякі духовні особи, які є українськими патріотами, возвеличують цей часопис, неначебто він є шедевром світового масштабу, а про церковний “Благовіст” ледве згадують. Гріх та й годі.
Що ж. Іронія іронією, але свідомим українцям – не до сміху. У могилах перевертаються ті, хто у 50-60-і рр. витоптував владні коридори комуністичного керівництва й латинських духовних вельмож, щоб лише одержати дозвіл на відкриття рідної Церкви і згоду на молитву українською мовою. Не минуло й півсторіччя, а чорне гайвороння кряче вже про чуже, бо мовляв, знає греко-католиків (цитую мовою ориґіналу), “którzy zatracają swą tożsamość ukraińską. Czy dla wspomnianych osób nie powinniśmy w dużych miastach, wspólnotach już dzisiaj organizować liturgii z elementami w języku polskim?” Інший духівник стверджує: “Coraz wyraźniejsze rozchodzenie się etnicznej wizji kościoła z rzeczywistością powoduje, że pojawiają się w łonie naszej wspólnoty nieliczne na razie głosy, dość nieśmiało wzywające do rewizji tego stanu rzeczy. Już choćby takie fakty, jak spory procent małżeństw mieszanych i zauważalny postęp asymilacji, zwłaszcza językowej młodego pokolenia – muszą prowadzić do refleksji nad aktualnością modelu życia kościelnego, w którym zakłada się jako pewnik, że grekokatolik w Polsce automatycznie niejako jest albo powinien być zdeklarowanym Ukraińcem”.
Тобто – кидайте, люди, своє українство, свою Церкву, у якій молитеся рідною мовою – і йдіть на чуже! Раніше чи пізніше асиміляція і так у вас поцілить, – здається, волають уже й чужою мовою деякі публіцисти в рясах. Деякі інші духівники мовчки поки що їм притакують. На щастя, більшість греко-католицьких священиків рішуче виступає проти оцих з принципу фальшивих тез. Вони розуміють, що без рідної мови у храмі за якийсь час і українська Греко-католицька церква в Польщі перестане функціонувати. А що на це вірні? Починають протестувати, бо виявляються розумнішими за тих, хто кличе їх відступати від мови, традицій, а в наслідку – від своєї Церкви.
Нам треба гуртуватися, щоб дати рішучий відбій псевдоідеям, які нібито мали рятувати тих, хто вже пішов і загубив зв’язок зі своєю нацією, мовою, вірою. Вони не повернуться – але арґументом для хворих помислів вже декому служать. Ці арґументи тому й придумані, щоб нас, як українців, як греко-католицьку громаду – стерти з лиця землі. Шкода, що знов-таки хтось це робить нашими руками. Та чи справді нашими?
“Наше слово” №6, 6 лютого 2011 року {moscomment}
