Петро Тима голова – ОУП ■ ПОГЛЯДИ ■ 2009-10-08
Коли говоримо про успіхи керівних органів ОУП минулого скликання і самої організації, я думаю, що треба їх розділити на зовнішні і внутрішні.
Отож, вдалося випрацювати врешті схеми співпраці ОУП з головним ґрантодавцем, тобто Міністерством внутрішніх справ і адміністрації. Після переходу справ національних меншин до МВСіА були проблеми з чіткими процедурами. Це спричинилося до того, що організації національних меншин майже по півроку мали проблеми з отриманням грошей на реалізацію проектів, які вже навіть були затверджені.
Завдяки тому, що у Спільній комісії уряду і національних меншин представники української громади (ОУП, Українського товариства та Об’єднання лемків) вміло співпрацювали з представниками інших меншин, цього року можна вже говорити про досить чітку схему, встановлення майже партнерських відносин, хоча у деяких нюансах ситуація ще далека від ідеалу. Раніше не було записане, які зобов’язання має МВСіА, зараз уже встановлено, до коли міністерство зобов’язане подати інформацію, скільки і на що виділяє нам грошей на наступний рік, коли будуть підписані договори.
Другий зовнішній фактор, який слід вважати успіхом, це те, що ми починали з великою заборгованістю за Народний дім – понад 300 тис. зл., а сьогодні маємо рішення Ради міста Перемишля, яке відкриває дорогу до передачі будинку об’єднанню. На прикладі Народного дому видно, з одного боку, нашу послідовну поставу, а з другого – бажання вийти нам назустріч з боку частини польських політиків і чиновників. Що важливе, уряд у цьому випадку свідомо рішуче відкинув принцип заложництва. Ми постійно звертали увагу, що не можна наших справ пов’язувати з ситуацією поляків в інших країнах світу. І у випадку Народного дому це спрацювало.
Третій важливий зовнішній чинник – це вихід об’єднання на міжнародний рівень. Ми свідомо почали деякі справи виносити поза польські державні установи, одним із кроків була підготовка Альтернативного рапорту з реалізації Польщею Рамкової конвенції про захист меншин, який був переданий експертам Ради Європи. Це відіграло позитивну роль, по тому видно, що певні справи на очах перестають бути тільки нашими проблемами. Ми переконані, те, що надійшли запитання від європейських установ до польського уряду, мотивувало до дій. Це була нова якість у роботі об’єднання.
У плані співпраці з польськими громадськими організаціями – успіхом можна вважати акцію на захист “Теленовин”, в якій висловилися польські інтелектуали, представники парламенту – майже 30 депутатів. Отже наші проблеми перестали бути закритими, стали елементом нормального демократичного процесу.
Коли йдеться про внутрішню діяльність організації, я думаю, що попри те, що ми діяли в різний період під владою двох різних коаліцій, ставлення яких до національних меншин було доволі різне, нам таки вдалося реалізувати намічену програму, а більшість запланованих заходів реґіонального і загальнопольського масштабу відбулося, в тому числі два фестивалі української культури в Сопоті, відзначення 50-річчя організованого життя українців у Польщі, 60-та річниця акції “Вісла”.
Якщо говоримо про невдачі, то передусім слід згадати проблеми створення методичної допомоги для вчителів української мови. Другою поразкою є те, що надалі помітне різне ставлення до українців і українських заходів, до потреб культури і освіти в різних реґіонах Польщі. У деяких воєвідствах помітна відкрита постава, оформлення окремого бюджету на рівні маршалківських управлінь. З іншого боку, ОУП і українська громада не вважалися партнером. У таких реґіонах, як Нижня Сілезія і Підкарпатське воєвідство надалі виступають проблеми, яких нам не вдалося подолати.
Також треба сказати, що великою невдачею є вирішення питання місць національної пам’яті. Попри те, що відбулося урочисте відкриття кладовища в Павлокомі, а також вдалося відкрити пам’ятну дошку на школі у Пискоровичах, все ж таки не можна говорити, що є ми в цьому процесі партнером, однією зі сторін. Справи увічнення місць національної пам’яті українців у Польщі вирішуються надалі майже без нашої участі. Покращилася, щоправда, співпраця з українським державним партнером, але надалі польська РОПБіМ нехтує нами і, наприклад, не відповідає на листи. Нам не вдалося, на жаль, подолати цю блокаду попри різні протести.
Натомість доброю цю каденцію можна вважати під оглядом контактів з Україною. За звітний період була реальна допомога зі сторони України – фінансова й організаційна, колективами, технічними засобами, грантами. Також мені здається, що кращою за цей період була співпраця з дипломатичними представництвами України, особливо послом О. Моциком, зокрема доказом цього є рішення відносно Народного дому. Також наші чисельні зустрічі з президентом України В. Ющенком показують, що у цьому плані ця каденція була доволі добрим періодом.
Викликом напевно буде існування ОУП в нових реаліях. Наші структури бувають не готові чи не в силі подолати певні вимоги, які ставляться відносно отримання ґрантів і фінансування проектів. За звітний період проходило в нас кілька контрольних перевірок, видно, що процес слідкування за тим, як видаються громадські гроші буде наростати. Щоб користуватися грішми з бюджету держави, треба буде мати краще підготовлені кадри і вписуватися в цю, часом непросту, схему розрахунків, підготовки документів і т.д. Тут на різних рівнях організації ситуація покращилася, натомість є ще в нас недоліки.
Надалі є в нас некорисна диспропорція: на різних рівнях є дуже багато культурних заходів, натомість ми маємо кожного року проблему з тим, щоб знайти 10-15 дітей на освітні проекти, таких як етнографічні курси. Проблемою є прихід молодих людей, які могли б запропонувати інші форми роботи, але також заступити тих, які вже віком і просто фізично не мають сили, щоб взяти на себе зобов’язання.
Перед нами стоїть серйозний виклик, як використати сам Народний дім, але теж як на базі української громади довести до створення кількох установ культури. З одного боку перед нами подолання опору зі сторони державної адміністрації, друге – це вимагає від нас досвідчених кадрів і фахівців. На жаль, ще не відбувається серйозна дискусія, куди все це має йти, що є для нас пріоритетом.
Наступна критична ситуація – це справа шкільництва. З проведеного Марком Сирником аналізу виникає, що в усіх формах навчання зменшується кількість дітей, які вивчають мову. Це становить загрозу не лише для шкіл, а й взагалі для цілої системи навчання української мови, тому що, крім учнів, є ще питання вчителів і культурних заходів, які адресуються дітям. І тут є потреба інформаційної акції та співпраці з різними структурами, в тому Церквами, щоб урятувати те, що ще можна.
“Наше слово” №41, 11 жовтня 2009 року {moscomment}
