Валерія Кірічєва ■ ПОДІЇ ■ №38, 2018-09-23

Ідучи на міжкультурний суботній пікнік, я подумала, що назва у нього якась дивна, як її читати − оцей «JAM&CHAI»? Сама подія відбувалася у Варшаві, у парку «Прага» біля «Мушлі».

Виявилося, що «Джем і чай!» – це інтеграційна подія, де кожен міг прийти і в будь-який спосіб представити свою культуру. Дивлюся, а тут: турецькі солодощі, ізраїльські танці, розпивання чаю і поїдання різноманітних східних страв. У мене виникло логічне питання: а де українські майстри, чому тут представлені інструменти різних народів світу, а від нас немає навіть маленького свистунка чи української сопілки? Організатори розповідають, що кожен міг пропонувати свої майстер-класи, а подію фінансувало місто. Дуже шкода, що забракло ініціативи від нашої громади.

Звичайно, я не скаржуся на організацію, все було доволі цікаво. З перших хвилин перебування на пікніку я відчула домашню атмосферу. Ось на сцені танцюють ізраїльські танці: дітлахи, жінки і дівчата. Рухи їм допомагає вчити викладачка з танців, але все – в такій невимушеній атмосфері, наче це зібралася разом родина і хоче згадати, як вони вміють весело і з запалом танцювати. Кожен сміється, лунають оплески тих, хто сидить під сценою і смакує вегетаріанські страви від кухарів пікніка. І знову ж таки мені було прикро, що української кухні бракувало. Ліванська, марокканська, польська… невже не знайшлося жодного українського шеф-кухаря, який би показав, що таке український борщ чи вареники? Зустрічаю тут кухаря-українця, який готував… гуляш. Олег Самойленко об’їздив більше 30 країн світу, але обрав Польщу. Чоловік родом з Харкова і багато частиною мультикультурного пікніка, де ми разом готували страви Африки, Азії, Європи і годували людей безкоштовно. Через їжу ми зламали бар’єри та стереотипи». Для Олега цей пікнік – спосіб відволіктися та поспілкуватися з іншими людьми в невимушеній атмосфері. Він не більше місяця у Польщі та ще продовжує вивчити польську мову, але каже, що бачить в поляках певну скутість, що вони не до кінця відкриті до інших культур. Утім, на цьому пікніку чоловік помічав, як відвідувачі з зацікавленням розпитували про кожну страву, про те, які продукти у ній використовують, і їм подобалося те, що вони дізнавалися.

За довгим обіднім столом я почула україномовних дівчат, які не знали, куди їм ще бігти і що подивитися. Часу у них було мало, а бажання пройти ще кілька майстеркласів із танців не відпускали їхати до Старого міста. Одну дівчину звали Уляна, іншу – Софія. Уляна приїхала з Ряшева погуляти з подругою, яка переїхала до Варшави з місяць тому через роботу. Дівчата з запалом розказували про свої враження від життя у Польщі. Софія тільки закінчила навчання в університеті та вперше влаштувалася на роботу за своєю спеціальністю – підбір персоналу. Їй дуже подобається столиця і те, що в ній влаштовують ось такі мультикультурні зустрічі, де можна пізнати інші традиції, поспівати незвичних пісень. Тепер їй захотілося ще більше подорожувати світом. Її подруга Уляна мала ще більше вражень: тепер вона фанатіє від арабської кухні. Уляна розповіла, що відвідала багато майстеркласів: «Ми грали з подругою на тамбурині, куштували чаї – дуже смачні. Їли солодощі, танцювали вперше ізраїльські танці. Також спробували танці тіла – було дуже цікаво. Смакували вегетаріанську кухню, дуже незвично, але смачно».

Єдині представники від України, яких я помітила, були з «Knittingin Warszaw» («В’язання у Варшаві»), вони передавали гостям свої знання з в’язання спицями чохлика для термочашки. Майстрині не просто казали: «Ось так треба зав’язати петельку, а тут протягнути…» – це була сімейна ідилія зі спільним в’язанням. До слова, це одна з небагатьох груп у Варшаві, які представляють нашу країну на виставках ремесел або на міжкультурних фестивалях. Тільки от я знаю, що вони українки, а з назви цього не зрозуміти – а в’язання, зрештою, є у всіх культурах. Та все ж, ці активні дівчата не проґавили шанс прийти на пікнік.

Такі організовані міською владою заходи – чудова можливість рекламувати свою країну, навіть самих себе, як майстрів українських інструментів, одягу, мистецтва. Сподіваюся, що наступний міжкультурний пікнік, на який я піду, буде наповнений українськими майстрами більше, ніж цього разу.

Поділитися:

Категорії : Bez kategorii

Схожі статті

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*