Ярослав Стех ■ ІСТОРІЯ ■ №45, 2012-11-04
Редакційна колеґія монографії про бартошицький педліцей пропонує фраґмент книжки, яким є спогад Ярослава Стеха про Івана Тимчину – забутого вчителя рідної мови, котрий українській справі присвятив усе своє трагічне життя. Вічна йому пам’ять!
Лідія Лойко, Степан Лашин
Іван Тимчина прийшов на світ 2 лютого 1932 р. в середньо заможній родині в селі Вербиці, яке до Другої світової війни належало до Рава-Руського повіту Львівського воєвідства.
Село Вербиця широко відоме через великі культурно-освітні традиції. У ньому народилося чимало видатних українських діячів: брати Солодухи – Михайло, адвокат і журналіст (засновник україномовних видань у Канаді), Микола, інженер, провідний громадський діяч; брати Пушкарі – д-р права Омелян і лікар Іван; брати Теодор та Іван Зради були священиками, Богдан Пушкар – визначний і діяльний священик в Німеччині; професори Михайло Коць та Степан Козак, лікар Іван Козак, монахи Дмитро Тимчина і Пилип Коць, Григорій Омелян – член проводу ОУН на Львівщині, Йосафат Тимчина, Михайло Прокоп і Михайло Ґіль – коменданти повітової поліції у 40-ві рр., Ярослав Стех – окружний політверховник УПА та інші. До цієї плеяди діячів треба зарахувати і мґр. Івана Тимчину, якого в селі звали Іван Маґдів.
У Вербиці в довоєнний період на високому рівні розгорталася культурно-освітня діяльність. Надзвичайно велику й корисну працю вело товариство «Просвіта», яке організувало різні відчити, концерти й презентації книжкових видань, відбувалося голосне читання преси. Провідну роль у цій освітній діяльності відігравали Микола і Григорій Пушкарі, Григорій Гузій, Михайло Козак, Михайло Солодуха та інші, які приділяли велику увагу доброму вихованню молоді. Їхня діяльність була спрямована на відродження українського духу через глибоке пізнання рідної історії та культури. І. Тимчина від молодих років серед нас, ровесників, був своєрідним лідером у розповсюдженні українського патріотизму.
Варто пригадати, що Вербиця дала Січовим стрільцям 27 вояків, в Українській галицькій армії було 52 вербичан, у рядах УПА – чи не 116 місцевих вояків. Саме через активну участь наших односельчан у визвольних змаганнях наше з І. Тимчиною покоління мало доволі цінні взірці для наслідування. Таким був і залишився в моїй пам’яті І. Тимчина. Він був справжнім патріотом, як кажуть, з серця й душі. Я, один з його найближчих друзів, відчував, що не сльозами, але розумом він умів жалісно плакати й боліти за національні невдачі так сильно й жертвенно, як можна тільки уявити. Кожен може любити Україну, любити її культуру та історію, підтримувати її в боротьбі за свободу. Але не кожна людина здатна себе самосвідомо виставляти на жертву за ці національні ідеали так, як це робив І. Тимчина.
Пригадую, як наше село 7 червня 1947 р. оточило біля 800 польських вояків – у два кола, щоб з села ніхто не зміг вимкнутися. Зранку, як кочові орди, ці солдати обступили майже кожну забудову, розпочали свою жорстоку й злочинну операцію. У першу чергу забирали всіх чоловіків. Я з Іваном Тимчиною потрапив до групи біля 40 молодих хлопців, яких загнано на стави біля млина. І там розігралася наша трагедія. Нас страшенно били дротами, а потім наказали копати ями під наш розстріл. Кати запевнили, що лише того не розстріляють, хто покаже криївку, в якій знаходяться вояки УПА. Звичайно, з нашої групи ніхто такої інформації не давав. Тоді кати посилювали свої вишукані методи тортур: клали нас на сиру землю, у ями, і стріляли біля голови для переляку. З-поміж наших ровесників залізними дротами був закатований Левко Тимчина (Морський) та 8-літній М. Бусько, якого жахливо замордували п’яні польські вояки. Всі чоловіки, зокрема, ми з І. Тимчиною, дві ночі перебували ув’язнені у сховищах млина, а коли село вже дощенту згоріло, то нас, дітей, після відповідного відбору відпустили до родин, а старших машинами вивозили до в’язниць і концтабору в Явожні.
Наші односельчани на двох товарних поїздах зі станції міста Белзця були депортовані – одні в Ольштинське, а друга група у Вроцлавське воєвідство. І. Тимчину з родиною поселено в с. Кшекотах біля Лелькова. Ми разом з Іваном продовжили навчання. Незабаром на наш терен прийшла група колишніх вояків УПА на чолі з Михайлом Ольхою, з якими ми з Тимчиною мали зв’язки. Цю групу «розпрацював» аґент Управління безпеки, тому мене та І. Тимчину арештували, ми майже три місяці перебували у слідчому ізоляторі в Браневі. Однак оскарження і звинувачення на нашу адресу не підтвердилися, тому нас випустили на волю. Тимчина закінчив середню школу в Торуні, а Вищу педагогічну школу завершив у Ґданську. Під час навчання І. Тимчина напівпідпільно організовував українських студентів, знайомив їх між собою і намагався уберегти від асиміляції. Дуже високу оцінку його діяльності дала відома діячка з Ґданська Олена Вальківська, яка твердила: «Якщо в нас буде така молодь, як Тимчина, нам не страшна навіть Акція „Вісла”».
Від моменту створення УСКТ 1956 р. І. Тимчина став членом Головного правління цієї організації у Варшаві. Деякий час – і я, і він – добровільно працювали в УСКТ на терені Ольштинського воєвідства. Доля нас так звела, що згодом ми разом дісталися на навчання до Київського державного університету ім. Т. Шевченка, з якого, разом з Іриною Рейт та Леонідом Бучилою, нас виключили – за традиційним звинуваченням в антирадянській пропаґанді. Відтак ми всі потрапили під стислий нагляд спецслужб, однак Іван у складних умовах закінчив навчання у Варшавському університеті, дістав працю вчителя бартошицького педагогічного ліцею.
Коли І. Тимчина працював у Бартошицях, спецслужби весь час викликали його на розмови, після яких він повертався пригніченим, нервово напруженим – тому алкоголем затруював собі життя, щоб не пам’ятати гнітючих і зневажливих розмов. Були підозри, що під час таких зустрічей Івана частували якимись речовинами, які допроваджували його до психічного розладу. Він декілька днів інколи відчував сильний біль голови, перебував у якомусь дивному стані, з якого ані дружина Надя, ані його молодший брат Ярослав не могли його вивести. Так само не вдалося вплинути на його настрої і нам, багатьом його вірним друзям. На кінцевому етапі життя І. Тимчина мав підвищений стрес, який повністю порушував його дієздатність та контакти – навіть з родиною і друзями. Ворогам вдалося зламати цю особистість. У таких репресивних умовах І. Тимчина помер на 56-му році життя 16 лютого 1988 р. у Кшекотах. Похоронений неподалік, на цвинтарі в Бенькові.
Відійшла від нас чесна людина, яка за життя так і не дочекалася повної уваги, вдячності та належного зрозуміння. Як болісно стає на серці, що не всі навіть розуміли Іванове переживання й горе, яке його навідувало кожної миті. Саме тому під впливом Степана Лашина, а фактично з поклику серця, з любові до І. Тимчини я пишу ці рядки. А тим самим хочу засвітити свічку справедливої віри та подяки, щоб всі ми в єдності єдиною молитвою зрозуміли й поклонилися перед усіма патріотами, які померли в цей катастрофічний час задля нашого народу. Нехай ця стаття буде китицею квітів на могилу І. Тимчини і молитвою за Боже милосердя.
Від 1991 р. колишні мої односельчани з Польщі та з України, щороку по 200–300 людей, беруть участь у паломництві до рідного села. На місці, де стояла церква, відправляється Служба Божа, на якій всі учасники співають і моляться за душі своїх близьких, за тих, хто віддав своє життя за волю України, та поминаємо таких заслужених діячів, як покійний Іван Тимчина. Саме ця земля зродила таких патріотів. Його любов до України була сильнішою навіть від любові до батьків, брата, дружини і дітей. Свою велику палкість Іван кожної миті проявляв і втілював у своєму повсякденному житті. Тимчину знають та поважають не лише односельчани, але й численні учні, які з великим захопленням слухали його цікаві лекції і розповіді про літературу та історичних героїв. Про Івана Тимчину, відданого педагога, а також мужнього захисника й відважного борця за українські справи, ще будуть написані не одні спогади. Те, що зберегла моя пам’ять, я намагався розповісти тим, хто його знав, і тим, хто не знав цієї унікальної, доброї, чесної та обдарованої в багатьох сферах людини. Він відчував болі свого народу на власному тілі, бо був сам частиною організму нації. Пам’ятаю його слова: «Хочеш перемогти ворога – мусиш більше любити своє, від його ненависті». Таким був І. Тимчина, якого не можна підмінити, а тому лютий ворог так жорстоко з ним розправився. ■
